ПЕЧАТКА МИНУЛОГО (Фантастичне оповідання)

Гелікоптер здригнувся, і Черепанов прокинувся від дрімоти. Він незадоволе-но покосився на пілота, втім, розуміючи, що той ні при чому. В повітрі, як і на землі, в “квадраті Ікс” творилося казна-що.

Черепанов глянув в ілюмінатор. Він ходив в експертах не перший рік, — після аварії на Місяці довелося перекваліфікуватися, — але таке бачив упер-ше. Ліс ніби опалило пекельним вогнем. Верхівки столітніх сосон і кедрів ви-глядали так, неначе якийсь гігант-роззява поставив на них гігантська ж пра-ску і забув вчасно вимкнути. Черепанов сам здивувався дурному порівнянню, однак воно не зникало. В голові настирливо вертілося: “Праска, праска...”

Запищав зумер телекома. Черепанов глянув на вибагливий браслет (на вигляд — прикраса та й тільки), настроїв його на прийом сигналу.

На овальному екрані розміром із півдолоні з’явився сердитий шеф. Відбулася трьоххвилинна розмова, зрозуміла лише фахівцям, з якої Черепанов визначив, що полковник Кулагін не виспався і взагалі не в дусі. Очі його кольором нагадували кролячі, — це бувало надто рідко, — і він двічі назвав Черепанова на прізвище, а не Віталієм Сергійовичем, як звичайно. Вони були майже однолітками.

Цілком недоречно Черепанов згадав, як плутала його прізвище дівчина-кадровичка — утім, не образливо, — називаючи то Ползуновим, то Кулібіним...

“Бозна-що в голову лізе!” — подумки вилаяв він себе і зосередився на розгляданні спотвореного лісу. Нічого, що мало відношення до справи, на ро-зум уперто не приходило.

За спиною почулося неголосне скрекотання, після цього голос із жахливим акцентом:

— Ваша країна продовжує дивувати світ! Новий тунгуський метеорит трахнув... Або жахнув?

Черепанов обернувся, кивнув із посмішкою на знак вітання. Так, Жоао Ал-мейда прокинувся. Майже весь повітряний шлях від Бугуруслана він мирно посопував на задньому сидінні, і от... Що ж, принаймні, не доведеться нудьгувати.

У невгамовного бразильця, як у завзятого туриста, в кожній кишені були фо-тоапарати і портативні телекамери. Одну з них він збирався зараз пустити в діло, націлюючи об’єктив на порепані сосни внизу.

Утім, Віталій знав, що, незважаючи на удавану несерйозність, Алмейда об’їздив півсвіту аж ніяк не в якості туриста; не раз совав голову до пащі дия-вола — вулкани, розломи земної кори і таке інше — і навіть, не маючи ані краплі дипломатичного досвіду, провів майже два роки послом Бразилії у Монголії.

— Чи метеорит? — задумливо протягнув Черепанов. — Скоріш за все, це справа людських рук. І хоча я гуманіст, але зараз залюбки відірвав би ці руки...

— Ви жартуєте, добродію Черепанофф? Ядерні випробування заборонені з давніх-давен... — далі була замислувата південноамериканська лайка. — І хто міг їх проводити в Росії? Самі росіяни? Це абсурд.

— Я знаю стільки ж, скільки ви, добродію Алмейда. Нумо зодягати скафанд-ри, скоро знижуємось...

Досить неприємна процедура одягання в антирадіаційні костюми минула майже в повному мовчанні, тільки Жоао ледь чутно бубонів щось нерозбірливе — це могли бути і молитви, і прокляття. Після цього обоє ре-тельно оглянули застібки, магнітні замки і таке інше, чудово розуміючи, що у випадку найменшої необережності їхній вихід на поверхню Землі-матінки може стати останнім.

“Дожили, — із зненацька прилинулою злістю подумав Черепанов, — на рідній планеті потрібно екіпіруватися, як у космосі... Для тих, хто це натво-рив, певно, і бластерної анігіляції буде замало...”

Гелікоптер знову сильно хитнуло. Пілот, озирнувшись із виразом затравлено-го звіра, помотав головою, мовляв, не моя вина. Черепанов відповів помахом руки й кивком: “Я тебе не винувачу”. Говорити нікому не хотілося.

Через півгодини, коли гелікоптер завис над епіцентром вибуху (або чогось за-гадкового), експерти у скафандрах стали спускатися на спотворену земну твердь. Віталій — колишній космонавт — був звичним до скафандра, зате Жоао при кожному кроці розбірливо лаявся по-португальськи. Сходинки ков-зали під ногами — або це тільки здавалось від хвилювання?

Унизу їх уже зустрічали. “Прямо почесний караул, — промайнула думка у Віталія. — Тільки оркестру не вистачає...”

Непорушно завмерлі фігури дозиметристів і безпечників у сріблястих ска-фандрах нагадували кадри із сюрреалістичного фільму.

Зустрівший їх опецькуватий чоловік, притримуючи край мотузяної драбини, спробував козирнути. Віталій простягнув йому посвідчення з вогнетривкого пластику.

— Експерт комітету з надзвичайних ситуацій Черепанов. Мій бразильський колега, — кивок у бік Алмейди.

— Старший сержант Калтахчян, — відрекомендувався “начальник почесного караулу”.

— Тебе як звати? — Черепанов несподівано посміхнувся, вперше за три останні доби.

— Арам... — погляд хлопця теж потеплішав.

— Ти з Вірменії, чи що? Або місцевий?

— Із Вірменії, із Кафана. Місто таке, знаєте?

Черепанов не чув, але кивнув. З удаваною суворістю продовжив:

— Чого ж ти сунувся в це пекло?

— В порядку взаємодопомоги, — обличчя Арама виражало непідробну гордість. — Був землетрус, Росія нам допомогла. Тепер ми допомагаємо. Що ми, гірші за бразильців?

— Ну, бразилець — світовий авторитет...

— Ви теж, — Арам раптом пожвавився, — я маленький тоді був, а пам’ятаю — на весь світ шуміли про ваше відкриття на Фобосі.

— Ані біса ми там не відкрили, — спохмурнів Віталій. — Знайшли руїни, ось і все. Хто їх залишив, хоча б у якому сторіччі — покрите мороком. Ясно одне — життя там не було і немає.

— Значить, чужі.

— А хто вони — ці чужі? Самі питання без відповідей. Так що невелика за-слуга.

Алмейда нетерпляче переминався з ноги на ногу. Незрозуміла розмова почи-нала його втомлювати.

Черепанов озирнувся, швидко промовив:

— Ну йди, показуй “господарство”. А то про іноземного гостя забули. Негар-но.

Через деякий час, пройшовши вже добрячу відстань, він почув змінений, хрипкий голос бразильця:

— Що від нас вимагається, добродію Черепанофф? Я бував у районах лиха, але там була ясна причина... Я не Шерлок Холмс.

— Я теж не Мегре, — зітхнув Віталій. — Тим не менш необхідно дати висно-вок. Подивимось...

Обидва замовкли, заглибившись у свої думки. Вони знали про події, повірити в які було важче, ніж у страшну казку.

Уночі на території Оренбурзької області відбувся ядерний вибух. Причина його залишалася таємницею за сімома печатками. Буквально за лічені секун-ди до трагічної миті на екранах радарів, розташованих в окрузі, зненацька з’явилося щось, що нагадувало... Ні, не пресловуті “тарілки” — скоріш торпе-ду. Утім, цей об’єкт (“об’єкт” або ілюзія?) швидко зник, а після цього відбулося те саме, що поєднувало в собі риси атомної аварії, пожежі й земле-трусу.

На щастя, це трапилося в малонаселеній місцевості, і народу загинуло мало, але навіть смерть однієї людини — трагедія для близьких. Найбільш незбаг-ненне було в тому, що в районі лиха радіація повелася “нетипово”, точніше, зовсім неймовірно: вона не розповсюджувалася далі якогось невидимого бар’єру, причому бар’єр цей — згідно вимірів дозиметристів — мав форму ре-тельно виписаного еліпса.

Крім того, очевидці розповідали зовсім уже неправдоподібні речі: якраз поблизу цієї невидимої риси немовби бачили обриси будинків, амбарів та інших будівель якогось таємничого села, якого тут зроду не було. Все це можна було назвати знайомими словами “галюцинація” і “міраж”, якщо б не одна обставина: п’ятеро людей різної статі, віку й рівня освіти в один голос стверджували, що бачили теля, передня частина якого раптом зникла, випустивши зойк, що роздирав душу, а задня залишилася й упала на землю, стікаючи кров’ю.

Слова очевидців були перевірені і — о, жах! — підтвердилися. Рештки задніх ніг і половини телячого тулуба були знайдені, все інше як крізь землю прова-лилося. Був іще один факт, не, що бажав укладатися в рамки здорового глуз-ду: рослини, розташовані уздовж загадкового “бар’єру” — від кульбабок до сосон — були незрозумілим чином зрізані і деякі їхні частини (гілки, листя, пелюстки, голки) не лежали поруч, а зникли невідомо куди! Щоправда, це по-годжувалося з описаною вище пригодою, але більше ні з чим із багатовікового досвіду людства. Коротше, загадка виявилася більш карко-ломною за Фобоську, до того ж, на відміну від тієї, лякала.

Хвилин через двадцять ходи Черепанов застиг як укопаний. Алмейда, що розсіяно озирався по боках, із розгону налетів на нього.

— Трактор! — вигукнув Віталій.

— А що вас так дивує?

— Мене дивує, що вас не дивує, — відповів каламбуром Черепанов. — Адже трактор допотопний! Тобто, сильно застарілий, — додав він, помітивши нерозуміння бразильця. — Чи ви думаєте, в Росії досі на таких пашуть?

Вони обережно наблизилися до “Кіровця”, ніби прийшлого з екрана старої кінохроніки.

Обійшовши навколо трактора, Черепанов присвиснув:

— Ну, що я говорив! Рік випуску — тисяча! Дев’ятcот! П’ятдесят! Перший!

— Не може бути! Минуле сторіччя?

— Так, більше ста років... І виглядає майже як новий... Якщо не зважати на сліди вибуху... Загадок усе додається...

— Вибачте, добродію Черепанофф... Я дещо знаю про вашу країну... Неприємне... Цитую ваші джерела: “Збиральна техніка досить часто зимувала на полях і іржавіла під снігом...”

— Усе правильно. Але якщо б цей трактор стільки років зимував у полі, він би не зберігся. Тим більш у такому вигляді... Заглянемо всередину?

— Ви вважаєте, там... Як це... Ключ до розгадки?

— Якщо не ключ, то хоча б замковий отвір... — усміхнувся Віталій.

Він посмикав дверцята. Відкрити їх вручну не уявлялося можливим. Алмейда простягнув підібраний із землі іржавий гайковий ключ, якого Черепанов не помітив. На ньому були вибиті цифри з позначкою ціни і ГОСТу, від яких яв-но тягнуло старовиною. Черепанов відвів руку і з розмаху ударив по склу, спотвореному павутинками тріщин. Жоао старанно прибрав уламки, що за-лишилися.

— Будемо... Туди? — він із сумнівом кивнув на кабіну.

— Полізу я. Усе ж таки це — уламок минулого моєї країни.

Він вліз у кабіну. І відразу стало ясно, що сюди, всередину, ніхто з побувалих у зоні лиха не заглядав. Інакше його, та й усіх експертів сповістили б про феномен у першу чергу.

Нутрощі кабіни являли собою чудернацький конгломерат радянського трак-тора і... Чогось, що не мало назви, але — прискіпливе око міжпланетника ви-значило — явно неземного походження. Ніби в пекельному плавильному котлі, тут з’єдналося нез’єднуване і застигло, як на картині безумного митця.

Елементи чужої для землян техніки, що нагадували якісь гротескні кубики — неначе з дитячої гри, тільки в десятки разів більші — були створені не людь-ми і не для людей. І в той же час злились, утворивши якийсь сплав із суто земними предметами. Це було незбагненно.

Черепанов, що декілька разів ризикував життям удалині від Землі, раптом відчув, як із глибин підсвідомості піднімається липкий, огидний страх. Зусил-лям волі подавив його. І тут же почув у мізку думку, ніби не свою: “Принаймні, поховають на Землі...” І, неначе протверезівши, здивувався: а чого, власне, взагалі зайшла мова про смерть? Раніше з ним такого не траплялося...

Тут він помітив на підлозі щось на зразок неправильної призми. Чудна річ випромінювала м’яке, зеленкувате світло. Воно миготіло: то спалахувало, то гасло... Підкоряючись поклику, що невідомо звідки взявся, Віталій зробив крок уперед, простягнув руки до зеленкуватого вогника і впав. Тіло віднялося, і у свідомість Черепанова, як у порожню судину, почала вливатися цівка чужих відчуттів і думок. Він ніби розчинився в океані могутнього, але чужого інтелекту... Чудернацькі видіння попливли перед ним — картини зем-ного життя, побачені очима чужого...

Закляклий, неначе в зачарованому сні, ліс. Неприродна тиша, що порушується лише зрідка співом пташок. Згори, із висоти літального апарата, добре розрізняється лінія, де ліс зустрічається зі степом. І вздовж цієї лінії поступово шикуються машини, пофарбовані у своєрідний колір — суміш зеленого з коричневим. Одні машини колісні, інші — на гусеничному ходу. Їх багато.

З машин вистрибують люди в одязі такого ж кольори. В руках у них — зброя. І хоча стріляти немовби ніхто не збирається, обличчя у всіх зосереджені, похмурі.

Техніка вишиковується у величезне коло. І від однієї машини до іншої простягається людський ланцюг. Ніби готуються до полювання на невідомого звіра. Кого? — або що? — вони оточують?

З висоти камера — або як цей пристрій називається? — переміщається на землю.

Людина зі смужками на плечах (на них —якісь земні символи) дає останні вказівки тим, у кого ці смужки чисті: “Пильнуй! Щоб миша не проскочила!” Дешифратор перекладає сказане, але що таке миша? Місцеве створіння? Невже тут усе-таки облава? Ні, не схоже, занадто великий розмах...

Через деякий час злітає в небо земний, досить примітивний літак. Лунає вибух. Над спорожнілою, неначе вимерлою землею встає знайомий — занадто знайомий цій планеті! — атомний гриб...

Черепанов розплющив очі. Над головою — біле небо. Чи не небо? Стеля? На мить із мряки виплило смагляве обличчя з опуклими карими очима і чорною щіточкою вусів. Знову сховалося в білявій мряці... Знов з’явилося... Він через силу ворухнув губами:

— Жоао?

Пролунав знайомий сміх бразильця. І відкілясь збоку — густий бас:

— Ну, слава Богу, Віталій Сергійович прийшов до тями. А ми тут біля вас третю добу чергуємо, ледве встигаємо на диктофон записувати...

— Що записувати? Я що-небудь говорив? — Віталій спробував підвестися і тільки тут помітив, що весь оплутаний проводами. Тут була і крапельниця, і всілякі датчики — лікарняна обстановка, із якої не стикався з давніх-давен.

— Що-небудь? — прогудів невидимий співрозмовник. — На десять звітів вистачить. Щоправда, трохи сумбурно, ну, нічого, розшифруємо... Самі, певно, нічого не пам’ятаєте?

— Навіщо ж марення записувати?

— О ні, далеко не марення... Утім, вам серйозні розмови вести ще рано... Днів зо два зачекаємо, мабуть...

Алмейда простягнув Черепанову знімок:

— Дружина надіслала родинне фото... Мій молодший підріс, скоро до школи...

Віталій через силу усміхнувся. Завжди в тяжкі хвилини бразилець діставав фотографії своїх чотирьох діточок. І справді, їхні білозубі посмішки діяли благотворно. На жаль, сам Черепанов колективними родинними знімками по-хвалитися не міг: його син від першого шлюбу і дочка від другого жили в Челябінську й Тирасполі, і бачитися з ними доводилося нечасто. Якщо не враховувати відеофонних “візитів”, на які він витрачав чималу частину заробітку.

Його знов накрила хвиля безпам’ятства...

Зал у будинку Оренбурзької обладміністрації не міг умістити усіх бажаючих. Прес-конференція експертів Черепанова й Алмейди транслювалася по чотирьох каналах телебачення, по радіо і записувалася на відео. Плакати з фотографіями російського і бразильського дослідників були розклеєні повсюди, і Черепанов, який ніколи не комплексував через свій знаменитий шрам на лобі, вперше подумав, що не завадило б його сховати, а, то і зробити невелику пластичну операцію. А то, чого доброго, почнуть пізнавати на кожному кроці, як відомого артиста... Такої популярності йому зовсім не хотілося.

Наведемо лише уривки зі сказаного на прес-конференції, що тривала близько чотирьох годин.

— Як вам удалося вибратися з трактора, адже ви були непритомний?

— Мене витягнув Жоао Алмейда і близько двох кілометрів ніс на спині. (Оплески, вигуки захоплення в залі.)

Крім того, йому знехотя довелося нести також пристрій, залишений прибульцями — адже мої пальці були зведені судомою і не відпускали його.

— Що це за пристрій, як він діє?

— Принцип залишається поки невідомим. Апарат передає безпосередньо в мозок картини того, що відбувалося в момент зйомки. Це можна порівняти з документальними кіно — або відеокадрами, тільки з тією різницею, що не використовується плівка. Усе відтворюється в мозку того, хто знаходиться поблизу. Радіус дії апарату — біля трьох метрів.

— Чим вас так схвилювала побачена картина? І чому ви спочатку прийняли її за галюцинацію?

— Так як же інакше? Щоб російські люди самі влаштували на своїй землі ядерний вибух! Це ж... Просто слів немає!

Слово бере головуючий — академік Ферапонтов:

— Дозвольте пояснити. Саме у цій місцевості більше сторіччя тому, 14 вересня 1954 року, радянські військові і адміністративні структури здійснили атомний вибух із метою підготовки до війни. Люди були евакуйовані, але земля ж залишилася! Шматочок рідної землі був принесений у жертву.

— Що ж відбулося далі?

— Далі починається царина гіпотез, в тій або іншій мірі підтверджених...

Зі стислих промов, виголошених Віталієм Черепановим, Жоао Алмейдою та академіком Ферапонтовим, вимальовувалася своєрідна картина подій вікової давнини.

Вочевидь, прибульці, значно переважаючі своїм науково-технічним потенціалом землян, розраховували відвернути смертоносний ядерний вибух. Але чи то не встигли, чи то не змогли зупинити — незважаючи на всі їхні хвалені переваги. Наявний факт: вони відкрили “канал часу” — тунель між XX і XXI сторіччями, коли вибух уже стався. Прибульці (звідки саме, залишилося нез’ясованим) перенесли частину радіації у майбутнє. І водночас локалізували її у просторі таким чином — невідомим нам засобом, — що за межі суворо окресленого кола смертельне випромінювання не вийшло.

У тракторі, покинутому напризволяще росіянами XX сторіччя, очевидно, знайшла притулок одне з інопланетних створінь, що здійснювали практичне виконання експерименту. Саме тому в кабіні утворилося якесь перехрестя світів і часів, завдяки чому предмети різноманітних епох виявилися злитими в одне ціле.

— Взагалі, — підсумував академік, — висновок належить зробити такий: не-зважаючи на всю свою могутність, прибульці з зірок утручалися в земні спра-ви надто по-дилетантськи. Варто згадати хоча б випадок першого місяця Великої Вітчизняної війни, коли НЛО переніс одного бійця Червоної Армії і трьох німецьких солдатів за лічені хвилини, по-перше, на радянський Дале-кий Схід, по-друге, на сім років уперед, в 1948 рік. Могло це істотно вплинути на хід війни, як ви гадаєте? — спитав Ферапонтов і розвів руками. Питання було риторичним.

Уже прощаючись на аеродромі, Алмейда сумно сказав:

— Ми навіть не дізналися, як вони виглядають. Шкода...

— Поставте себе на місце прибульця у тракторі, — відповів Черепанов. — Якщо б ви вирішили передати мешканцям іншої планети такий запис — свідоцтво їхньої колишньої глупоти й жорстокості, додали б ви відомості про свою анатомію?

Жоао кивнув, потиснув руку Віталію і направився до трапу.

Проводжаючи поглядом лайнер, Черепанов подумав, що от і трапилась нагода побувати в Челябінську, слава Богу, він звідси недалеко... “А все-таки наші діти щасливі, — майнула думка, — для них що атомна бомба, що Змій Горинич — страшна казка, не більш.”

— Скоріше, — уявно скомандував сам собі, — може, ще сьогодні встигну. — І вирушив до каси купувати квиток на літак.

Травень 2000 р.

ТУТ МОЯ ВІЧНА ГОСТИНА (Фантастичне оповідання)

Літній день. Спека. Високе сонце.

Я перебуваю тут вже понад чотири години. Насолоджуюсь кожною миттю спокою на березі невеликої тихої річки, що тече у зелених берегах. У моїй руці – тоненький довгий прутик, який зветься тут "вудкою". На кінчику зовсім тонесенької нитки, зануреної у воду – чиєсь життя.

Такої самої істоти, як ті, що ходять берегом. Ба, ні – не зовсім такої. Ті, що на торі – тут господарі. Вони вважають себе королями планети. Мають право ловити й поїдати або використовувати для інших цілей дрібних тваринок, які населяють повітря, воду й землю. Нині я – один з таких «володарів», хоча це й ненадовго…

Відчуваю тихий рух у воді. Смикається поплавець. Мить терпіння – і я точним рухом вихоплюю з води гачок, на якому б’ється у відчайдушних корчах живе створіння.

Срібна луска віддзеркалює промені місцевого світила. Малий водний абориген, якого тут кличуть рибою, – моя здобич. Створений для життя у воді, на суходолі він стає геть безпорадним.

Ми надто різні. ІІроте і раніше в якій тільки шкурі не доводилося мені бувати! Я розумію багатьох живих істот – якщо не їхню мову, то порухи душі. Й нині мені здається, що в круглих непорушних риб’ячих очах – передсмертна туга. Водний мешканець ніби знає, що його земне існування закінчується...

…І незважаючи на це, істота опиняється там, де має бути – в моєму плетеному кошику. Не те, щоб я зовсім ш жалів беззахисне створіння, просто я виконую один з багатьох обрядів, які раніш творив покійний господар мого тіла.

Тут не можна надто вирізнятися: з-поміж інших – це не пробачається нікому. Дивна річ – тутешні аборигени мають індивідуальність, але намагаються її приховати – інакше – недалеко й до будинку, який тут за звичай кличуть «жовтим». Краще вже бути як усі…

Пам’ять, якою я тепер володію, підказує, що листоноша Томас був рибалкою-аматором. Свій єдиний вільний день у тижні він проводив саме тут – на річці, у місцині, яка здавна закріпилась як його. Це для мане дивно, та що поробиш? Адже ніхто не мусить знати, що Томаса вже нема, а я – спадкоємець, що володіє худим довготелесим тілом і частково – душею.

Частково – бо в душі мешканців чужого світу завжди багато незрозумілого. Це – неминуче. Та на відміну від самотнього листоноші, я чітко знаю – кожен день у цьому гостинному світі може стати для мне останнім…

…Я пригадую, як усе почалося…

Був грозовий день. Це вже тепер, заволодівши пам’яттю того, хто мене прихистив у своєму недовговічному тілі, я знаю, що таке «гроза». Там, звідки я родом, – гроз не буває... Як і багато чого іншого.

Злива почалася зненацька. Коли листоноша Томас прямував до сусіднього села, осідлавши кумедний пристрій, який тут назвали велосипедом, посеред рівного, як стіл, поля, метал притягнув до себе блискавку. Вогненна стріла прошила наскрізь жалюгідне створіння, й поступово, по краплині, з нього вийшло те невловиме, що тут називають «душею». Але водночас, разом із небесним жаром блискавки, до тіла увійшла моя суть.

Коли за годину листоноша оклигав і здивовано розглядав свої долові, ніби не вірячи, що після: зіткнення з «т а к и м» можна вижити., це був уже не зовсім він, хоча й не тільки я.

Наші душі, коли можна так висловитись, перемішалися. Й відтепер почалось моє жаття в цьому чудовому світі, який я вже встиг полюбити. Віднині Томасові звички стали моїми. У тому числі й звичка рибалити в неділю. Тепер я вже здогадуюсь, що для тих, хто населяє цей світ, рибалка – лише забава. Час, коли таким чином здобували собі поживу, давно минув…

Незбагненним для мене, що володіє іншими каналами зв’язку, й досі лишається місцевий звичай обмінюватись посланнями, написаними на клаптиках тоненького матеріалу, що зветься тут папером. Щоправда, цей спосіб розмови на віддалі не всім. доступний – багато місцевих створінь не вміють розбирати позначки – це вміння вони називають читати.

Чотирикутні клаптики, на яких вони записують свої простенькі думки, загортають у трохи більші клапті. «Конверт»! Річ, на якій, можна подумати, тримається. їхня цивілізація!

А коли земна поверхня вкривається білим пухом і річки та озера стають схожими на тутешнє скло, невдовзі, приходить одне з найбільших свят аборигенів. Вони надсилають одне одному вже не просто клаптики паперу, а яскраві шматочки цупкого матеріалу, дещо міцнішого. На них – наївні малюнки, часом чорно-білі, точніше – жовто-сірі, часом – різнокольорові. Й мене – адже я же звик, що мене кличуть Томасом – зустрічають так, наче я дарую найбільшу радість в їхньому бідному на. події житті. Втім, може так воно і є...

Родини листоноша Томас не мав, Мені не довелось шукати: спільну мову з його ріднею. Це досить важко, як мені відомо з розповідей тих, що вже побували раніше в інших світах. Рідні завжди бачать, що ти – вже не той, що вчора.

Проте час уже розповісти, хто ми такі.

Цікаво, що деякі місцеві вчені вже дійшли думки – щоправда, тільки теоретично, – що подібна до нас форма життя може існувати. Звідки це в них узялося? Мабуть, думки ширяють у просторі – так само як ми…

Та я дещо відійшов від теми. Отже, десь у неймовірних глибинах порожнечі, яку тут іменують Всесвітом, знаходиться потужне джерело енергії. Може, колись вибухнула зірка, можливо ціла туманність. Згоріли у пекельному вогні, тонни матерії, вихлюпнувши у навколишній світ океан чистої енергії. Згустки її несподівано усвідомили себе живими…

«Енергетична форма життя» – так класифікують це явище земні вчені. Дивно, але ніхто з нас досі не підібрав назви для собі подібних. Втім, ми інакше влаштовані – для нас назви не обов’язкові. Віками мандруємо ми у просторі, аж доти, доки не натрапимо на планету, населену біологічними істотами. Не натрапити ми не можемо – вони притягують нас, як земний магніт – залізо.

Й тут на долю когось із тих, що опиняються поблизу, випадає «м і с і я»... Один з нас – той, хто виявиться ближче за всіх до населеної планети, вирушає до поверхні, щоб злитися з душею місцевої істоти. Іноді це не одразу вдається. Мені допоміг випадок.

Отут починається найважливіше. Ставши одним з мешканців планети, один з нас підготовляє плацдарм для проникнення інших. Щоб жити в населеному світі, нам потрібна біоенергія. Вже користуючись відомими з давніх-давен засобами, один або й декілька з нашого невгамовного племені будує на планеті спеціальну установку для: вловлювання біовипромінювання місцевих істот.

Найчастіше для цього слугує кратер вулкана або місцина посеред непрохідного для аборигенів болота. Яким чином ми це робимо? Навряд чи я можу вам пояснити. Ви – діти технічної цивілізації, а ми – навчились використовувати ваше біологічне начало. Наші шляхи здійснення мрії надто різні…

Планета, що населена людьми, які несуть нас у свідомості, вже не належить собі. Тобто місцевим мешканцям здається, що вони живуть так як жили й досі. Насправді ж їхні думки, почуття, вчинки вже не зовсім їхні – адже внутрішня суть, що зветься загадковим словом «душа» – вже належить не стільки, скільки нам. Коли ж ми мандруємо в просторі, то маємо спільну пам’ять – отже, мені відомо, що робиться на планетах, тихо й несподівано підкорених нами... Хтозна, яким був би їхній шлях у прийдешнє, коли б не ми…

Та сталося так, що я не став черговим творцем установка для Вторгнення. Бо полюбив істот, серед яких опинився, у шкуру одного з яких тимчасово – а може, й навіки – вліз; ставши волею долі листоношею, я познайомився з усіма мешканцями містечка.

Більшість з них – і похмурий, але добрий здоровань Якоб, сторож з виноградників, і старенький пастор Гайнц, і трактирниця Марта», чий чоловік загинув на війні з французами, і близнюки Фріц та Курт – підручні місцевого коваля – стали мені близькими й навіть дещо рідними. Це все народ – хоча й недалекий, але міцно стоїть на землі. Мені до вподоби бесіди з ними, бо я вперше відчув, що таке людяність. Моїм одноплемінникам, які ширяють у космічному просторі – це невідомо…

Що цікаво – до космічних справ місцеві мешканці виявились теж не байдужими. Як зраділи вони, коли довідалася з газет, що на Марсі відкрито канали! «Отже, хтось їх викопав!.. Певно, там є люди!»

Оті самі, не вельми грамотні міщани два дні зацікавлено обговорювали цю новину. Між пекарем Ер віном і його сусідом відбувся навіть дещо наївний діалог:

– На Марсі, либонь, комарі немає.. – поважно мовив пекар, ляснувши себе по щоці. Вбитий комар упав додолу.

– А канали ж там людьми прориті, – зауважив сусід.

– Що ти. хочеш цим сказати?

– Якщо люди – значить, там є й комарі…

…Чому я тепер згадую такі, здавалось би у. дрібниці? Що в глибині свідомості тягне мене ще й ще раз переглянути все, що пережив тут, в якості тутешнього аборигена? Певно, в мене з’явилося передчуття, що тут дехто зве "шостим почуттям". Невдовзі щось має статися – не дуже приємне. Не вміючи висловити, я знаю – мої дні в цьому світі вже закінчуються. Наш рід не прощає тих, хто не підготував плацдарм для захоплення ще однієї «кульки»... Ось я. вже й словечко підхопив – «плацдарм». Та й не лише його.

Передчуття не обманює ніколи... Ще не переступивши поріг своєї домівки, що дісталась у спадок від вдареного блискавкою Томаса, я вже знав, що кімната не порожня… Замок не було зламано, просто акуратно відімкнено. Ким? Злодіями? Навряд. Входячи, я зрозумів – мене дістали земляки. Дивна назва для тих, хто живе у безкінечності… Та як їх назвеш? Не родичами ж.

Переступивши поріг, я одразу побачив непроханих, але в душі підсвідомо очікуваних гостей. Один сидів на канапі, другий стояв біля вікна. На вигляд – люди як люди. Але – коли обидва глянули на мене, я помітив їхні порожні очі. Невже і в мене були такі? Ніби замість зіниць – два темні бездонні колодязі. Мабуть, це тому, – сказали б місцеві мудреці, – що в них немає душі. Може, й так…

– Добридень, Томасе, – без інтонації мовив той, що стояв коло вікна. – Адже так тебе слід називати? Ти добре граєш свою роль, розвозиш примітивні послання в конвертах цим дикунам...

– Але ти вже загрався, – так само незворушно підхопив другий. – Місцева форма життя на тебе вплила. Для тебе це вже всерйоз.

– Ви прийшли покарати мене? – більше нічого було сказати.

– Який догадливий! – У голосі гостя бринить іронія, а погляд залишається тим самим – відчуженим. – Планета вже двічі обернулась навколо світила, а ти нічого не зробив за цей час. Вірніше, нічого з того, що від тебе ми чекали.

– Де потік біоенергії? – в голосі першого, певно старшого, звучить роздратування. Добре, хоч якась емоція... – Чому досі психіка цих тварин нам не служить?

– Вони – не тварини! – вигукнув я. – Ви ж самі перебуваєте в їхній шкурі, то мусите відчувати!

– Ого! Образився! Ану розкажи нам про цих істот. Чим вони кращі за інших, що їхню енергію не можна чіпати? Чи на спожив вона не така?..

– Може, й інші були не гірші, не знаю. На тих планетах не бував. Але зрозумійте: не міг я зробити того, що від мене вимагалось! Адже, коли їхня енергія полине в наш бік, це сповільнить їхній розвиток!

– Годі! – рішуче промовив старший гість. – Коли тобі чужий розвиток дорожчий за наші Інтереси, ти – зрадник! Тут немає про що балакати.

Ці або подібні слова я мав почути вже давно. Я вже знаю, що мене покарають жорстоко. Але нехай хоч почують... Я багато чого маю сказати....

– Скажіть, вам ще не набридло вічно носитися у просторі, висотуючи біоеиергію то тут, то там? Чи не пора вже десь осісти? Вселитися всім, як я, як оце ви тепер, в тіла аборигенів якоїсь планети й стати ними чи хоч симбіотами? Хіба не краще жити в чиємусь тілі, ніж отак, як вічні блукальці?

– Ти сам сказав – вічні. А пропонуєш нам усім стати смертними як оці.... – Гість на мить затнувся. – Ми не створені повзати по земній поверхні. Ми лише тимчасово перебуваємо в чиємусь тілі. Коли тобі сподобалось таке життя, значить ти переродився! Чому це сталося з тобою? Виклади хоч аргументи!..

Я знав, що жоден аргумент на них не вплине. І все ж говорив. Довго, але без зайвих слів. Намагався передати словами те, що, очевидно, неможливо: я говорив про свою любов до цих наївних людей, які багато на що спроможні і в майбутньому створять могутню технічну цивілізацію, коли їм ніхто не заважатиме… Так, вони, як діти, вірять в дідуся з сивою довгою бородою, який сидить на хмарах, а навколо літають дітки з крильцями. Але ця віра допомагає їм відрізняти добре від поганого. На Новий рік вони вітають одне одного спеціальними листівками з досить примітивними, але щирими малюнками. Нехай з нашого погляду це надзвичайно вбого, але це так по-людському.

Побувавши в якості одного з мешканців, я відчув, що проникся його життям настільки, що вже не можу діяти на шкоду місцевому людству. Тільки й усього. Я не зрадник – просто не ворог людям...

Я замовк і жахнувся, глянувши на годинника: мій монолог тривав три з половиною години. За цей час обличчя моїх слухачів ані разу не ворухнулись. Справжні люди так не вміють...

– Ти скінчив, шановний поштарю Томасе? – на цей раз їх іронія пролунала досить виразно. – Тепер послухай, якщо ти так добре знаєш їхню термінологію – навіть про товарну біржу знаєш, хоч вона тобі й ні до чого, – то мусиш знати й слово "конкурент".

– До чого це? – не зрозумів я.

– До того, що в світі ми не самі. Й ту біологічну спільноту, яку не охопимо своїм виливом ми, використає інший рій. Він уже наближається, й незабаром, буде тут.

– Ви мене дурите?

– Це тільки місцеві двоногі, що повзають по своїй земній кулі, мов черв’ячиння по яблуку, вміють брехати, – почув я презирливу відповідь. – Ось ти якої думки про своїх…

– Годі балачок! – обірвав другий. – Ти мусиш померти, як усі тутешні, як ти їх назвав, люди. Але простої смерті тобі буде замало...

Я не надав ваги тому факту, що поки один говорив, другий опинився в мене за спиною. Й коли мені на голову звалилось щось важке й тверде, далі вже нічого не чув і не бачив...

«...ЖАХЛИВА ПОДІЯ ВРАЗИЛА ВСІХ МЕШКАНЦІВ НАШОГО МІСТА. ЛИСТОНОША ТОМАС МІНЦ, ЯКИЙ ПРОТЯГОМ СОРОКА РОКІВ СУМЛІННО ВИКОНУВАВ СВОЇ ОБОВ’ЯЗКИ Й БУВ ВІДОМИЙ ЯК ЧЕСНИЙ ХРИСТИЯНИН, ВІРНОПІДДАНИЙ НАШОГО ЛЮБОГО КАЙЗЕРА І ПАТРІОТ МІСТА НОЙБУРГА, ЗАГИНУВ НАГЛОЮ СМЕРТЮ: ЗГОРІВ РАЗОМ З БУДИНКОМ, В ЯКОМУ МЕШКАВ. КОМІСАР ПОЛ1ЦІЇ ГЮНТЕР ГРАСС ЗАПЕВНЯЄ, ЩО ЗЛОЧИНЦІВ БУДЕ ЗНАЙДЕНО...»

("Нойбургер Цайтунг", 27 липня 1879 р.)

...Поступово розплющую очі. Наді мною – похмуре сіре небо. Потроху повертається свідомість...

Ні, не повертається. Навпаки, моя багатостраждальна душа, що колись зринула в небо з закатованого Томаса, тепер повільно входить в тіло німецького солдата, щойно вбитого під Варшавою. Відтепер я мислитиму, як він. Буду для: всіх не вбитим, а тяжкопораненим. Така моя доля, що на цій землі мені суджено залишатися німцем.

Я вже знаю, що минули десятиріччя:. Йде кривава війна, яку вже назвали світовою. Моя теперішня Батьківщина зчепилась із східним монстром – Росією. Тут, на полі битви, ціною сотень тисяч життів вирішується питання – кому належатимуть Прибалтика й Польща. До мене наближаються двоє. Добре, якщо свої? – відправлять до лазарету. А якщо росіяни? Тоді в полон. Є можливість залишитися з ними і невдовзі взяти участь в їхньому бунті – він буде досить скоро... Схоже, що я навчився передбачати події...

Де ті двоє, що колись спалили мене, тодішнього? Певно, їх на цій планеті вже нема, інакше ми відчули б один одного на відстані – свідомість в нас колективна, поки душі не розійшлися по чужих тілах.

Схоже, що вони справді не брехали мені: Хтось інший замість нас заволодів тілами тутешніх людей. Бо як інакше пояснити, що за кілька десятиріч вони так озвіріли?

Ідіть, ідіть скоріше до мене, хто б ви не були... Як би там не було, я житиму серед вас. Шкода тільки, що старий наївний світ Томаса з Нойбурга вже ніколи не повернеться...

Травень 2006 р.

ПІД ЗЕЛЕНИМ ПРАПОРОМ (етюд альтернативної історії)

«В Украине за последние 15 лет число только мусульман реально возросло едва ли не в несколько раз: с 350 тыс. чел. в 1991 г. до 1 млн. 250 тыс. чел. в 2005 г., а через десять лет – к 2015 г. – по заявлению почтенно наступающего на парламент Рината Ахметова их должно стать 5 млн. чел. из 42 млн. общего к тому времени населения... Кто не смотрел телевизор, привыкайте к Его Мусульманскому Величеству – Всеукраинскому халифу и падишаху Р. А. ...»

Веле ШТЫЛВЕЛД

У головній мечеті містечка Аллах Акбар (воно ж Богуслав) закінчувалася служба Божа. Чоловіки, стоячи навколішках на молитовних килимках, схиляли голови до землі, вслухаючись у слова мулли Саливона Кривого.

– Немає Бога, окрім Аллаха, і Магомет – пророк його, – проголосив мулла, і чоловіча половина населення містечка дружно тицьнулася лобами в підлогу. Ще дві-три ритуальні фрази – і богослужіння скінчилося. Але тут поруч із муллою з’явився муедзин Махмуд (Онисько) – той самий, що скликав правовірних на молитву.

– Браття мусульмани! Зараз на майдані коло мечеті відбудеться екзекуція тих недостойних із нашої громади, хто порушував у повсякденному житті святі приписи ісламу! Усі – на майдан!

Богуславці (чи то аллах-акбарці) невдоволено насупили брови, але мовчки посунули до виходу. Йти деінде, крім майдану, було неможливо – мечеть з усіх боків була оточена сторожею з довжелезними списами. Прослизнути крізь цю живу загорожу могли хіба що дітлахи.

Надворі до чоловічого натовпу доєдналися жінки, яким вхід до мечеті був заборонений. Як і годиться істинним мусульманкам, кожна була в чадрі – відкритими залишалися тільки очі.

Поки натовп суне на майдан, скажемо кілька слів про місцевих слуг Божих.

Мулла Саливон – довготелесий чоловік середніх літ, що поставою нагадував пряму палицю, не випадково був прозваний Кривим. Ліве око він втратив замолоду, коли ще не був муллою, в боях з невірними – чи то шведами, чи поляками. Єдине його око, в той час, коли він проклинав віровідступників, наливалося кров’ю.

Його помічник Махмуд (Онисько) був непоказним чоловічком, якого Аллах обділив зростом – він не сягав муллі навіть до плеча, – зате наділив сильним пронизливо-верескливим голосом, завдяки якому той і став муедзином. Коли Онисько виходив на мінарет, його – як вранішнього півня – було чутно навіть на віддалених околицях Аллах Акбара.

Обидва у житті були добрими людьми, проте, виносячи вироки в ісламському суді, на якийсь час звіріли. Та й хіба могло бути інакше? Яке може бути милосердя, коли йдеться про порушення догм ісламу? Релігія – понад усе, вона – основа життя...

Нарешті майдан наповнився людьми. Не було де не те що яблуку – зернятку впасти. На дерев’яному помості посередині стояв кат у чорному ковпаку з прорізами для очей, біля нього були знаряддя для тортур і декілька засуджених.

На грудях кожного висіла табличка із зазначенням вини. Проте таблички нічого не говорили більшості, оскільки люд, що юрмився на майдані, був майже поспіль неписьменним.

Мулла і муедиін піднялися на поміст. Махмуд (Онисько) мусив зачитувати провину кожного, Саливон – виголошувати вирок, а кат – мовчки його виконувати. Усім, хто стояв навколо помосту, належало слухати й дивитися, не виказуючи жодних ознак незадоволення – інакше можна було опинитися на помості поряд із засудженими.

На цей раз тих, на кого чекала кара, було шестеро: старий згорблений дідок, чоловік із дружиною середнього віку, молода жінка, яка стояла окремо від інших, і двоє хлопчиків років шести-семи на вигляд.

Почекавши, поки всі вгомоняться – кожен знав, де йому стояти, – мулла й муедзин почали провадити екзекуцію.

Першим кат виштовхнув на середину помосту діда. Майдан похмуро мовчав; усі знали, в чому той винен. Люди заклякли. Незважаючи на спеку, ніхто навіть не наважувався витерти піт із лоба. Стояла тиша, лиш де-не-де гули джмелі.

– Дід Гапур (Панас) порушив – і вже не вперше – заборону на хмільні напої. Він виготовляв шайтанське зілля, що зветься самогоном. Тричі за цей рік нічна сторожа підбирала на вулицях покупців його пійла. Одного разу цей недостойний уже був покараній. Що, не допомогли киї? – в’їдливо звернувся Махмуд (Онисько) до діда.

Той мовчав, приречено схиливши голову. Пролунав розлючений голос Саливона:

– Ми не допустимо, щоб наш край уподібнився до гнилого Заходу, де існують пияцтво й розпуста! Вирок ісламського суду: видерти ремінь із шкіри і повісити отам – він вказав рукою на всохлу вербу, – шоб усі бачили, що буває тим, хто споює наш народ!

Кат повалив діда на плаху – ту саму, на якій рубали голови; – затис його руки міцними лещатами і взявся до справи. Полилася кров. Старий не крикнув: одразу знепритомнів од дикого болю. Сива голова впала на плаху, очі закотилися.

– Помре! – ледь чутно прошелестіло в натовпі. Люд захвилювався. Сторожа, що оточувала майдан, схопилася за ятагани. Але обійшлося без сутички. Муедзин приклав вухо до грудей старого. Серце билося.

– Житиме! – заспокійливо верескнув Онисько. – Є хто з рідні? Забирайте вашого порушника!

Кат легко, мов пір’їнку, підняв діда – той на старість “всох” і важив мало – і передав на руки двом чималим уже онукам.

Муедзин ударив у мідний щит, прибитий на стовпі посеред помосту. Це означало, що перший акт трагедії зіграно. Починався другий.

На цей раз у центрі уваги опинилося подружжя – гончар Сайдула (Охрім) і його старша дружина Феріде (Горпина). Дві інші його дружини були серед “глядачів” і боялися навіть дихнути, щоб не приєднатися до чоловіка, якого мали катувати.

Мулла врочисто виступив наперед.

– Шановні мусульмани! Провина цих недостойних не менша, аніж дідова. Ісламська сторожа схопила їх за руку в лісі на свято, коли вони, сховавшись від людських очей, їли сало! А на кому сало росте? На кому, я вас питаю? – заревів він бугаєм, простягаючи руки до натовпу.

– На свинях! – знехотя відповіли йому.

– Отож-бо! На тих нечистих тварюках, навіть доторкнутися до яких є гріх! І ще цікаво: де вони його взяли? Кажуть – у мандрівного купця придбали. Як же він так цей товар сховав, що варта на кордоні не помітила?

– Може, хабаря дав? – гукнув хтось.

– Може, — погодився Саливон. – Є виродки, що за хабаря святу віру продають! Буде й на них Божа кара! Але я схильний до іншої думки. Уже не раз доносила розвідка, що десь у глухих лісах ховаються ті, що розводять цих тварюк на продаж! Ото буде їм, коли ми до них доберемося! Священний вогонь! Згорять у тому полум’ї разом із свиньми!

Своїми вигуками він довів себе до екстазу. Праве око палало червоним вогнем, на довгу бороду з рота капала піна.

– Ісламський суд вирішив, – прийшов йому на допомогу Онисько, – чоловікові вирвати ніздрі! А дружині, оскільки її носа все одно ніхто не бачить, замість цього – п’ятдесят київ! Та добрих, щоб аж шкіра злізла!

Кат зробив свою справу майже миттєво. Сайдула (Охрім) із заюшеним кров’ю обличчям упав на поміст, стримуючи крик. А кат уже обробляв києм жіночі сідниці. Махмуд (Онисько), вимахуючи коротенькою ручкою, лічив удари.

Покарані, так само як дід Гапур (Панас), були передані родичам.

Знов удар у мідний щит. Черговою жертвою шаріату мала стати молода вдова Фатима (Мотря). Її чоловік торік загинув у набігу на Московію.

Муедзин змахнув рукою, зачекав тиші.

– Хто не знає, що мусульманка не повинна відкривати обличчя на людях? – єхидно спитав він. – А знана усім нам Фатима (Мотря), бачте, бідолашна, забула про це.

– Ти не все сказав, друже, – замогильним голосом мовив Саливон. Він ніяк не міг вийти з ролі грізного пророка. – Гріх чинять навіть ті жінки, які пораються без чадри на подвір’ї. Адже чужий може заглянути! Але ця жінка забула гідність настільки, що вийшла без чадри, – його голос забринів, мов струна, – до криниці!

Запала тиша. Справді, що тут скажеш? Гріх очевидний. Усі чекали вироку.

– Сто нагаїв! – пролунало. Люди з острахом поглядали на бідолашну: чи витримає?

На відміну од інших покараних Мотря не мовчала – лементувала. Муедзин, рухаючи рукою, мов маятником, відрахував сотню ударів. Спина нещасної перетворилася на криваве місиво. Щоб Фатима (Мотря) хоч трохи прийшла до тями, її довелося відливати водою. Покарану ніхто не “забирав”: була родом із сусіднього села, а рідня покійного чоловіка не бажала нічим допомогти порушниці.

Коли помічники ката зносили жінку з помосту, мулла звернувся до неї:

– І дякуй Аллаху, що ти постраждала лише ззаду. Наступного разу, якщо гріх повториться, ми розмалюємо твою пику так, щоб нікому не хотілося на неї глянути.

Учетверте гримнула мідь. На помості залишилися, крім “святої трійці”, два хлопчаки – нерозлучні друзі Карім (Гнат) і Рахім (Сава). Що ж вони накоїли?

Махмуд (Онисько) простяг руку до натовпу, зображаючи співчуття.

– Шановні дорослі мусульмани! Якби ви як слід навчали цих шибеників догматів святої віри, вони б зараз не терпіли мук. Але за гріх відповідає той, хто його скоїв. Хлопці порушили одну із суворих заборон шаріату: вони малювали ЖИВИХ ЛЮДЕЙ! На піску, на березі озера. А Рахім (Сава) – той навіть із глини виліпив людську подобу. Що ж із ними робити?

Дійство продовжив Саливон Кривий:

– Узагалі за малювання Божих створінь годилося б півста нагаїв, але ж малі їх не витримають – загинуть! А треба, щоб вони воїнами зросли! Тому присуд Ісламського суду такий: по сорок п’ять різок кожному, а тоді – нехай постоять навколішки на горосі, поки сонце не зайде!

Натовпом прокотився гомін. Стояв довгий літній день, і до заходу сонця було далеченько.

– У турків і, то так не карають! – пролунав чийсь обурений голос.

Мулла розлютився, став схожий на хижого птаха.

– Який син шайтана там репетує? Турки живуть серед одновірців. А ми, у ворожому оточенні, мусимо бути правовірнішими за них! На нас покладено Аллахом велику місію: бути єдиними — поки що єдиними! – носіями мусульманства серед слов’янських народів! І ми мусимо бути гідними цього високого звання!

Після того, як хлопчиків висікли й повели, заплаканих, ставити на горох, Саливон перейшов до заключної частини сьогоднішнього дійства.

– Браття мусульмани! – він урочисто обвів поглядом присутніх. – Ми будемо й надалі розпеченим залізом випікати з побуту прояви ворожих нам звичаїв. У нас попереду – грізні битви. Не за горами той час, коли ми під прапором ісламу, під проводом нашого старшого брата – великої Туреччини – ударимо на Європу! Під мечами об’єднаного ісламського воїнства похитнеться й упаде гнилий Захід! І тоді всі оті, що носять на шиях хрести – ляхи, шведи, німці, хр... як їх... хранцузи та інша погань, – усі вони постануть перед вибором: перейти до святої віри в Аллаха або вмерти! Чимало наших синів у тій битві накладе головою, але нагородою їм буде рай!

…Невдовзі після екзекуції неподалік од мечеті тихенько гомоніли два молодих чоловіки – один кремезний, мов дуб, із чорною чуприною – Анвар (Хома), і другий – тендітніший, але вищий, русявий – Абдалах (Омелько). Вони мусили оглядатися, бо розмова була небезпечною.

– Але ж уміє, бісів син, – казав Анвар (Хома), киваючи на Саливонову хату, – навіть екзекуцію перетворити на проповідь.

– Цить! Почують – язика відріжуть!

Справді, за богохульство – до якого прирівнювалася образа мулли – належала саме така кара.

– Я тобі скажу, друже, – прошепотів Абдалах (Омелько), – і серед правовірних не скрізь так, як у нас. Ти знаєш, я до Мекки ходив. Пливли Чорним морем, а далі – через Туреччину… Так от, там султан – усім голова. Ніхто, навіть найбільший мулла, не посміє йому заперечити. А в нас мулли усе у свої руки взяли. Вони судять, вони й карають… Закон їхній...

– Хоч тікай з дому… – мовив Анвар (Хома).

– Куди від мулл утечеш? Їхній суд усюди дістане.

– Ти про Галицьку Січ чув?

– Ну? – ошелешено глянув товариш.

– Ось тобі й “ну”. Там вільні бійці зібралися. Ніхто над ними не панує. Острів фортецею зробили, ворогам – зась! Подейкують, – притишив він голос, – нібито починають вони вже й “старшого брата” шарпати.

Побратим мовчав, вражений.

— Невже на турків?

– Так, набіги на Туреччину… Це ж завдяки туркам наші мулли так розперезалися. Силу за собою відчули...

– Куди мені тікати? Я своїх дітей не покину.

– Тоді от що... Як мене тут не стане, візьми собі мою дружину. В тебе ж тільки одна..

Той аж завмер, не вірячи вухам.

– Невже твердо вирішив тікати?

– Твердо, друже… Несила вже терпіти... Прощавай, може, вже не побачимось…

Вони потисли один одному руки і розійшлися по домівках…

На березі Дністра вартували козаки. Були вони з різних куточків України-Руси: із Полісся, Поділля й Придніпров’я – і всі опинилися тут з одної причини: покинули свої домівки й родини, не в силі зносити порядки, заведені скрізь у “священній ісламській державі”. Кожний розповідав про плаху, дибу, шибеницю, відрізані носи й вуха, пошматовані киями й нагайками спини, про дітей, які залишилися сиротами, коли їхніх батьків замордували.

У таких спогадах минула й ця ніч їхньої варти. Аж раптом один із козаків вигукнув:

– Гляньте, човен пливе!

Вартові пильно вдивлялися вдалечінь. Човен плив якось дивно, наче ним ніхто не керував. Та й весел не було. А от якась дивна постать бовваніла в ньому, ніби з дерева витесана.

– Гей, хто на човні? – гукнув старший, Фархад (Прокіп), і пальнув у повітря з пістоля. Човен продовжував плисти у цілковитій тиші. Наблизився, і козаки охнули: посередині стирчала паля, на яку було посаджено людину. Страчений буз немолодим чоловіком у зеленій чалмі – отже, поважна особа, до Мекки мандрував. За що ж його?

Фархад (Прокіп), киваючи на берестяну табличку в мертвого на грудях, звернувся до молодого козака:

– Ти письменний, Сулеймане (Микито), розбери, що там написано.

Той по складах прочитав напис величезними червоними літерами:

“Я, колишній мулла, вивчав Біблію”.

– Що воно таке – Біблія?

– Те саме, що Коран, тільки в них… на Заході…

– Он як… За чужу віру, значить, постраждав…

– Знаєте що, друзі? Хоч він і був муллою, а треба його по-людському поховати. Нумо, на весла!

Через кілька хвилин козацький човен наздогнав той, у якому перебував страчений…

Це діялося лиш тому, що трьома століттями раніше київський князь схилився до релігії непитущих…

…Князь Київський Володимир Святославич похмуро дивився на полум’я свічки. Після вчорашньої гулянки разом із заморськими гостями він почувався кепсько. Голова аж розколювалася. Здавалося, що князівська світлиця кудись пливе, похитуючись, наче ладдя на хвилях.

Починало світати; перші ранкові промені сперечалися з мерехтливим свіччиним язичком. Князь, якому не спалося, встав, тримаючись руками за голову, рушив до вікна, забраного візерунчастими ґратами. З володарем Русі сталося те, що траплялося нечасто: учора він перебрав, і його мучило похмілля.

Володимирові не хотілося нікого бачити, і він не почав турбувати слуг. Поглядаючи з вікна терема на Дніпрові кручі, він міркував про те, чи гаразд учинив, відкинувши запропоновану йому – і всьому народові – мусульманську віру. В останній час князь був зайнятий важливою справою – вибором для русичів нової віри на віки вічні. Учора він мав бесіду з мудрими муллами, які схиляли його до ісламу. Він сказав їм знамениті слова: “Веселощі Русі є пити”, проте сьогодні вирішив змінити свою думку.

“Стільки ворогів навколо, – думав князь. – Хозарів ми подолали, так половці й печеніги насідають. Та й західним сусідам віри нема – тільки й думають, який шмат Руської землі відірвати… Де ж тут нашим людям пити? П’яний – не воїн… Так само, як я сьогодні – не володар... Як за державу дбати, коли голова гуде після вчорашнього? Ні, треба, мабуть, прийняти віру, яка забороняє пити, бо так і Батьківщину проп’єш...”

Володимир погасив свічку, яка вже ледь блимала, і задзвонив у срібний дзвіночок. Через хвилину товстелезні дубові двері розчинилися, поріг переступив княжий тіун.

– Здрав буді, пресвітлий княже, – мовив, низько вклоняючись. Князь ледь хитнув головою, зморщивши чоло од болю.

– Скажи, чи священики зі Сходу вже поїхали?

– Ще ні, княже. Сьогодні опівдні збираються в путь.

– Передай їм, нехай ще раз зайдуть до мене. Хочу на прощання побалакати...

Князь зробив рукою жест – мовляв, не затримую, – і тіун з поклоном вийшов із світлиці...

липень 1999 р.