Игорь Сокол. Кирюшины пророчества

1.

…С трудом удерживаясь на скрипучем стуле, заключенный пробормотал:

- Когда-нибудь узнает мир, как в царских застенках с людьми обращались…

Усатое лицо жандарма перекосилось от ярости:

- С людьми? А ты для меня не человек. Понял, красная гнида? Вы чего творите, паскуды? Сами подыхайте ради своих идей долбанных, чего вы на тот свет безвинных людей тащите? И лошадь погибла, божья тварь, от вашей бомбы. Она больше имела прав жить на этой земле, чем ты, понял? Таково мое мнение.

А теперь запомни и передай своим подельникам, когда попадешь на каторгу, вот что: я вас, «борцов за народное счастье», кем вы себя мните, давлю как тараканов, и впредь давить буду. Кто ко мне попадет, будет просить о смерти. Нет, просить не будет, вы же все го-ордые…Но пожалеет, что родился на свет. А зовут меня Кириллом. Это тебе о чем-то говорит?

В затуманенном пытками мозгу внезапно всплыло воспоминание: в петербургской жандармерии появился палач, прозванный своими коллегами… Это каким же надо быть, чтобы среди жандармов, далеко не ангелов, заслужить такое прозвище!

Он прошептал, еле шевеля разбитыми в кровь губами:

- Это ты – Кирюша-Костолом?

- Ага, значит, слыхал? То, что ты получил – это пока за лошадь. А сколько прохожих погибло, когда рванула твоя кустарная бомба? Четверо! Охотитесь на губернатора, а при этом мрут те самые трудящиеся, о которых вы будто бы печетесь. Я бы таких, как ты, не отправлял на каторгу, а сразу – в расход. Но это не мне решать. Сейчас получишь свое за каждого погибшего прохожего. Ну, держись, мразь!

Одним ударом опрокинув стул с сидевшим узником, жандарм принялся старательно, будто глину месил, топтать коваными сапогами лицо несчастного бунтаря. Тот, как и положено революционеру, молчал, лишь изредка издавая хриплые стоны. На жандармский мундир из-под сапог летели кровавые брызги. Наконец, устав, страж режима на минуту отошел, залпом выпил кружку холодной воды и, схватив узника за руку, потащил по полу к полуоткрытой двери…

2.

Генерал Герасимов поднял глаза от бумажного листа, исписанного мелким витиеватым почерком, и обратился к ротмистру Николаю Издольскому:

- Ознакомился с вашим рапортом. Прежде всего, считаю нужным спросить: нет ли здесь личных мотивов?

Тот нервно захлопал ресницами:

- Что вы имеете в виду, ваше высокопревосходительство?

- Почему вы так ополчились на вашего сослуживца Агафонова? Может, он вам перешел дорогу? В чем-то обошел вас по службе, скажем? Или здесь замешана женщина? Дуэли нынче вышли из моды, вот вы и решили поквитаться таким образом – с помощью бумаги и чернил? Ответьте, как на духу!

- Никоим образом! Ничего личного здесь нет. Мне просто неприятно сознавать, что бок о бок со мной служит садист. Я сам не испытываю ни малейших симпатий к врагам престола и отечества, но мы обыкновенно их мучаем, чтобы получить необходимую информацию. А он – когда уже нечего узнавать, просто ради того, чтобы помучить.

При этом изобретает какие-то варварские способы и получает одному ему понятное удовольствие от их страданий. Я ведь не зря упомянул в рапорте о таком: вырезает на груди – иногда на спине – пятиконечные звезды. Не говоря о том, что это – прямо-таки турецкое зверство, недостойное русского офицера, следует подумать: что именно он вырезает? Ведь это пентаграмма, бесовский символ! Может быть, Агафонов – ко всему еще и сатанист?

Издольский сделал паузу, перевел дух. Генерал благосклонно кивнул:

- Я вас понял, продолжайте. Вижу, вам еще есть о чем поведать.

- Так точно, ваше высокопревосходительство! Разрешите уж все высказать. Постараюсь быть краток…То письмо, что прислали из Туруханска, стало, выражаясь высоким штилем, каплей, переполнившей чашу. Он переломал пальцы террориста дверью. Вложил, открыл, закрыл…

Результат известен. И какой из того теперь на каторге работник? Ведь туда ссылают государственных преступников, дабы они трудом принесли хоть какую-то пользу отечеству. В данном случае Агафонов своей дикой жестокостью лишь навредил! Если бы не этот случай, я бы, возможно, и не решился писать рапорт, отвлекать ваше внимание, когда у вас и без того неотложных дел много…Но это – уж чересчур, согласитесь!

Герасимов подумал, молча вынул сигару, отрезал кончик, но закуривать пока не стал. Положил на край стола, тихо вздохнул:

- Возможно, вы несколько сгущаете краски? То, что офицер жандармерии ненавидит врагов престола, весьма похвально. А если он в своей ненависти, скажем, переусердствовал, ему необходимо строго указать. И все!

Повисла напряженная пауза. Наконец ротмистр решился:

- Позвольте тогда уж о том, о чем я умолчал в рапорте. Дело в том, что у Кирилла Агафонова есть и другие странности, прямо-таки необъяснимые. Сидели мы с ним как-то в засаде. Требовалось на глаз определить расстояние до ближайшего дерева. Тут он и брякнул: «Метров пять».

Не в саженях и не в аршинах измеряет, а в метрах! Иностранец выискалася, извольте видеть! Потом, правда, сообразил, стал поправляться, мол, оговорился. Да только слово не воробей! Какой русский человек так скажет?

Еще одна, казалось бы, мелочь, но все-таки: несколько раз было замечено, что он при вопросе «который час?» непроизвольно хватается за запястье левой руки. И смотрит так растерянно, будто там что-то должно быть, а его нет. Обыватель бы не придал значения, но у наших-то глаз наметанный! Что, скажите на милость, общего, между вопросом о времени и левым запястьем?

Кстати, еще о мерах длины. Как-то он еще раз – будто бы! - оговорился, что в аршине 17 вершков. Но ведь – 16, это любой приказчик в лавке знает! Что же он – круглый неуч? Между прочим, на это указывает еще и то, что он совершенно не знает, когда пишется буква «ять». Лепит его куда надо и не надо! Истинно говорю, я не раз по службе читал им написанное!

Генерал неожиданно добродушно рассмеялся:

- Ну, это уж вы хватили, голубчик! Вспомните, кого из нас в годы ученья не пороли за этот ять!

- Если бы только это… Застал я его как-то за чтением английской газеты. Где он ее взял – еще вопрос? И откуда, спрашивается, знает язык?

- Может, ничего он не знает, комедию ломал перед вами? Так сказать, реабилитировать себя хотел за невежество?

- Напротив! Он газету читал украдкой, когда я вошел, поспешно спрятал, но я название «Таймс» успел разглядеть. Получается – что же? Образованный? Нет, не получается!

Герасимов помолчал, закурил. Подбодрил Издольского:

- Да не переживайте так, я вас понял. Непонятный человек этот ваш Агафонов! И какой же вы сделали вывод, позвольте спросить?

- Вывод напрашивается сам собой, ваше высокопревосходительство: мы проморгали шпиона!

Смотрите сами: в русских мерах длины не разбирается, зато знает английский язык! Образованные люди, как правило, знают либо немецкий, либо французский. Есть и такие, кто – оба языка. На всю Россию наберется едва ли сотня знатоков английского. Да и зачем он нам, по правде говоря? Америка далеко, а с Англией контактов мало. С ней больше конфликтов.

Так что вывод один, нелестный для нашей службы: пригрели змею, так сказать! Придя к этой мысли, я совершил шаг, о коем не стал излагать на бумаге, а сообщаю вам лично, как и намеревался: отослал запрос по бывшему месту службы Агафонова, в Екатеринбург, дабы навести о нем справки. И на днях получил ответ: в сем славном городе, равно как и в губернии, означенный Кирилл Агафонов никогда не служил. Так-то!

Выходит, служит в жандармерии столицы неизвестно кто по подложным документам. Что остается думать? Другая мысль, кроме как об иностранном шпионе, в голову не приходит. Всё! – Издольский закончил и вытер вспотевший лоб. Глаза его лихорадочно блестели.

Молчание первым прервал генерал:

- Ваши логические построения разбиваются об один, так сказать, подводный камень: уж если бы заслали к нам агента, то в российских мерах длины и веса научили бы разбираться в первую очередь.

И насчет ятя тоже бы поднатаскали, будьте уверены! К тому же, если засылать шпиона, то не к нам, а в войско. Что у нас можно выведать? Пароли и явки российских бунтовщиков? Так это иностранцам даром не нужно, у них со своими анархистами хлопот хватает.

Но явление тревожное, согласен: в ряды стражей государственного порядка проник некто неизвестный и чуждый. Это нельзя так оставить. А вы попробуйте вот что: разговорить его традиционно русским способом.

- Позвольте спросить, это как? – почти прошептал Издольский.

- Вспомните, как говорили древние: истина в вине. А по-нашему – в водке! Вы бы с ним выпили, да так, чтоб закуски поменьше, глядишь, язык и развяжется.

- Дело в том, ваше высокопревосходительство, что мы с ним не особо приятельствуем. Он вообще ни с кем накоротке не сходится, держит дистанцию, я бы сказал. Нет у меня повода с ним пить. Вот если бы неожиданно причина нашлась… Тогда, пожалуй…

- Поясните вашу мысль, будьте любезны.

- Скажем, встречаемся мы случайно где-нибудь неподалеку от трактира. Я к нему с радостной вестью: прибавилось звездочек на погонах! Такая радость! Тут уж отказаться – товарища обидеть. Неплохо, а?

- Однако вы хитры, Издольский! Пользуетесь моментом?

- И то сказать, - протянул ротмистр несколько обиженным тоном, - неужто я не заслужил? В прошлом году явку виленских террористов раскрыл. Не один я, конечно, но ведь и я тоже. А меня тогда обошли званием…

После минутного раздумья генерал махнул рукой:

- Будь по-вашему! Готовьтесь к заданию!

3.

…В трактире был обычный будничный вечер. Кто-то вел себя тихо и пристойно, кое-кто уже начинал покрикивать, а кого выводили под руки на улицу, на сырой невский ветер и моросящий дождик.

Еще час назад «господин Агафонов» и «господин Издольский», а ныне просто Кирилл с Николаем, уже почти друзья, выпили на брудершафт и теперь сидели, склонившись головами к столу, почти касаясь лбами друг друга. Кирилл невнятно, сбивчиво рассказывал, Николай слушал, изредка вставляя удивленные либо восхищенные междометия. Внезапно он перебил рассказчика:

- Так это…где, говоришь, ты учился?

- На историческом. С третьего курса ушел – не ушел…исчез…забросило меня к вам…Так что, считай, образование у меня неоконченное высшее.

- Ты прямо как тот агитатор, что два года назад брали в Нижнем. Он тоже на историко-филологическом. Ох и вредный попался, гад, идейный…Сейчас за Байкалом в тайге гнус кормит…

- Нет, Коля, в мое время таких универсалов не бывает. Либо историк, либо филолог. Вот…А тема курсовой работы у меня была – о 20-х и З0-х годах. О различных аспектах, как раньше называли, социалистического строительства.

- Какого…строительства?

- Ну это, типа, новой жизни…Ты вот, между прочим, с бунтовщиками воюешь, а правильно их называть не научился. Не «сицилист», а «со-ци-алист».

Вот и натолкнулся я, брат, на такие цифры: за годы войн – понимаешь, всех войн, что вела страна в мое время, погибло 44 миллиона человек.

- Ого! Страшно.

  - Конечно, страшно, но то – война. А теперь слушай другую цифру: за годы мирного строительства социализма погибло 66 миллионов людей. Это в мирное время, прикинь! И погибшие в военные годы – даже в тылу – в эту цифру не входят. На великих стройках новой жизни, понимаешь?

- Нет, не понимаю, - Издольский обалдело помотал головой. - Ну, бывает, на стройке гибнут. Кирпич там на голову упадет или кто сам сорвется с лесов…Но как это можно – чтобы миллионами? По-моему, это нельзя понять…

- А я о чем? Нормальный человек и не поймет. Тогда, по-моему, все стали ненормальными. Теперь, с высоты прошедших лет, так кажется… В общем, я это знал и раньше, про весь тот ужас. В школе говорили… Но одно дело – школа, а другое, когда занимаешься этим профессионально, с изучением документов. Вещи открываются страшные… Об этом нельзя равнодушно…Слушай, давай еще выпьем!

- А тебе много не будет? Смотри, ты на стуле еле держишься.

- А сам-то? Нет, мы с тобой точно из разных времен. В мое время такого вопроса даже не бывает – много, не много… Вот если б еще огурчика пожевать…

Николай, памятуя генеральский наказ «чтобы поменьше закуски», демонстративно похлопал себя по карманам.

- Нет, брат, извини, поиздержался. Только на извозчика и осталось.

- Извозчик – это хорошо. А то мы сами точно не доп-пле-темся…Так о чем я? Да! Было время, когда хотели все свалить на одного лидера… м-м…вождя усатого… Только я думаю – дело не в нем одном. Ну, были бы другие, может, меньше бы убили. Но сам подход! На человека смотрели как на подручный материал. Ну это – как паровоз бежит, а в топку вместо угля бросают людей, чтобы он ехал…Так и ехали! И довольно быстро!

Кирилл опрокинул еще рюмку и придвинулся к Издольскому совсем близко – носом к носу. Перешел на трагический шепот:

- Так я тебе скажу: если это общество вроде как самое справедливое, почему его нужно строить на крови? Это что, нормально? Думал об этом, думал… Ну, и крыша поехала…

- Какая крыша?

- Ну, это выражение моего времени. В общем, черепушка. – он постучал себе по лбу и продолжил: - Кому нужна эта мясорубка, Коль? И ради чего?

- Погоди, ты говорил: в твое время все грамотные. Так это, знаешь ли, неплохо. А то мне вот позавчера дворник говорит: вам, барин, записку передали. Я спросил, что в ней? А потом в мыслях сам себя дураком обругал. Кого я спрашиваю, ежели он, дубина, записку прочесть не умеет?

- И с этим тоже все не по-людски. Что ж, для того, чтобы всех научить читать, надо сначала миллионы жизней угробить? И прежде всего – самых грамотных, образованных? Так, что ли?

- Так ты расскажи, как здесь оказался? В толк не возьму, как такое возможно?

-Я, что ли, возьму в толк? Кто это поймет? Расскажу о том, что было перед этим. Повели нас всем курсом в Шлиссельбург.

- Как это – всем курсом? Что вы такое натворили?

- Постой, я тебе не сказал – в мое время там музей. В камерах, значит, вместо узников - экспонаты. Показывают, в общем, быт заключенных. Ну, вот этих, которых мы с тобой сейчас туда отправляем. Тут я вспомнил то, что изучал накануне, к защите курсовой готовясь. И такое меня зло взяло на этих…идейных борцов! Подумал: я бы на месте царских властей с ними еще не так…

Надо было всех – либо к стенке, либо пожизненно. И почувствовал дикую головную боль. Света белого не видел, что называется. Будто все исчезло вокруг, одна боль.

- Долго это было с тобой?

- Не знаю, тогда казалось - долго. Теперь не знаю. Может, несколько часов, а может, несколько минут. Потом очнулся, уже на улице, а вокруг – 19-й век. Видно, Бог услышал мои мысли.

- Н-не надо грешить на Бога! Господь на это неспособен – перебросить человека больше чем на век назад. Разве что сатана…

- Ну вот, остальное ты знаешь. Раз я здесь, значит, для того, чтобы выкорчевывать скверну. Только изменить ничего нельзя. Все это еще впереди…

- А если я это все расскажу?

- Да кто ж тебе поверит, Колюня?

Это обращение окончательно уверило Издольского в том, что перед ним – выходец из другого века. Никогда, даже в подпитии, ни один сослуживец не позволял себе подобной фамильярности.

- Да ты и сам мне не веришь. Сам напоил, а теперь думаешь: мало чего с пьяных глаз наболтать можно? Вот когда государя императора грохнут, тогда и поверишь…

Пару минут Николай переваривал неожиданную информацию.

- Что ты сказал? Убьют… царя? И ты так спокойно говоришь об этом?

- Кто, я спокойно? Пос-смотри на меня! Да я извелся весь!

Издольский пристально взглянул на Агафонова: издевается, что ли? Но тот смотрел остекленевшими глазами куда-то сквозь него, будто искал свое призрачное будущее.

- Слушай, хватит о крови! Меня уже мутит…скажу тебе о другом. Теперь понял, почему у тебя с ятем сложности. Запомни: у меня на родине, в Харьковской губернии, в гимназии говорили так: где в русском – е, а в малороссийском наречии – и, там пиши ять: белый – билый, серый – сирый, ну и так далее. Кто знает по-малорусски, тот поймет.

- Мне-то откуда его знать, ведь я уралец!

Николай хотел сказать: «Еще неизвестно, какой ты уралец», но подумал и промолчал. Приятели неуклюже поднялись и, поддерживая друг друга, побрели к выходу, где их ждал извозчик…

Сентябрь 2013 г.

И.Сокол: В ЧУЖОМ ОБЛИЧЬЕ

…Я – один из пассажиров транспортного средства, плавно едущего вдоль улиц незнакомого города. Это что-то среднее между автобусом и катером, что плавали когда-то по земным рекам. Во всяком случае, так оно выглядит изнутри.

Ничего не знаю об окружающем и, что самое возмутительное – о самом себе. Таковы правила игры, установленные для меня неизвестно кем и когда. Приходится с этим мириться.

Нас везут на работу. Почему-то именно так думается – не мы едем, а нас везут. Мы одеты одинаково – в темно-серые робы без пуговиц и кепки с короткими черными козырьками. За окном проплывает чужой город. Ничего особенного, город как город – безликие серые коробки, в основном 12-этажные. Когда ничего не знаешь ни о чем вокруг, а пейзаж не блещет красотами, остается лишь считать этажи.

Все пассажиры молчат. Никто ни на кого не смотрит. Каждый почему-то – прямо перед собой. Уж лучше бы за окно. Видимо, вид снаружи им давно наскучил.

Я вот наблюдаю и делаю невеселые выводы. На всем окружающем лежит печать, как бы поточней сказать, прилизанной нищеты. Вроде бы грязи не видно, улицы прямы и чисты, а чего-то им недостает.

Ясно чего – они безжизненны. Вон в том окне светится одинокий огонек. И в доме напротив. Конечно, кто-то ведь здесь живет. Но, видимо, не стремятся выходить на улицу без крайней необходимости.

И еще – хоть неприятных запахов нет и в помине, здесь тяжело дышать. Даже не сразу поймешь, в чем дело. Наконец, сообразил! Воздух здесь слишком плотный для меня.

А каков же МОЙ воздух? Вообще, откуда я сам? Как ни пялься в окошко, мысль упорно возвращается к проклятому вопросу без ответа. Все здесь мне чуждо, но где родное?

«Что скажут о тебе другие, коли ты сам о себе ничего сказать не можешь?» И еще: «Отнимите у человека память, и он сделается идиотом».

Эти умные мысли – не мои. Откуда попали они в мою голову?

Впрочем, дальнейшие события быстро заставляют подумать о другом. И это к лучшему, не то недолго и свихнуться.

Из-за угла ближайшего здания выходят четыре автоматчика. Направляются к нам. Ого, что-то здесь серьезное творится!

Автобус – или как там его назвать – остановился. Открылись двери. Странное дело, никто не удивился и не возмутился. Все покорно достают из внутренних карманов небольшие коричневые книжечки. А ведь никакой команды не было! Значит, эта процедура происходит не впервые.

Достаю и я. У меня, как у каждого, внутри робы такой же карман. Видимо, специально для этой штуки, напоминающей старинные паспорта.

Стоп! Вот еще одно всплыло в памяти: «старинные паспорта». Откуда мне знать, что документы выглядят несовременно – ведь я ничего не знаю об окружающем мире и вынужден с этим мириться.

Дальше стало вовсе не до размышлений. Пока до меня не дошел один из местных стражей порядка, я открыл паспорт и взглянул на свое изображение. Да, мое, чьим еще оно может быть? И поразился сходству с одним… Нет, по крайней мере, с двумя сидящими напротив. Неужели эти молчаливые соседи – мои братья?

Но не это поразило меня сильнее всего. А то, что закорючки, что внизу, под фото, мне незнакомы. Я не могу прочесть свое имя, потому что неграмотен. Я – неграмотен? Все во мне восстает против этого. Где-то там, в другой жизни, у меня была специальность. Работа, которую выполнял, не за страх, а за совесть.

Откуда эта уверенность у меня, ничего не знающего? Не знаю, но уверен! Не глупо ли это? И что за нелепая мысль о другой жизни? Нет, это правильная мысль! Не всегда я был таким беспомощным, не умеющим прочесть свое имя! Был другим – все во мне прямо-таки кричит об этом.

Сейчас спросят, как меня зовут, я не отвечу. После этого – прямая дорога либо за решетку, либо в дурдом. Из глубин подсознания всплывают эти полузабытые слова. Они – из другого мира, который не помню.

Впрочем, спрашивать не должны. За меня говорит коричневая книжечка, открытая на странице с моим черно-белым портретом.

На эту страничку посмотрели двое – внимательным и в то же время безразличным взглядом. Словно еще раз сфотографировали – как, впрочем и других, таких же молчаливых и безликих.

«Кого-то ищут, ловят» - шепчет подсознание. Не хотелось бы оказаться на месте этого «кого-то». А ведь это возможно, еще как! Все тут так похожи друг на друга!

На пару минут, пока длилась проверка, я непроизвольно задержал дыхание. И чуть не задохнулся. Как мог забыть об этом плотном воздухе, который так трудно вдыхать…

Сейчас привезут на работу, которую я делать не умею. Или – умею? Может, воспоминание о ней живет во мне, как те отрывочные факты, что приходили в голову во время недолгого путешествия?

Как ни странно, мне больше почти нечего рассказать о том нелепом жутком дне. Разве что – таких проверок было несколько. А еще заметил, что немногие пешеходы, виденные мною из окна, прежде чем перейти улицу, прикладывали открытую ладонь к столбу, и он издавал тихое монотонное жужжание. Видимо, эта процедура заменяла здесь отсутствующий светофор…

Вот оно – слово, оказавшееся спасительным! Раз я помню, что такое светофор, которого здесь нет, значит, я нормальный человек. Просто – не отсюда. Не знаю, кто меня забросил сюда, но это временно. Не может кошмар длиться вечно. Когда-нибудь он непременно закончится.

И хотя у меня нет памяти об этом мире, я вовсе не идиот. Помню ведь каждый поворот дороги, смог бы пройти по ней пешком обратно. Только вот – кто меня пустит?

Я здесь на положении то ли узника, то ли подозреваемого – правда, неизвестно в чем… И не я один! Меня доконал последний штрих: прежде чем открылись громадные, скрипящие заводские ворота и нас пропустили во двор, каждому пришлось, выйдя из длинной нелепой машины, положить руки на ее борт, широко расставить ноги, и все те же стражи с каменно-безучастными лицами всех по очереди обыскали. Правда, ничего недозволенного не нашли, но, похоже, этого никто и не ждал. Просто автоматы, выглядевшие как люди, выполняли свою программу…

Дальше этого сравнения, вдруг пришедшего в голову, ничего не помню.

Верней – не помню о том, чуждом мире. Потому что дальше был обычный, даже будничный разговор с моими товарищами, давно знакомыми мне по совместным полетам, о том «шарике», оставшемся внизу.

Мое тело все это время оставалось здесь, на орбите, а сознание было временно помещено в другое тело – среднего аборигена, направлявшегося на свою обычную работу. Нужно было чувствовать мир, как он. И собственное «я» при этом мне бы только мешало. Неприятное ощущение, но таковы правила.

И тут я задал вопрос о главном, что не давало мне покоя:

- Чего я не понял, так это странного положения – то ли эта страна с кем-то воюет, то ли постоянно боится террористов? Так, как обращались со мной…с нами, обычно обращаются с преступниками.

Командир кивнул, подтверждая мои слова:

- Ты правильно заметил главное. Только войн здесь не было давным-давно, как и террористов. Это разведка давно проверила. Там, внизу, классический вариант диктатуры. Любая тирания, какого бы ни была цвета, больше всего боится своих граждан. Для нее все – потенциальные преступники, потому что хотят жить иначе. Мы это тоже проходили…

- Ну, не мы – нас тогда еще не было…

- Ты отлично понимаешь, что я хочу сказать. Когда-нибудь и это пройдет… Вот только – как скоро?

Декабрь 2012 г.

Рання лірика Ігоря Сокола

Часом з нами буває: лоби нам печалі печуть,
І спокою нема, і знервовані душі до краю.
І чому я за долю людини тремчу?
Лиш тому, що шляху стовпового не знаю.

Так багато стежок, але наша між ними одна.
І не завжди залежить од нас,чи знайти доведеться.
Бо існує людина, мов натягнута туго струна.
І бува, не витримує. іноді рветься.

Тут порадників буде мільйон, а чи більше, хтозна…
Будуть сотні промов, може, сліз будуть ріки.
Та минається все. І зв’язана міцно струна.
Тільки вузлик на ній залишився навіки.

Скільки вузликів тих доведуть врешті-решт до кінця?
І які ще впадуть нам на плечі болючі удари?
Знає тільки вона, рука лиходійницька ця,
Для якої усі ми – мов струни електрогітари.

Доля робить із нами, що хоче. А людство живе.
Струни змінять усі – буде й далі гітара дзвеніти.
На планету прийде покоління нове, і вони, ті нові,
Пригадають, чиї вони діти.

АЕРОПОРТ БОРИСПІЛЬ

Колись польоти здавались чудом,
Тепер – буденність, а часом – спорт…
Широке поле, на нім – споруда.
Так, це Бориспіль. Аеропорт.

До ночі з ранку людей тут маса.
Вже й сонце сіло, а шум стоїть...
Прослалась їхня життєва траса
Кудись у Суми чи Сумгаїт…

Стоїть киянин, чекає друга.
Проходить мимо усякий люд:
У кого щастя, а в кого туга,
Житейське море вирує тут…

Тут ті, що ходять іще до школи,
Та є чимало і стариків.
Не порахує ніхто й ніколи
Крилате плем’я мандрівників.

Нащо б, здавалось, літають люди?
Нащо туристський ажіотаж?
Такі ж турботи і клопіт всюди,
Життя гонитва одна і та ж…

Та поки сонце у небі сяє
І ця чудова Земля живе,
Людина лету не припиняє
У невідоме і у нове…

О душ мандрівців тривке єднання!
О хвиль душевних строкатий рій!
І де з них перша, і де остання,
І де єдина – вгадать зумій…

Колись у світі те саме буде:
Ми відійдемо в імлу віків,
Натомість інші почують люди
Такий же гуркіт від літаків…

Під завивання поліфонічне
Переплелися людські чуття…
Ніщо у цьому житті не вічне,
І тільки вічне саме життя.


ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІВАНА МИКИТЕНКА

В полоні творчих дум взяв голову в долоні,
Палив, поки тютюн і губи аж опік…
Мовчазний, діловий, він їхав у вагоні,
А на календарі був З7-й рік.

Невдовзі свято в нас, двадцятий Жовтень буде,
Готова п’єса вже про мужній «Арсенал»!...
У ювілейні дні її побачать люди.
Ще стільки я створю! Ще є в душі запал!

Минулося життя злиденне вуркаганів.
Не урки вже вони, а робітничий клас.
Та мало ще про це написано романів,
Ще додамо і ми, ще хтось і після нас.

Держава – геть уся! – Ще й темпом небувалим
Іде у даль ясну – і в місто, і село…
Ми впевнені в собі і мури всі повалим.
Такого ще у нас завзяття не було!

Бував чимало я у всяких походеньках,
Життя моє складне, проте щасливий я…
Поїздка у Мадрид була таки довгенька,
Бо – світовий конгрес і там – моє ім’я!

Чи мріяв про таке Іванко, син Кіндрата,
Як бідним хлопцем був і гнув свого горба?
Приїду в рідний край – стара всміхнеться хата,
І стріха, і вікно, і стінка голуба.

Не вся рідня жива, та хто живий – зрадіє.
Згадаємо життя, дитячі мрії-сни…
Іще ж я не старий і маю ще надію
До сотої дожить, святкової весни.

А щодо ворогів – то вже їх небагато.
Винищувать якраз останніх узялись
Бо тридцять сьомий рік – така знаменна дата.
Про цей ми ювілей згадаємо колись…

Отак він міркував. думок швидкого плину,
Здавалося б, ніхто в житті не обірвав…
Та син Країни Рад дістав ножа у спину,
Бо хтось до ворогів його зарахував.

Музеї, і томи, й меморіальні дошки –
Посмертна шана вся не варта й п’ятака.
Щоб правду відновить, не вистачає «трошки» -
Лиш підлого того убивцю розшукать.

Та не знайде ніхто з сучасних пінкертонів
Кінців отих слідів, що виникли тоді.
Серед бучних торжеств, пустопорожніх дзвонів
Всі здогадки – лише малюнок по воді…


ОЛЕСЕВІ БЕРДНИКУ

Як розказати, з чого почати…
Не повертається язик…
Рік дев’ятсот вісімдесятий.
Мале містечко Кагарлик.
Від гетьмана до бандуриста –
Усякі гості в нім були…
Цей раз – не гостя, не туриста –
На суд письменника везли.
Не був він зрадником. Дороги
Завжди прямі лиш обирав.
За океаном допомоги,
Ані підтримки не шукав.
Став до нерівного двобою,
У серці мрію щиру мав:
Щоб був народ самим собою,
Щоб славу прадідів згадав.
І ось – кінець І заборона
Всієї творчості його.
Мов звуки траурного дзвона,
Лунає вирок. Як? Чого?
Як це жахливо – те, що прозу
Й вірші, що він творити міг,
Поставив вирок під загрозу
Попасти в список «мертвих» книг?
Не закувать душі в кайдани,
Не посадити мрію в льох.
Його корсари і титани
Запали в душу багатьох.
Та, спалахнувши, мов комета,
Поки що зникла десь в імлі
Зоря романтика, поета,
Співця і неба, і землі.
Прийдешнє й давнє, незабутнє –
Ти поєднав оці світи.
Мости з минулого в майбутнє
Хто перекинув так, як ти?
Твоїх думок глибінь бездонна,
У ній зустрілись віч-на-віч
Орбіти Марса і Плутона
І Запорозька давня Січ.
І що таке сім років скніти,
Нести тягар тюремних днів
Для того, хто з чаші Амріти
Краплину вічності відпив?
Бували прикрощі і збитки,
Стрічався не лише з добром.
Творив-бо не для заробітків,
Писав душею – не пером.
Коли жбурляла доля люто,
Бував ти часом у журбі.
Та думка, грізна і розкута,
Палахкотіла у тобі.
У рідному селі, у місті
Ти читачів численних мав
І крила, сильні і вогнисті,
З них кожному подарував.
До тебе я думками лину,
Тобі я шану віддаю
За мрію, що не знає впину,
І за окриленість твою.
Мов сонця промінь через хмари,
Крізь серце ти пройшов моє.
Спасибі, Зоряний Корсаре,
За те, що був - і нині є!

Коли тобі плюють услід, коли тобі бажають бід,
Тоді сваритися не слід з ворожою юрбою.
Коли навкруг тебе – чужі, і на тебе гострять ножі,
Свою ти душу збережи і будь самим собою.

Своя є особливість в кожній даті:
Ті радість, а ті смуток нам несуть…
Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті
Приховують в собі трагічну суть.
Хоч вижив наш народ – велика сила!
І дочекався сонця і весни,
Але, де землю кров зросила,
Із крові виростали бур’яни…
- Гей, люди, не мовчіть, прийдіть до тями! –
Волає змучена земля.
- Згадаймо все, що скоєно катами,
Що й досі сплять біля Кремля.
Щоб не збулися їх нащадків мрії!
Не для того людська пролилась кров,
Щоб чорний морок тиранії
Над нами опустився знов!


ДІДОВА ХИТРІСТЬ

На зупинці – все як слід:
Входять і виходять…
Сів в автобус п’яний дід,
А його – аж водить.
Як хитнувся разів п’ять –
Не всі ж егоїсти! –
Тут не треба умовлять,
Дали йому сісти.
Хто сичить на нього зло,
Хто в кутку сміється:
- Бач, як діда розвезло!
Сам не добереться!
Та юрба затихла вся -
І старі, й онуки –
Коли хлопець дідуся
Спритно взяв під руки.
- Я з міліції, - шепнув
Рудочубий Костя
- Доведеться завернуть
Вам до нас у гості.
Дід рвонувсь, як молодий,
Вивернувши руку.
- Я не пив! Окрім води!
Хоч – дихну у трубку!
Здивувався Кость рудий:
Що це з дідуганом?
- То навіщо ж ви тоді
Прикидались п’яним?
Відпусти мене, хлопча,
Не роби мороки!
Цим маршрутом їжджу я
Ось уже два роки,
І такий є звичай тут,
Говорю серйозно:
Місце п’яному дадуть,
А старому – хтозна…


ЕМІГРАНТСЬКИЙ МОТИВ

Я живу у Канаді,
У ванкуверській хаті
Пам'ять знов воскрешає
Ті далекі літа,
Коли в роки тридцяті
Ми були чуднуваті,
Вирушали за щастям
У заморські міста.
І з’являються знову
У сумних моїх думах
Ті страшні пароплави,
Довгождані проте…
Нас везли, як худобу,
В переповнених трюмах.
Най же шляк того трафить,
Хто забуде про те!
Кожен мріяв: - В Канаді
Файно будемо жити,
Злидні зникнуть одразу
І ярмо пропаде…
І не знаючи шляхти,
Там зростуть наші діти,
Їм відкриється путь
У життя золоте.
Та балакали ще,
Що ми матимем право
Згуртуватись в громаду
У далекім краю.
Що в нас буде своя
Самостійна держава
І в державі у тій
Буде, як у раю.
Гей ти, нудьго проклята,
Моя доле іржава,
Розгубив я тебе
Між далеких світів…
Де ж ти, мріє моя,
Українська державо,
На канадській землі
Я тебе не зустрів.
Полонини зелені
Я пригадую досі.
Гей, промчали роки,
Їм нема вороття…
Я сиджу на балконі
Нагорі в хмарочосі,
А внизу піді мною чуже
Пролітає життя.
А над озером Ері
Ясне сонце сідає.
Цебто зараз над Львовом
Воно засія…
Лиш тебе, милий краю,
Я із жалем згадаю –
Земле рідна моя,
Вже давно не моя…
Час найліпший минув,
І вертатись несила.
Та й навіщо воно –
Скоро путь вже кінчать…
Не кидайте свій край,
Землю, що вас родила,
Хоч би як разом з нею
Довелося страждать!


ТОВАРИШ СЯО

У парку поблизу Дніпра
Юрба людей гуляє.
Між них – традиція стара –
Є гості із Китаю.
З них вирізняється один,
Чия усмішка сяє,
Якого кличуть Сяо Дін
Або – товариш Сяо.
Шлях довелось важкий пройти,
Біда зігнула плечі.
Йому нема п’ятдесяти,
А зморшки – вже старечі.
Чого ж такий бадьорий став?
Бо тут колись навчався!
Рік шістдесятий пригадав,
Як з Києвом прощався.
Промови й вигуки: - Ура!
- Вань-суй! – також кричали.
І друзям зичили добра,
І щастя всі чекали.
Ніхто з китайців не гадав,
Що жах зустріне вдома,
Що пройде пекло той, хто мав
Радянського диплома.
У їхнім краї – мов буран
Шалений дув, полярний:
Казився навісний тиран,
Страждав народ мільярдний.
Тепер новий в Китаї день,
Вже деспота немає –
Давно на площі Тяньаньмень
Сном вічним спочиває.
А тут – час ніби зупинивсь.
І радісно, і сумно.
Хрещатик – точно, як колись.
Хіба що трохи шумно.
Часу немало довелось
В конторах змарнувати,
Але двох друзів удалось
Адреси розшукати.
Ось-ось прийдуть…Оце – вони?
Впізнати важко, звісно?
Як і тоді, вузькі штани…
А може, це навмисно?
- Митько! Сергій! Невже це ви?
- Аж нерв обличчя смика.
- Ти й мову не забув, диви,
Яку не чув чверть віку!
Розмова плутана – ще б пак! –
Хвилюються всі троє.
- Мене вітаєте ви так,
Мов справжнього героя!
Я не герой. Я просто жив…
- Ти молодець, що вижив!
- Вас, друзі, я завжди любив.
Тиранів – ненавиджу.
- Еге, браток, і в нас діла!
Набридли всім «колишні».
Така тут критика пішла –
Гостріш Остапа Вишні.
Ти не забув його ім’я?
Та ні, бо пам'ять добра…
Тепер не тільки він та я –
Вся нація хоробра.
Пішла над схилами луна,
Як гомоніли далі.
І Блохіна, і Касьяна,
Й Чорнобиль пригадали.
Як швидко промайнув і згас
День в Києві останній!
І Сяо Дін в вечірній час
Сказав слова прощальні:
- Вклоняюсь, Києве тобі,
Твоїй землі і людям!
Я навіть в горі і журбі
Все ж вірив – разом будем.
Янцзи далеко від Дніпра,
Роки пройшли, як злива,
Та в серці паростки добра
Убити неможливо!

І.Сокол: РОЗГАДКА ВОЛЗЬКОГО ФЕНОМЕНА

• Ієронім Босх, 1491 р. Корабель дурнів - алегорія духовного застою

1.
Троє чоловіків стояли на березі Волги.
Могутня ріка дихала свіжістю. Плескіт хвиль, гра сонячних бліків на блакитно-зеленій водній поверхні, пташині крики – усе це схвилювало гостей, які прибули здалеку, з трьох міст, розташованих в інших краях.
– Краса навколо! – мовив огрядний немолодий блондин у світло-сірому літньому костюмі. – І який розмах! Ріка справді – як море, повноводна!
Другий – чорнявий, у сорочці з вишитим коміром, посміхаючись, мовив:
– Хіба ж це не парадокс, Вітю, що я – наддніпрянець, тебе – корінного русака, можна сказати, силоміць витяг на Волгу? Без мене б ти тут і не побував, може, ніколи…
– Бачиш, Льошо, я досі думав так: чи я великих річок не бачив? Навіть на Нілі побував...
– Отакої, то Ніл, а це ж твоя рідна Волга…
Третій, високий худорлявий, одягнений, незважаючи на спеку, у досить теплу чорну куртку, сказав з виразним прибалтійським акцентом:
– І чайки – як у нас, на Ризькому узбережжі… Але коли ми вже випадково прибилися до туристів, послухаймо екскурсовода.
Справді, поруч з тим пагорбом, на якому спинились троє, вже кілька хвилин чувся професійно-впевнений голос гіда:
– Перший, уперше… Ці слова ми часто чуємо, коли йдеться про Саратов. Тут уперше було відкрито промислове родовище природного газу. У Саратові народився професійний російський цирк, відкрився перший загальнодоступний художній музей, одна з перших – консерваторія. Саме тут уперше піднявся в небо вихованець місцевого аероклубу Юрій Гагарін, саме на нашу саратовську землю він повернувся з космосу після свого легендарного польоту. Картину, присвячену цій історичній події, ми побачимо в краєзнавчому музеї. Наше місто тісно пов‘язано з життєвим шляхом революційного демократа Миколи Гавриловича Чернишевського. Саме біля пам’ятника розпочинаємо ми нашу подорож. Ось він стоїть, наш славетний земляк, вдивляючись у волзькі простори…
– Дозвольте запитати! – пролунав бадьорий голос одного з екскурсантів. – Чи правда, що деякі ідеї шановного Миколи Гавриловича використала партія соціалістів-революціонерів, скорочено – есерів?
– Ну, так…– неохоче відповів гід. – Було таке. Наприклад, ідею про перехід до соціалізму через селянську громаду…
– Чому ж тоді довгий час офіційна точка зору була така: Чернишевський – гордість і слава Росії, а есери – ну ду-у-же погані?
– Бо сам Чернишевський нікого в житті не вбивав, тоді як есери діяли терором…
– Ну а як же! – почулася глузлива репліка. – Він був теоретиком, а вони – практиками…
– Шановні, бог з нею, тією політикою! – благальним тоном майже простогнав гід. – Гляньте, як гарно навкруги! Недарма природу поволзького краю все життя малював видатний художник Аркадій Олександрович Пластов, який, закінчивши художнє училище в Москві, повернувся до рідного села на Симбірщині – нині Ульяновська область. Його творчість, тісно пов’язану з рідним краєм, знають навіть у Західній Європі…
– Скажіть будь ласка! – це вже мовив прибалт, один із знайомої нам трійки. – Що означає назва Саратов, звідки вона походить?
– Єдиної думки про це немає, але більшість учених вважають, що назва міста походить від татарських слів «сара-тау», тобто «жовта гора». Щоправда, називати отой пагорб горою – перебільшення, але все ж…
Гість з Балтики з переможним виглядом повернувся до своїх двох товаришів.
– Ось бачите: знов татарський корінь! Що я казав!
– Що ви хочете цим сказати? – невдоволено запитав той, що побував на Нілі. – Нехай татарський! Поясніть, що ви стверджуєте?
– Тільки те, що й без мене відомо: ви, росіяни, здавна були імперським народом, завойовниками! І географія це підтверджує! Назви багатьох ваших міст узято з мов поглинутих вами народів. Це не лише Саратов! Може, ви скажете, що Самара – російське слово, «господін» Осипов? Чи Барнаул?
– Нічого я не хочу сказати! – розсердився Осипов. – Чого ви причепились до мене з тими назвами? Що вам до них?
– Бо я, між іншим, топоніміст! Є така наука – топоніміка, досліджує походження географічних назв. Дуже повчальна дисципліна, між іншим!
Осипов хотів відповісти: «Що ж ви робите, топонімісте, в нашій компанії?», але тут гість з-над Дніпра, якого той назвав Льошею, міцно взяв його за лікоть:
– Вітю, заспокойся. Цей так званий представник Заходу тебе провокує, а ти заводишся. – Повернувся до прибалта: – Годі вже вам, пане Петерс, припиніть. Давно нема того Союзу, а ви усе ще з ним воюєте.
І додав, вказуючи рукою на групу, яка вже віддалялася:
– Адже ви вперше у цих краях, чи не так? Може б скористались нагодою, послухали далі екскурсію? Матеріал для репортажу так і сиплеться, правда ж? А в нас, технарів, свої проблеми. Потім ми вас покличемо,– додав, постукуючи нігтем по мобільнику.
Коли Петерс, хитнувши головою, узявся наздоганяти туристів, Осипов схвально поплескав товариша по плечу:
– Добре ти його відшив! Взагалі, нащо було брати з собою цього затятого націонал-патріота?
– Не будь надто категоричним. Як популяризатор і як журналіст він дуже непоганий. Я читав його кореспонденції, він уміє зацікавити широке коло читачів і слухачів. Ну, зациклився трохи на своїх антиімперських настроях, Бог з ним. Це в ньому прокинулась, так би мовити, генетична пам'ять. А ми краще глянемо, що там у нас, із «тим самим» питанням…

2.
На екрані звичайного на вигляд ноутбука повільно оберталось зображення земної кулі. Втім, воно було не зовсім стандартним. Придивившись дві-три хвилини, можна було помітити безліч червоних, жовтих і зелених цяток, які оббігали навколо Землі, мов супутники. Їхній рух здавався хаотичним. Проте коли замість зображення усієї Землі виникла частина Східної Європи – від Дону до Уралу, стала помітною одна цікава особливість.
Червоні й жовті тоненькі риски рухались, як і раніше, без певного порядку. Зате зелені збивалися докупи там, де мусила б знаходитись Москва, – хоча назв міст на карті не було, – і, вигинаючись дугою, повільно прямували в бік Середньої та Нижньої Волги. Там цей невеличкий, але стрункий потік розпадався на кілька менших, і вони закінчували свій шлях по обидва боки великої ріки, не всі поруч, але й не дуже далеко одна від одної.
Друзі значуще перезирнулись.
– Процес триває, еге ж? – стиха спитав один. – Другий мовчки кивнув.
Закривши ноутбук, помовчали. За хвилину Осипов запитав:
– Невже тут, у Саратові, ми знайдемо причину цього явища? Ти й тепер так гадаєш?
– Тепер уже впевнений. А почнемо свої пошуки досить банально: з довідкового бюро. Я вже дізнався, де воно тут…

3.
…Працівниця міськдовідки невдоволено покрутила в пальцях заповнений бланк, похитала головою:
– Родіонова Зіна – цього недосить. Треба знати, як по батькові й рік народження.
– Її ініціали З.Д. Певно, Зінаїда Дмитрівна або Данилівна. Імен на букву Д не так багато. Рік народження, хм… Тоді їй, здається, було 25, отже, тепер 28. Ви вже постарайтесь, будь ласка. Ми удвох з далеких місць приїхали, щоб знайти вашу землячку…
Коли втомлена за робочий день жінка зникла за службовими дверима, Осипов здивовано мовив:
– Не знав я, Льошо, що ти такий легковажний. Ми приїхали встановити причину такого незвичайного явища, а ти шукаєш якусь Зіну… Чи не закохався на старості літ?
– Ну, до старості нам з тобою ще далеко. А щодо причини явища – ця причина має дві кіски і взагалі виглядає досить по-юнацьки, навіть не на свій вік, а дещо молодше. Хоча витівку провернула не дитячу… Що так дивишся на мене, Вітю? Я з глузду не з’їхав, кажу, як воно є.
– Чому ти мені в Києві про це не сказав?
– А ти б не повірив. Ще б, чого доброго, відмовився їхати. А мені потрібна твоя підтримка. І Валдіс нам не завадить. Ось зараз дадуть адресу – і пора вже його викликати…

4.
…– Та й довго ж їдемо! – Осипов витер спітнілого лоба хустинкою. – Цікаво, чому в Саратові досі немає метро? В Самарі ж збудували…
Водій маршрутки охоче пояснив:
– В нашій державі чітка інструкція: метро будують там, де є мільйон населення. А тут населення коливається біля мільйонної позначки, та ніяк її не сягне. То народжуваність упала, то молодь на далекі заробітки виїжджає – або до вашої Москви, або за океан… Вдома їм не сидиться, думають, що десь там знайдуть рай. Нема мільйона людей – нема й метро. Усе ясно!
Заперечити було що, але не хотілося. Зрештою, їхати залишилось не так багато. Домовились зустрітися з латишем коло нових висотних будинків, які було видно здалеку – навіть на іншому березі Волги. Невдовзі він з’явився – перебував порівняно недалеко, бо від історичного центру міста перейшов до вивчення нових районів. Звичайно, вже без тургрупи, бо гід безапеляційно заявив: «Нові райони міста нас не цікавлять». Зустрілися втрьох біля під’їзду, який був, на щастя, прочинений. Наморщивши лоба, київський гість зробив розрахунки:
– Квартира 291 – який же це поверх? Тут по шість квартир на поверсі…Виходить – 18-й.
– А ліфт не працює, – буденним тоном мовив Осипов. – І помітивши, як зблід прибалт, глузливо додав: – Що вас так лякає, пане Петерс? Перспектива подолання пішки 18-ти поверхів? Це, кажуть, корисно. Ви, здається, не вперше в Росії? Пора б уже звикнути.
Нарешті на жаданому поверсі спинились, щоб перепочити. Той, кого москвич називав Льошею, вказав на залізні двері з номером 291:
– Отже, так: я дзвоню й починаю розмову першим. Ви мені не заважайте, бо, як мовиться, пташку можна налякати. Я знаю, як слід вести бесіду. А далі – побачимо…
Він натиснув кнопку дзвінка. Хвилини за три двері розчинилися, щоправда, ізсередини залишались на металевому ланцюжку. На трьох несподіваних гостей мовчки дивилась тоненька невисока дівчина у великих окулярах, які закривали половину маленького круглого обличчя. Її можна було б прийняти за дівчинку-старшокласницю, якби не дуже серйозний, цілком «дорослий» вираз сірих очей. Не давши паузі затягнутись, киянин простяг руку вперед дещо театральним жестом і мовив:
– Знайомтесь, друзі: оце і є та сама Зінаїда Родіонова, яка спричинила велике переселення талантів з Москви до Поволжя. І, помітивши величезне здивування хазяйки квартири, швидко додав:
– А що, Зіно, думала, ми тебе не розкусимо? Рано чи пізно таємне стає явним. То що, може, пустиш нас? Це – мої товариші, познайомимось…
– Чому ви не звертаєтесь до мене на «ви»? – тихо, але твердо спитала Зіна.
– Ти, дівчинко, не викаблучуйся. Проживи років 12 – будеш «ви». А по-друге – ми вже знайомі. Нагадаю: з науково-практичного семінару «Дніпро-Волга», який відбувся три роки тому в Києві. Може, пригадаєш? Мій виступ був якраз після твого.
Трохи помовчавши, вона вигукнула:
– 3гадала! Ви, здається, Олексій Васильович?
– Так! А прізвище моє Гнатишин. Оце – мій давній приятель і колега по спільному проекту Віктор Михайлович Осипов з Московського фізико-технічного інституту. З нами журналіст, який пише на науково-популярні теми – Валдіс Петерс з Риги.
– По батькові у панів європейців не прийнято, – з іронією додав Осипов.
– Ось так, Зіно, бачиш, представники трьох столиць до тебе зібрались, певно ж, не просто так, для серйозної бесіди. Зайдемо? А може – виходь, тут побалакаємо. Бо твоє помешкання, мабуть, уже прослуховують…
– Та що ви кажете? – прошепотіла Родіонова. В її голосі вже не було впевненості. Ї, знявши ланцюжка, жестом запросила гостей всередину…

5.
Тут треба дещо відступити й коротко розповісти про події, які передували цій зустрічі. Близько двох років тому у певних колах стало відомо про незвичайне явище, якого не було, мабуть, з тих пір, коли Москва стала центром окремого князівства, не кажучи вже про цілу державу: представники творчої інтелігенції, ті, кого прийнято називати богемою або ж митцями, почали добровільно покидати Білокам’яну й купувати собі житло – як правило, невеликі приватні будиночки у нічим не примітних містечках Поволжя, особливо Саратовської й Волгоградської областей.
Своє бажання більшість із них пояснювало досить розпливчасто: «Хочу повернутись до рідних коренів». Проте для багатьох із них Поволжя аж ніяк не було рідним краєм. Широкі маси про це, звичайно, нічого не знали, проте так звані компетентні органи це стурбувало й вони почали «копати», що за цим стоїть. І запрошували до співробітництва вчених.
Тоді доцент Гнатишин подзвонив своєму московському приятелеві й натякнув, що в нього є здогадки щодо такої незвичайної поведінки художників, музикантів, артистів…Але немає доказів, самі лише припущення. Друзі зустрілися на дачі Гнатишина у Ворзелі й вирішили разом їхати на Волгу. До них приєднався журналіст Петерс, оскільки результатами діалогу «Дніпро – Волга» зацікавилися латвійські партнери. І ось вони тут…

6.
– Бачите, шановні, щоб розгадати «волзьку загадку», не треба бути геніальним сищиком, – пояснив Олексій Васильович, коли вони вчотирьох сиділи за столом у тісній, але акуратній кухні, притулившись спиною до величезного холодильника – мабуть, чи не піввікової давності. – На тодішньому форумі разом із академіком Крабовим була його аспірантка й за сумісництвом двоюрідна онучка Зіна Родіонова. Ми всі були здивовані, коли дізналися, що на берегах Волги було створено діючу модель психополя всього людства.
Кожній людині, яка живе на Землі, у цьому приладі відповідає рисочка, тобто пунктир певного кольору. Вже не знаю, випадково чи ні, але для трьох типів людей, чимось обдарованих, було обрано три кольори світлофора: червоний, жовтий, зелений. Червоним позначено математиків, інженерів, фізиків – усіх тих, чия праця пов’язана з точними науками. Жовтий – колір тих, хто спеціалізується у природничій сфері: це геологи, біологи, полярники й дослідники підводного світу тощо. Зелений же було залишено для гуманітаріїв. За рік академіка Крабова не стало – він був уже надто похилого віку. Згадки про Родіонову – принаймні, у згаданому контексті – зникли з усіх сайтів. Проте фахівці були схвильовані, бо стало зрозуміло, що в Саратові фактично створено новий вид психозброї.
– Це не зброя! – заперечила Зінаїда. – Прилад нікого не вбиває.
– Гаразд, назвемо це різновидом психологічного впливу. Натиснувши на кнопку певного кольору, можна впливати на думки й поведінку людей обраного спектру, надавши їм потрібний імпульс. Натис на жовту – командуй біологами у заданій точці Землі, червону – давай наказ фізикам… Наче на синтезаторі граєш!
– Але ж прилад був в одному екземплярі!
– У Києві й Москві було створено приймачі, які ловили зображення з саратовського монітора. Хоча ми не могли впливати на процеси, що там відбувались, але спостерігати їх – цілком. Отже, коли я побачив, що зелені риски – умовно кажучи, «душі» людей художнього спрямування – виструнчились у щось подібне до журавлиного клину, і цей клин прямує з Москви до Волги, я склав два плюс два й одержав відповідь: цим може керувати лише одна людина – молода учасниця форуму, яка проживає в Саратові. Й не уявляє, які в неї можуть бути великі неприємності.
– Які ж це? Що я поганого зробила?
– У кінці минулого століття, – поважно мовив Осипов, – були такі бузувірські секти, які, діючи на психіку обдурених людей, виселяли їх з великих міст, насамперед із столиці, за безцінь забираючи їхнє житло. Натомість давали їм хатинки десь посеред тайги. Бачите аналогію?
– Та як ви можете порівнювати? – від обурення Зіна аж підвелася. – Я навіть не знайома з тими, кого, як ви кажете, виманювала. Мислила так: десятиліттями, навіть можна сказати – віками, Москва переманювала до себе вчених, письменників, художників, спортсменів, артистів… Колись, за умов нестачі на величезних просторах Вітчизни елементарних життєвих благ у цьому був смисл, але тепер, коли все повсюди є…
– Але не все доступне, – застережливо підняв пальця Петерс.
– То вже, як кажуть, інший бік медалі… От я й подумала: нехай люди творять у тих краях, звідки їм подібних завжди забирали! Нехай художники малюють волзькі краєвиди! Про Пластова ви ж самі чули! Ну й так далі…
По паузі Осипов підсумував усе сказане:
– Я, як найстарший тут, скажу просто, без зайвої дипломатії: припиняй, дочко, свої ризиковані експерименти, бо коли тебе дістане ФСБ, розмова буде іншою. Тобі інкримінують саме те, про що тільки-но говорили.
– В них руки короткі! – зневажливо пхикнула Родіонова.
– Помиляєшся, руки якраз довгі. Інша річ, що вони менше обізнані з науковим світом, але, коли треба, докопаються. Так що роби висновки!
Настала хвилина тиші. Тоді Зіна нерішуче промовила:
– Кажете, один з вас – журналіст? Значить, усі дізнаються…
– Не хвилюйтесь, – мовив Петерс. – Я напишу про це як про гіпотетичний випадок і не називаючи жодних імен.
– І взагалі, – додав Гнатишин,– може, тобі слід уже про сім’ю подумати. Ми ж не іноземці, які одружуються, коли їм уже далеко за 30.
– Виходить, не все ви про мене знаєте, – вона вперше посміхнулась. – Я вже й розлучитися встигла і розміняти житло. Тому й сама.
– Швидко живеш, – несхвально похитав головою Осипов.
– Між іншим, Зіно, у твоєму характері ще чимало дитячого, – мовив Гнатишин.
– По-перше, я помітив, що ти полюбляєш височенні каблуки, хоч це не завжди зручно. Хочеш здаватись вищою. Хіба варто жінці соромитись невеликого зросту? По-друге, хоч у тебе стопроцентний зір – я ж бачив, як ти читала доповідь! – але ти носиш окуляри з простими скельцями, так би мовити, для солідності. Оце і є – по-дитячому. Подумай над цим.

Далі розмова непомітно перейшла у побутову площину…

Липень 2011 р.

Ігор СОКОЛ: МЕРТВА ПЕТЛЯ ДОЛІ, НФ-оповідання

1.
Стояв ясний сонячний день першого квітня. Весна вступала у свої права. Старший науковий співробітник Інституту хронофізики Іван Костянтинович Субботін, що повернувся з відрядження на Памір, де зустрічався з таджицькими колегами, щиро пошкодував про те, що в рідні його краї весна приходить на місяць пізніше, ніж за календарем. Не те, що там, біля Даху Світу...

Пішохідна доріжка рухалася, на думку Субботіна, нестерпно повільно. Ні, це придатне для пенсіонерів чи ледарів, у яких занадто багато часу! Іван Костянтинович тихо чортихнувся і, зійшовши з доріжки, ускочив в тролейбус, оформлений у стилі ретро — як наприкінці двадцятого чи на самому початку двадцять першого століття.

У салоні на нього чекав сюрприз: на заднім сидінні він помітив лаборантку Тамару зі свого дослідницького відділу. Дуже дивно: адже вже біля десятої ранку, а вона ніколи не мала звички спізнюватися... Субботін обережно наблизився, нахилився над дівчиною і запитав:

— Що з тобою, Томочко? Не впізнаю тебе. Надто пізненько...

Що отут трапилося з Тамарою! Її добре, хоча і сумне сьогодні обличчя перекосила гримаса відрази, і вона прошипіла:

— Відійдіть від мене, пане екс-пе-ри-мен-та-тор!.. Я вам нічого не винна!!

Субботін був так ошелешений, що вийшов із тролейбуса і кілька хвилин сидів на ослоні, перш ніж продовжити подальший шлях. Це було настільки несхоже на звичайну поведінку життєрадісної і доброзичливої дівчини, що він не знав, що і подумати. Виходить, чимось він її скривдив... Але коли? Як?!

Так, чужа душа — сутінки, а жіноча — тим більше...

Але якщо ранковий сюрприз лише зіпсував Субботіну настрій, то наступний — буквально добив.

Посередині величезного холу біля інформаційного п'ятачка біля двох несучих колон юрмилися люди. На одній з колон, ледь вище людського зросту, немов висіло у повітрі — у чорній рамці! — голографічне зображення того ж обличчя, яке він щойно явно бачив у тролейбусі!.. Тільки на голограмі обличчя виглядало мрійливим і ледь смутним. А нижче світилися страшні по суті слова найнеймовірнішого некролога:

УБОЛІВАЄМО І ПАМ'ЯТАЄМО

Тридцятого березня в результаті нещасливого випадку загинула лаборантка відділу експериментальної хронодинаміки Тамара Геннадіївна Кунцевич. Вона стала героїчною жертвою на тернистому шляху прогресу. Її відрізняли безмежний ентузіазм, щира любов до людей, сміливість мислення, неприборкане бажання бути там, де складніше — на передньому краї наукового пошуку. Ми назавжди збережемо в серцях її світлий образ. Прощання з покійною відбудеться...


2.
Коли і де — він уже не зміг прочитати. Немов вибухнула бомба в мозку. Субботін стояв, беззвучно ковтаючи повітря, тоді як хотілося крикнути на весь голос: "Як загинула?! Якого тридцятого!! Я з нею тільки що говорив!.."

За спиною чулися голоси:

— Така молода, і двадцяти ще не виповнилося...

— Рідним повідомили?..

— Вона була сиротою. Батьки загинули в підводній океанографічній експедиції...

— Повіриш тут у долю... уся родина немов прокльоном яким відзначена...

Люди розходилися. На Субботіна ніхто не звернув уваги, усі були вражені трагічним повідомленням.

Іван Костянтинович ходою сомнамбули направився в їдальню. Подібно до того, як люди минулого заливали горе алкоголем, він найчастіше "заїдав" негативні емоції їжею, смаку якої — як, наприклад, сьогодні — абсолютно не відчував...


3.
Сівши за столик, Субботін натис на білу кнопку автомата. Щоб внести розмаїтість у меню, було потрібно вибрати дві-три різнокольорові кнопки, але зараз ні розуму, ні пальцям було не до того.

Одержавши піднос зі стандартним меню, він проковтнув їжу, давлячись і відчуваючи себе рибою, викинутою на берег. Почуття в цю мить атрофувались до того, що Субботін навіть не зрозумів, з якою начинкою був пиріжок — з натурального чи синтетичного м'яса, хоча звичайно визначав це безпомилково.

Потім усе так само, на автопілоті, відправив піднос із залишками в щілину утилізатора і збуджено попрямував до ліфта. З ним віталися, він у відповідь невиразно щось бубонів.

У кабіні натиснув кнопку сьомого поверху і, притулившись до стіни, впав у прострацію. Очуняв від дотику чиєїсь руки до плеча і питання:

— Вам погано?

— Спасибі, ні, — усе пройшло, — змусив себе вимовити і нетвердим кроком направився до дверей директорського кабінету...

Торік директор розпорядився замінити на дверях табличку з переліком усіх його численних титулів на більш скромну, з лаконічним написом:

"Директор В. Л. Клещевський"

Ввійшовши до приймальні і підійшовши впритул до таблички, Субботін делікатно постукав. Мелодійний звук нагадав дзенькіт старовинного дзвіночка.

— Патрон зайнятий... — строго промовила секретарка Серафіма.

— Мене прийме, — заявив так безапеляційно, що Симоччині очі округлилися. Ніколи особливої спритності за тихонею Субботін не помічалося.

— Добрий день, Всеволоде Ларіоновичу, — сказав він у дверях. — Пробачте за вторгнення, але я просто шокований!

— Усі ми вражені, Іване Костянтиновичу, — кивнувши увійшовшому стурбованому завлабу, спішно відповів директор. — Я, мабуть, навіть більше за вас. Адже вам не довелося побачити, що від бідної дівчини залишилося. Видовище не для нервових.

— Вибух? — перемагаючи себе, видавив Суботін.

Клещевський непевно знизав плечима:

— Коли діє безконтрольна хронохвиля, то екстремум її прояву конкретно вибухом можна назвати умовно. Природа явища може бути іншою... Але ж ви прийшли не через це?

— Сподіваюся, патроне, ви не допускаєте думки, що я можу вас обманювати? — пролунало зустрічне питання.

— Що? — перепитав директор. — Дивне запитання. Звичайно, не допускаю, я вас знаю не перший рік... А в чому, власне, справа?

— Всеволод Ларіонович! Я півгодини тому розмовляв у тролейбусі з живою Тамарою Кунцевич! — відрапортував Субботін і відчув раптову слабкість. Ноги підкосилися, і він без запрошення сів.

— Це що — першоквітневий жарт?

— Такими речами не жартують...

— Я теж так вважаю. От що, випийте води і постарайтеся заспокоїтися. Потім розповісте усе по черзі.

Директор натиснув кнопку селектора:

— Симочко, мене ні для кого немає. Телефон перемкніть на приймальню, — тут директор кивнув убік відвідувача. — Розповідайте, Іване Костянтиновичу, по можливості спокійно.


4.
Після плутаної розповіді Субботіна про його зустріч у тролейбусі з нібито покійною Тамарою, Клещевський замислився, встав і підійшов до відчиненого вікна.

— Скажіть, Іване Костянтиновичу, а ви упевнені, що це була саме вона? Я розумію, повна подібність і все таке інше... Справа в тім, що на світі існують двійники. Особисто мені зустрічалися в житті двоє: як дві краплі схожі на Петра Великого й Аркадія Райкіна, — він сумно посміхнувся. — І подібність в одязі може пояснюватись подібними смаками... Хіба не так?

— Може, ви не знаєте, Всеволод Ларіонович, — з явним зусиллям сказав Субботін, — але в Тамари на середньому пальці правої руки був рожевий шрам. Майже по всій довжині. У дитинстві в Криму зірвалася з невисокої скелі... У дівчини в тролейбусі був такий же.

— Хм, цікаво... — Клещевський подивився спідлоба. — Може, ви й інші прикмети знаєте? Про пахви, наприклад...

— Ну, навіщо ж ви так, знаю, — зненацька для себе відповів Субботін.

— Навіть так? Ви підтверджуєте чутки, що неодноразово доходили до мене, що у вас були... не тільки службові відносини.

— Так, ми з Тамарою були близькі. Але хіба це настільки істотно впливало на наукові результати нашого колективу? Нехай за віком я годився Тамарочці в батьки, але і вона, зрештою, повнолітня, і я — людина вільна, — додав він уже тихіше.

— Про що ми тут з вами говоримо, Субботін, припиніть істерику!..

Крижаний спокій шефа подіяв на Івана Костянтиновича як холодний душ. Пару хвилин у кабінеті продовжувалася німа сцена. Клещевський був зовсім непорушний, і якби не гнівний вираз очей, його можна було б прийняти за воскову статую. Субботін нервово смикав вузол краватки. Незважаючи на прохолоду, з нього градом котився піт.

Нарешті директор порушив мовчання:

— Чому ви зважилися прийти саме до мене?

— Та більше ж нема до кого, Всеволоде Ларіоновичу, — відповів завлаб. — Не в міліцію ж із цим іти! Вони вважатимуть мене ненормальним, так ще й вам, чого доброго, повідомлять і доставлять мене на психіатричну експертизу, де запросто сфабрикують папірець про мою профнепридатність. Так що залишалося йти тільки до Вас. Ви мудра людина і вам була відома суть того, що трапилося. Сам я в шоку, і тому запитую вас, що ви про це думаєте? І що варто робити?..

— Що я починаю думати, довідаєтеся не тут і не зараз... Але раз ви близько знали лаборантку Кунцевич, то повинні були знати її звички. Чи не було у вашої подруги звичаю ночувати де-небудь поза домом?

— Ні, що ви! Я в неї — це траплялося, але щоб вона десь — це нонсенс!

— Непогано... З моменту загибелі, пробачте, нещасливого випадку ще ніхто з колег в її будинку не побував. Поки справа не одержала широкого розголосу, постараємося туди ввійти першими. Якщо зустрінута вами в транспорті дівчина не прийде, виходить, вона — не Тамара, як би вам цього не хотілося. Але це ще не все... Вам, звичайно, відомий єдино вірний спосіб ідентифікації особистості?

— Звичайно, по відбитках пальців...

— Ну, ще по сітківці очей... Але це на крайній випадок. А от дактилоскопічні відбитки на всіх співробітників зберігаються у секретному відділі нашого закладу. Тепер уявіть, що дівчина з'явилася. Як можемо ми домогтися в неї відбитків у добровільному порядку? Видати себе за представників закону не можна...

— Що ж робити? — видихнув ледве чутно Субботін.

— Діяти доведеться майже за детективним сценарієм — іншого виходу немає.

Клещевський вказав на двері, за якими знаходилися індивідуальні душ і туалет. Ці скромні зручності враховували безупинний характер праці директора — часом той не виходив з кабінету по кілька діб.

— Почекайте там, потім вийдемо через запасний вхід.

Залишившись у кабінеті сам, Клещевський зв'язався із секретним відділом і зажадав:

— Копію особистої справи Тамари Кунцевич негайно до мене в кабінет.

Через пару хвилин з вузької щілини над правим кутом столу висунувся мікрофільм. Директор вставив його до портативного фільмопроектора і поспішно сховав у внутрішню кишеню піджака. Потім звернувся до Субботіна:

— Опоряджайтеся. Через пару хвилин виходимо.


5.
Пізній вечір плавно перетікав у ніч. Двоє чоловіків різного росту і статури, але з однаково фальшивими вусами чатували на сходовій площадці. Коротали час за тихою розмовою...

— А знаєте, Іване Костянтиновичу, вам поталанило: адже Тамара — дівчина з характером. Що вона вам сподобалася, не дивно, але ж треба було, щоб і вона вам відповіла... Утім, ви чоловік ставний, підтягнутий, не те, що я... Правда, до часу сиві, але деякі знаходять таку сивину красивою... Це вже я — не людина, а пінгвін лапчастий...

Субботін постарався не посміхнутися на влучне порівняння шефа. Той був огрядний старий незграба і ходив точно уперевалку, до того ж в останні роки страждав серцевою задишкою і давно вже не донжуанив, як, утім, не був ченцем.

— Так ви кажете, і в суть експерименту її втаємничували?

— Грішний, Всеволоде Ларіоновичу! Любов зла... Тамара навчалася на третьому курсі за фахом темпорального експериментатора, так що в хронофізиці була далеко не профаном... Вона досить вірно уявляла, про що йдеться... Тепер я догадуюся, що деякі деталі повідомляти їй було зайве.

— Чи догадуєтеся, шановний?.. Не даремно Господь покарав янголів. Які зійшлися з жінками земними! Про це не догадуватися, а точно знати треба було — що пастирю можна, те пастві — зась! До того ж існують інструкції: вони розумно роблять те ж саме: зміцнюють, уточнюють і освячують це найважливіше табу... Тихше, здається, двері відкрили, протягає...

Вони замовкли і перетворилися на слух. Знизу почувся чіткий звук жіночих каблучків. На нижній площадці виникла фігура дівчини. От уже вона піднімалася по сходах. Навіть при неяскравому світлі коридорної лампочки силует пізнавався...

Німа сцена, що відбулась в начальницькому кабінеті, немов повторилася — тільки тепер учасники помінялися ролями: Субботін виглядав майже спокійним, зате Клещевський, що бачив наслідки смерті Тамари, став біліше за полотно. Він, дивлячись, як вона — воскресла (!) наближається до дверей, ледве не вигукнув.

Все-таки в директора вистачило духу не виказати своєї присутності, не зірватися... Більшість квартир давно вже оснащувалися електронними замками, але в навмисних ретроградів і в людей безтурботних ще залишалися механічні старожитні замки.

Зачекавши, поки в дверях двічі повернеться ключ, директор вийшов з тіні і, намагаючись триматися боком до слабкого джерела світла, хрипко вимовив:

— Дівчино, чи не скажете...

Тамара (невже усе-таки вона?) зреагувала: ледь повернулася убік, але відразу їй у ніздрі вдарив струмінь з газового балончика. Дівчина беззвучно повалилася на руки моментально підскочившого Субботіна...

Ключ залишився стирчати в архаїчній замковій шпарі. Клещевський, обмотавши дверну ручку носовою хусткою, обережно відкрив двері і ввійшов до квартири. Потім він вийняв ключа, пропустив усередину Субботіна з його ношею і закрив двері зсередини.

Світло не запалювали. Суботін, рухаючи навпомацки, уніс дівчину до кімнати. Поклавши на диван, він укрив її пледом, залишивши руки зовні. Клещевський, ставши на коліна, увімкнув мініатюрний ліхтарик, дістав з кишені плаский футлярчик, розміром з армійський портсигар, з темно-синьою пористою подушечкою усередині, просоченою спеціальним розчином. Він швидко відкрив футляр і приклав до подушечки по черзі всі десять пальців "знайомої незнайомки". Потім, тримаючи напоготові газовий транквілізатор, пригорнув її пальці до чистого аркуша паперу. Процедура зняття відбитків була завершена.

Клещевський попрямував до ванни звіряти відбитки з узятими з особистої справи, а Субботін заходився влаштовувати господарку квартири зручніше, заодно стежачи, щоб вона не оклигала завчасно.

Кожна хвилина здавалася йому вічністю. Нарешті з ванної пролунав приглушений голос шефа:

— Пальчики ідентичні. Вітаю вас, Суботін! Це Тамара.

Від хвилювання закоханий завлаб не зміг вимовити ні слова. Коли Клещевський повернувся в кімнату, він, стоячи на колінах, поцілував край старомодного директорського пальто. Той сердито відмахнувся:

— Облиште ваші театральні жести! Та відклейте вже оті вуса, маскарад більш ні до чого. І мені заодно допоможете! Наберіть склянку теплої води і приступайте. А після почекаємо, поки "загибла" прокинеться. Утрьох поговоримо.

— А чи довго доведеться чекати?

— Не дуже. Препарат не довгодіючий, хоч і сильний.


6.
...Повільно тяглися хвилини. Нарешті повіки Тамари здригнулися. Субботін підсів до неї ближче, доторкнувся до руки. Поступово дівчина оживала. Відкрила очі, слабким голосом вимовила:

— Де я? Іване... це ти?

— І я теж, — твердо промовив Клещевський, спеціально застосувавши "шокову терапію", — Перед вами, шановна, ваш безпосередній начальник і начальник вашого начальника. Зробили вам честь візитом, так би мовити.

Тамара рвонулася, немов під електричним струмом. Сівши на дивані, утупилася поглядом у Клещевського — спершу зі здивуванням, потім з обуренням.

— Всеволоде Ларіоновичу? Ви? Що? Зі мною? Зробили? — І раптом вона згадала. — Так це ваші штучки? Знаєте, я вас завжди поважала, але так з людьми не чинять! Та ще коли випуск на носі! Знайшли собі... піддослідного пацюка!

Її плечі затремтіли від беззвучного ридання. Сліз не було — очевидно, за останню добу усі виплакала.

"Що вона говорить? — пронеслося в думках у Субботіна. — Випуск на носі?! Адже до нього два роки!"

Але він промовчав, здивовано дивлячись на директора. Той непомітно подав йому знак: ні слова!

— Бачите, Тамарочко, — вимовив Клещевський навмисне повільно, — ні я, ні Іван Костянтинович, який для вас просто Ваня, я це знаю, — ні в чому, чуєте, абсолютно ні в чому перед вами не винні. Перепрошувати нам нема за що, заявляю вам щиросердно. Ми над вами експериментів не ставили. А серйозно погомоніти нам необхідно.

— Про що?

— Постарайтеся не нервувати і чітко відповісти на запитання: вам відомо, який зараз рік?

І знову Субботін був здивований, але з усієї сили кріпився. Директор пильно дивився йому в очі, і в цьому погляді читався наказ: мовчати!

Тамара трохи зморгнула і, заїкаючись, стиха мовила:

— Так... мені уже відомо, що 25-й... хоча я дожила до 27-го і готувалася до держіспитів. Я... коли діз... налась, що в-відбулося, ледь з глузду не з'їхала. Це ж... треба так... життя перевернути! Хто це зробив, хто?!

— Спокійно, вам нічого не загрожує. Отже, подобається вам це чи ні, але сьогодні 1 квітня 2125 року. Утім, — він подивився на годинник, — уже наступило друге.

Тамара знову заплакала без сліз, здригаючись усім тілом. Субботін не витримав.

— Томо... мила дівчинко... повір — я мучився... переживав за тебе...

— Іване Костянтиновичу, — вимогливо пролунав голос Клещевського, — я ціную ваші зусилля, але ви не дипломат. Надайте вести переговори мені.

Субботін зрозумів. Він пройшов на кухню і, знайшовши там неймовірно древній графин з водою, вийняв скляний корок і став великими ковтками пити прямо з горлечка. Облився, кілька разів вичавив промоклу краватку, що душила його петлею. Але зняти не зважився.


7.
...Коли він повернувся до кімнати, Клещевський тоном знаючого психоаналітика переконував налякану Тамарі:

— Повірте, Тамарочко, ми зараз не можемо відкрити вам усю правду про те, що трапилося. Ви її довідаєтеся рано чи пізно, але краще пізно. Адаптуйтеся хоча б до навколишнього оточення... У даний момент оповідати вам про все — небезпечно для вашого психічного здоров'я. Це стверджую вам я, доктор хронофізики Клещевський, що жодного разу в житті нікому не збрехав. Я не янгол, у мене свої гріхи, але тільки не обман! Благаю, заспокойтеся.

Тамара, що трохи притихла, глянула на нього з недовірою.

— А чому ви так... вломилися до моєї квартири?

— Потрібно було ідентифікувати вашу особистість. А як ще ми могли це зробити? По-вашому, у дверях квартири повинні були сказати: "Дайте-но ваші відбитки пальців?" З огляду на ваш теперішній стан, ви б скоїли істерику чи видряпали нам очі, як кішка. Хіба не так?

Вона непевно кивнула.

— Ну, припустимо... А ви що, сумнівалися, що я — це дійсно я?

— Ще раз кажу: коли довідаєтеся всю правду — усе для вас стане на свої місця. І наші сумніви в тому числі.

Він подивився на увійшовшого Суботіна.

— Наскільки я розбираюся в психології, — а я смію думати, що розбираюся, — спати ніхто з нас трьох не збирається. Тому пропоную присвятити залишок ночі обговоренню вічно актуального питання: що робити?

Тамара стурбувалася:

— Дайте я вас хоч чаєм напою, щоб було все по-людськи...

Клещевський жартівливо вигукнув:

— Браво! Раз ви вже згадали про гостинність, виходить, не так уже все й погано! — І коли вона вже ставила чайник на плиту, додав:

— Чай — це чудово, і все-таки чи не знайдеться чогось міцнішого? Зрозумійте правильно — я не алкоголік, але тут така справа... розрядка потрібна.

Усе ще хвилюючись, вона порилася в барі.

— У мене тільки кактусова настоянка.

Текіла?

Ніби…

І це зійде.

Він єдиним духом спорожнив налитий келих і поставив його на стіл.

— Ви вже пробачте мене, старого... адже я набагато старший за вас обох. Змусили ви мене попотіти... Перед доповіддю на всесвітньому симпозіумі і то хвилювався менше! А ви, Іване Костянтиновичу?

Випивши свій келих, Субботін гучно зітхнув:

— Та вже... цей "день сміху" назавжди запам'ятаю...

...Потім вони пили чай, ламаючи об край столу черстві білкові сушки, і Клещевський повчально віщував:

— З'являтися вам на роботі — нізащо! Навіть не подумайте! Оформимо вам відпустку позачергову, путівочку дамо безкоштовну за рахунок спонсорського фонду... і грандик на Мадагаскар... можна, звичайно, і на Кавказ, але краще на острів в Індійському океані...

— Чим це краще? — запитала Тамара.

— Тим, що подалі.

— Невже справа стоїть так серйозно?

— Більш ніж! А ви, друг люб'язний Ванечко, не здумайте туди в гості злітати! Дозволяю один-два дзвінки за усю відпустку — і все! І ні в якому разі не з домашнього телефону! Я не жартую. Раз ви вже визнали мене мудрим — будьте ласкаві слухатися вказівок. Гляньте-но, вже розвидняється...


8.
...Бесіда в директорському кабінеті тривала другу годину.

— От як воно вийшло, — не поспішаючи казав Клещевський, розвідка майбутнього взагалі справа, так би мовити, неторована, та й просто небезпечна. Можуть виникнути так звані "петлі часу". От одна з них і виникла. Ви ж знали риси лаборантки Кунцевич: той самий "безмежний ентузіазм", рвучкий характер плюс молодість і недосвідченість. До того ж, будучи пов'язаною з вами особистими відносинами, уявила, що їй дозволено більше, ніж іншим лаборантам... От і зважилася під час вашої відсутності на експеримент, на який і я б не зважився... оскільки він не підготовлений. Як працює хроноустановка, ми самі ще не до кінця розібралися. Про що Тамара думала, коли "заглянула" у 27-й рік? Адже він для неї—випускний! Очевидно, про держіспити, про диплом... ну, і про майбутнє весілля—адже ви після випуску планували своє одруження? От і вийшло, що вона, сама того не бажаючи, замість кленового листка чи голуба "витягла" з майбутнього себе! У той самий день 30 березня в нашому місті "співіснували" дві Тамари Кунцевич — одна, що проводила експеримент, інша — перенесена з 2127-го року! І ще слава Богу, що вони не зустрілися, інакше б сталася страшніша трагедія!

— Страшніша? — здивувався Субботін. — Що може бути гірше смерті?!

— А ви не догадуєтеся? Утрата розуму.

Субботін застиг з розкритим ротом.

— На жаль! Це страшна істина: зустрівши самого себе, людина від психологічного шоку божеволіє. Тим більше—така емоційна натура!

Помовчавши трохи, Клещевський додав:

— Інколи я думаю: може, сам час подбав про те, щоб одна Тамара зникла?

Субботін був уражений:

— Ви допускаєте, що Час — субстанція мисляча?!

Директор знизав плечима:

— Що можна сказати про таємниці світобудови? Поки лише одне: почавши штурм фортеці на ймення Час, ми зіштовхнулися зі страшними силами... сатанинськими... впоратися з якими не знаємо як. Поки не знаємо! Боюся, трагедія такого роду не остання...

І перевів розмову на інше:

— Ви їй уже дзвонили?

— Так. Один раз.

— Сьогодні можете подзвонити ще раз. Тільки правильно вибирайте час. А то ще розбудите... Зайві стреси ні до чого. До речі, котра година в них на Мадагаскарі?

Березень 2002 р.