ФАТАЛЬНИЙ ТРИКУТНИК (Фантастичне оповідання)

1.
…Над Києвом висіла темна, непроглядна ніч. Було дуже тихо. Ані вітру, ані дощу. У звичайній двокімнатній квартирі на Оболонському проспекті були двоє: молода мати й маленький син. Тато був на роботі, він працював у нічну зміну.
Те, що відбулося, нагадувало сцену з голлівудського фільму жахів. Тихих жахів. Молода жінка підвелася з ліжка, навшпиньках підійшла до сплячої дитини. За мить, вже з хлопчиком на руках, вона була на балконі. Ще за хвилину – стояла на поручні, дивлячись безтямними очима на нічне місто. Ніхто не побачив, як вона зробила крок у безодню…
Поверх був 12-й. Що саме побачили на асфальті рано-вранці двірники, а потім прибулий наряд міліції, описувати не варто. Вже наступного ранку київські – та й не лише київські – газети вмістили на перших сторінках кричущий заголовок: «24-річна Мар’яна Вахненко кинулася з балкона з дворічним дитям на руках».
Протягом наступних трьох днів у Києві відбулось ще декілька безглуздих, абсолютно немотивованих самогубств. За дивним збігом обставин всі вони мали місце на Оболоні, Мінському масиві та північній частині Троєщини…
2.
…На околиці Москви, Можайським шосе летіла довжелезна фура. Саме летіла, перевищуючи швидкість, припустиму не лише для міст, але й для міжміських трас. Молодий водій шаленими, осклянілими очима позирав навколо. Коли б хто бачив його у ту мить – вирішив би, що за кермом божевільний. Але глянути було нікому, в кабіні водій був сам. Збивши дві легкові автомашини, він раптом зробив різкий поворот і загальмував, перегородивши трасу саме там, де Можайське шосе зустрічається з Рубльовкою, перед самим виїздом на МКАД. Це стало страшною несподіванкою для тих, хто їхав у транспортному потоці й не встиг зупинитись.
Кілька автомобілів розбилися одразу ж, з розгону налетівши на металевого монстра. Дехто спробував загальмувати, але не вписався у поворот і вилетів у кювет. Аварія, створена очманілим водієм, вже у перші хвилини забрала життя щонайменше шести людей. Але це був тільки початок…
Відчинивши дверцята кабіни, водій висунувся, підвівся на весь зріст і, завмерши на хвилину, раптом зробив різкий стрибок. Він кинувся під колеса джипа, який котився назустріч. Це стало останнім його божевіллям…
28-річний москвич Володька Дорохов помер страшною смертю посеред траси на західній околиці столиці. Може, й на краще для нього. Бо за навмисне створену аварійну ситуацію, та ще з багатьма людськими жертвами, чекав би на нього довгий строк ув’язнення. Принаймні третина життя…
Той випадок виявився не єдиним. Ще декілька прикладів «скаженої» поведінки водіїв, що призвели до загибелі людей, зафіксувала ДПС Москви того й наступного дня. Чомусь усі ці трагедії сталися там, де МКАД огинає російську столицю з заходу. Хто-небудь із старшого покоління побачив би у цьому відгомін тих часів, коли слово «Захід» було позначенням ворога. Але таких людей залишилося вже небагато.
3.
Наступний випадок, що шокував широку громадськість, стався на півдні Санкт-Петербурга. Вибух побутового газу зруйнував майже півбудинку на вулиці Олеко Дундича. Загинуло чимало людей, серед яких були й діти. Але найстрашнішим виявилось те, що цього разу винуватець залишив передсмертну записку.
У листі, який надійшов наступного дня на адресу міської влади, цілком пристойний громадянин, раніше не судимий 31-річний інженер Кіровського заводу Георгій Звєрєв повідомляв, що більше не хоче жити, оскільки відкрив для себе незаперечну істину: найвищий сенс життя – у смерті. А тому вирішив піти з життя не сам, прихопивши з собою ще декого, хто ще не дійшов думкою цієї «вічної істини».
Це настільки не в’язалося з образом законослухняного, сумирного за характером інженера, що повірити було неможливо. Але графологічна експертиза підтвердила: почерк – справді його…
Протягом ще трьох днів містом на Неві прокотилася хвиля страшних, абсолютно безглуздих терактів. Ті, хто вчиняв їх, безперечно, хотіли загинути й самі. Й таки гинули в різний спосіб, але при цьому знищуючи своїх сусідів, а часом і рідних. Впадала в око географія цих диких випадків: всі вони сталися на півдні – в районі станцій метро «Купчино», «Звёздная» та на проспекті Ветеранів. Останній дикий вчинок – розстріл продавця й чотирьох покупців у невеликій крамниці – мав місце поряд з Балканською площею. Наряд міліції прибув негайно, але заарештовувати не було кого: вбивця пустив останню кулю собі у скроню.
4.
…У залі, де проходила нарада керівників силових структур Росії та України, на деякий час повисла гнітюча тиша. Навіть звичні до всього професіонали були вражені тим, що побачили й почули. Вони сиділи, мовчки втупившись у згаслий екран, поступово осмислюючи інформацію.
Порушив мовчанку генерал-майор Морозов:
– В мене запитання до тих, хто монтував матеріал. Скажіть, шановні, ви впевнені, що події, які мали нещастя статися, пов’язані між собою? Це не може бути збіг обставин?
Підвівся худорлявий чоловік у темно-коричневому костюмі – один з тих, чиї імена поки що не розголошувались:
– Ми стовідсотково впевнені, що це не може бути «збігом». Надто багато спільних рис.
По-перше: самогубства нібито не можуть бути масовими, а в нашому випадку вони такими є.
По-друге: добровільно йдуть із життя молоді люди або, принаймні, не старі. І, що жахливо, намагаються забрати з собою на той світ ще когось, і це їм, як правило, вдається. Кількість жертв може бути різною, але суть одна: маємо, так би мовити, епідемію немотивованих убивств укупі з самогубствами.
По-третє: ця епідемія – поки що назвемо так – вразила чомусь лише Москву, Пітер і Київ. Три найбільші міста колишнього Радянського Союзу.
– Три найбільші слов’янські міста, – докинув хтось із середини залу.
– Можна сказати й так. Отже, на наше глибоке переконання, – а група експертів працювала над матеріалами півроку, – йдеться про закономірність, а не випадковість.
– Чому було обрано для показу саме ці, а не інші приклади? – спитав заступник начальника прес-центру МВС України Бугаєнко.
– Щоб вказати на абсолютну немотивованість злочинів. Ні у Володимира Дорохова, ні в Мар’яни Вахненко, ні в Георгія Звєрєва не було жодних підстав накласти на себе руки. Всі троє були цілком здорові, не мали проблем ані з психікою, ані з фінансами. Двоє чоловіків мали стабільний заробіток і користувались авторитетом у своїх колективах. Жінка, яка вбила власну дитину – що може бути страшніше? – перебувала у декретній відпустці. Її чоловік заробляв цілком пристойно, родина не бідувала. Отже, ми переконані, що такі дикі випадки можуть бути лише наслідком чиєїсь злої волі.
– Гіпноз? – пролунало запитання. На короткий час знов запанувала тиша.
– Щось із цього ряду, але значно страшніше. Хтось або щось невідоме діє на психіку людей, змушуючи їх вмирати. Комусь, певно, це вигідно.
– Це ще не все, – додав керівник групи експертів. – Про те, що тут маємо цілеспрямований вплив на свідомість, свідчить ще й те, що випадки суїциду відбуваються саме на півдні Санкт-Петербурга, заході Москви та півночі Києва. Вас це не наводить на роздуми?
Далі загомоніли вже всі. Люди підводилися з місць, розмахували руками, повертались один до одного, шукаючи моральної підтримки. В очах у всіх присутніх відбилися подив і водночас – рішучість. «Треба щось робити, не можна сидіти склавши руки!» – це немов носилося в повітрі.
– Прошу тиші! – промовив голова зборів. – Погляньте на карту.
На всю стіну, де була розташована невелика сцена для виступів, раптом засвітилося зображення Східної Європи. Тієї, що колись називалася європейською частиною СРСР. Між трьома найбільшими містами пролягла яскраво-жовта пунктирна лінія.
– Зверніть увагу: коли з’єднати три мегаполіси лінією, вийде трикутник. Тепер згадайте – лихо приходить до Києва з півночі, до Москви з заходу, до Петербурга – з півдня. Логічно припустити, що, так би мовити, пульт керування цим лихом слід шукати саме в центрі цього трикутника.
Нарада перейшла до обговорення деталей…
5.
Минуло півроку.
У досить тісному кабінеті зустрілись четверо. Керівники групи експертів аномальних явищ: від Києва – Владислав Марченко, від Москви – Костянтин Гришин, від Санкт-Петербурга – Михайло Найдьонов. Усі вони вже були добре знайомі, розуміли один одного з півслова. Четвертим був непоказний чоловічок середнього зросту з обличчям, яке ніяк не запам’ятовувалось. Відвернувся – й не можеш згадати. Колись таких брали в розвідники. Втім, і тут потрібна була своєрідна розвідка: слід якось вирахувати невидимого ворога. Незнайомець по черзі простягнув руку всім трьом:
– Кирило Савін. Екстрасенс.
Після рукостискання на певний час запала пауза. Потім Марченко мовив:
– Я так розумію, шановний, що вас до нашої групи відрядили, так би мовити, за вашим профілем?
– Можна сказати й так. Я вже давно співпрацював з психологами, допоміг у скрутних ситуаціях. Всяке траплялося…Коли не вірите – прогляньте мою справу.
– Та ми вам віримо! – Гришин закашлявся. – Набридло вже на місці топтатись. Ми вже знаємо, що маємо справу з різновидом психотропної зброї. Ви нам допоможете виявити її господарів?
– У всякому разі, постараюся. Адже це – не радіація, її датчиками не зафіксуєш. Мені треба зустрітися з людьми, які були під впливом невідомої сили, але залишилися в живих. Є такі?
– Є, але небагато, – мовив Найдьонов. – На щастя, в нашому місті біохвилі – назвемо це так – дещо слабші, аніж у Москві та Києві. Певно, через те, що ми – все ж таки на Півночі. Джерело загрози, очевидно, від нас трохи далі. Були окремі люди, які відчували сильне бажання вмерти і разом з тим – когось вбити. Потім самі злякались, бо це ж – загалом нормальні люди! Звідки така патологія? Перейшли на інший бік вулиці або звернули у двір – усе те зникло. Потім звернулися до психіатра, а той уже їх направив до нас. Вам буде з ким побалакати.
– От і добре. Мені треба промацати їхню ауру, відчути, що саме діяло на них у той момент. Тоді буде видно, що робити далі…
6.
…Посеред широкого поля, далеко від шляхів і людського житла, розташувався не дуже великий, але й немалий табір, що чимось нагадував військовий. В одному з брезентових наметів, чекаючи початку рішучих дій, неквапливо розмовляли представники трьох міст, яким судилося пережити – вже вкотре за свою багатостраждальну історію! – ще одну халепу.
– Ще коли не стало Союзу, – згадував сивочолий представник ФСБ, – я тоді ще хлопчиськом був, але запам’ятав фразу одного філософа: Росія завжди буде ненависною для Заходу. Не тому, що вона – комуністична чи якась інша, а тому, що вона – Росія. Ось і тепер хтось нам шкодить.
До намету просунув голову молодий хлопець у зеленому кашкеті прикордонника:
– Петре Прокоповичу, дозвольте завтра ввечері додому збігати. На 2 години. Буде телепередача, на яку давно чекав.
– Ну ти й нахаба! Хоч би причину поважнішу вигадав. Що за передача, ану признавайся!
– Завтра З0 січня, сота річниця приходу до влади Гітлера в Німеччині. Я двічі там був, ніяк не можу збагнути, як у тій країні, де живуть культурні, цивілізовані люди, могло з’явитися оте коричневе зло. Ну ніяк не вкладається в голові! Може, щось для себе з’ясую.
– За це хвалю. Молодець, що цікавишся. Завтра розкажеш, що побачив і зрозумів. Можеш іти!
Коли хлопець вийшов, троє науковців зітхнули.
– Недарма згадали про Гітлера, – стиха мовив Гришин, – якийсь новий підлий ворог з’явився.
– А знаєте, яка думка була в декого з нас, пітерських? – спитав Найдьонов. – Що ця «мертва хвиля» йде з півдня, а отже – з Києва. Неймовірно! Я стукнув кулаком по столу й сказав, що відкину всякий етикет і наб’ю пику тому, хто це поширює.
– І в нас були такі ж «гіпотези», тільки навпаки, – кивнув Марченко. – Мовляв, північні сусіди нам шкодять, нову психотропну зброю випробовують на нас. Гидко слухати! Я тоді нагадав, що мій покійний прадід був родом з Волині. Він колись розповідав, що там в 1943 році, під час окупації, українці й поляки, замість того, щоб разом піти проти спільного ворога, стріляли й різали одні одних. Ясно, кому це було на руку – тільки фашистам. Ось і тепер – щось подібне. Комусь дуже треба ще раз нас посварити.
– Я про Волинь такого не чув, – здивувався москвич.
– Про це не полюбляють згадувати. Бо соромно – і нам, і полякам.
– А мій батько, коли я ще зовсім малим був, перебував як лікар у складі контингенту ООН у Югославії,– мовив Найдьонов.– Саме тоді вона розпадалася на шматки – окремі держави й державки, та ще як – з кров’ю! Шкода, що при собі нема, а то б я показав вам ті знімки, що він привіз: обдерті, скалічені трупи людей. Страшно дивитись! Як тоді розпалили ненависть між хорватами й сербами! Хоч за походженням це – фактично один народ! Тоді ніби 1941 рік знов повернувся, хоч надворі був уже початок 90-х. І знов те саме: хтось нас між собою сварить.
– Невже не зрозуміло й досі: слід нам, слов’янам, триматися купи, – сказав Марченко. – Хоча б східним слов’янам.
– А ми згадуємо це, тільки коли нас біда притисне! – Гришин аж кипів.
7.
Потроху розвиднялось. Безсонна ніч минула в неспокійному чеканні й напружених розмовах. Спати нікому не хотілося. Усі чекали, чим закінчиться протистояння. На 10 годину ранку було призначено останню нараду перед наступом на невідому ворожу силу. Туди мали запросити й представників «нетрадиційних методів» – ясновидців, екстрасенсів. Науковці – хто з надією, хто із скептичною посмішкою, чекали, що вони скажуть.
Нарешті, на середину «майдану», утвореного рядами наметів, вийшов Савін. Трохи прокашлявшись, звернувся до притихлого натовпу.
– Панове! Я знаю – мені не всі тут вірять. Але я тут, серед вас, не заради слави або грошей. Все, що ми тут робимо, залишиться таємницею для широкого загалу.
– Ніби в наш час це можливо! – почувся скептичний вигук. – Газетярі все одно довідаються!
– Коли й так, не знатимуть, в чому суть, – заспокоїв той. – Надто усе це неймовірно. Я та ще троє моїх колег по ремеслу – один з них аж із Сибіру, увійшли у ментальний контакт із тими пітерцями, хто відчув на собі дотик «хвилі суїциду», але зумів з-під неї вирватись. Кого цікавлять подробиці, може проглянути аудіо- й відеоматеріали. Вони там, – він невиразно повів рукою в повітрі, – звертайтесь до штабу. Скажу головне: тепер нам відомо, що оте кляте «щось» випускає ті хвилі постійно. Тільки вони зараз не сягають широко. Й центр, з якого поширюються, саме тут, посеред трикутника, який сполучає три великі міста. До Петербурга хвилі доходять у дещо послабленому вигляді, отже, він далі од центру… гм… «явища», аніж Київ та Москва. Отже, ми на місці, колеги. Шукати слід саме тут, у цій місцевості. До мене є питання?
– Усе зрозуміло! – вигукнув хтось із середніх рядів. – Недарма тут так багато вимираючих сіл. У деяких по три-чотири хати стоять. А коли й більше, то немає молоді. Лише старі залишились!
– Пробачте, але тут економічно-соціальні проблеми винні, – пробурчав хтось із правого кутка.
– Вони також, але й нашого нового ворога не слід відкидати, – рішуче заперечив Савін. – Люди тут постійно живуть, так би мовити, у полі дії тих незнаних досі хвиль. Результат – той, що маємо.
– А як шукати оте «не знати що»? На це у вас відповіді нема? – не вгамовувались скептики.
– В мене самого, може й не було б, – зітхнув Савін, – але фізики допомогли. Експериментально встановлено, що навіть під час посиленої дії, своєрідної «психічної атаки» смертельних хвиль вони не зачіпають тих, у кого на голові є щось металеве.
– Отже – одягнемо всіх у каски?! Як на війні!
– Те, що ми нині переживаємо, і є своєрідна війна. Проти нового ворога. Будемо сподіватись, що остання. В нашому житті…
8.
…Наступного ранку довгі колони людей, одягнутих у камуфляж, хоч у ньому не було особливої потреби, у касках і з дозиметрами та іншими точними приладами замість зброї вирушили на прочісування місцевості. А в перших рядах ішли без усякого захисту біля двох десятків людей з міста на Неві, яким вдалося вціліти під час нападу «ікс-хвиль» на їхні домівки. Тепер вони були вже навчені, як поводитись, коли таємнича сила їх знов зачепить. Просто різко відходити назад. Там, де вони відчули страшний потяг до смерті, ставили спеціальні позначки. На болотяній, рідкозаселеній землі утворився своєрідний контур. Коло стискалося…
…Вранці третього дня полювання на невидимого противника наближалось до завершення. Невеликий, але рішучий натовп, який складався з фахівців, підійшов упритул до звичайного на вигляд горба, вкритого сніжною шапкою. Люди, що були без касок, кривилися від психічного й тілесного болю. Гримаси на їхніх обличчях були красномовніші за слова. Керівник групи жестом наказав відвести їх.
– Знову на живця ловимо. Жорстоко. По відношенню до людей, – ледь чутно мовив Марченко.
– Робимо боляче їм, щоб стало краще всім, – так само тихо відповів Найдьонов. – Зате знайшли гніздо цієї гидоти.
Гришин, який за мовчазною згодою вважався старшим у групі дослідників, мовчки махнув рукою: мовляв, починайте. Десятки саперних лопат вгризлися в мерзлу землю…
9.
…Група людей похмуро розглядала витягнутий з землі круглий металевий предмет, на якому не було слідів ані іржі, ані інших пошкоджень, наче він і не лежав у землі довгий час. Поверхня тьмяно поблискувала.
– Схоже на міну, лише ріжків не вистачає, – сердито буркнув Марченко.
– Це і є своєрідна психоміна сповільненої дії, – відгукнувся Найдьонов. – Скільки років зберігалась – експерти скажуть. А тоді почала шкодити.
– Впевнений, що походження неземне, – твердо сказав один з групи експертів.– Бачив подібні штуки на спільних семінарах з американцями, коли вони розсекретили архіви НАСА.
– Що ж, давайте його вантажити…
Всіх дивувало, що страшна річ, яка накоїла стільки лиха, виявилась зовсім не страшною на вигляд. Втім, вона не становила загрози тільки тому, що всі присутні були в касках. Тому випромінювання, яке несло поклик до смерті, не проникало у мізки.
Після детального розгляду, проведеного експертами, здогадки підтвердились: корпус було виготовлено зі сплаву, невідомого на Землі. Приблизно визначили й вік психозброї. Її було закопано в землю десь наприкінці 1970-х або на початку 1980-х рр. і залишено на тривале зберігання. Тоді ще продовжувалась «холодна війна», отже, зрозуміле й призначення. Жахливий предмет почав діяти, коли в минулому лишились і його творці, й політика взаємної ненависті…
– І все-таки це ще не все, – стиха мовив у кулуарах фахової наради старший експерт. – Недарма ще наприкінці минулого століття розвідка повідомляла, що західні спецслужби співпрацювали з агресивними прибульцями, використовуючи їхню технологію. Ось куди слід веде! Вже й протистояння «Схід-Захід» давно закінчилося, а от бачте… Маємо дарунок з минулого! Слід було б притягти до відповідальності тих землян, хто разом із прибульцями створив таке…
– Не впійманий – не злодій, каже народна приказка, – розвів руками голова надзвичайної комісії. – Та й творці цієї пекельної штуки, певно, вже годують хробаків. Адже вони ще тоді, коли це творили, не могли бути надто молодими…Так що карати нема кого.
Деякий час усі помовчали. Усіх мучила думка, яку ніхто не наважувався висловити вголос: чи цей «дар диявола» останній на Землі?!

Лютий 2010 р.

КОМСОМОЛ ОТВЕТИЛ "ЙЕС!" (Фантастический рассказ)

Они вдвоем парили в жилом отсеке орбитальной станции.
– Дик, – через силу произнесла Джейн, увертываясь от плывущей навстречу пластмассовой кружки. – Ну почему для этого эксперимента выбрали именно меня? Послали бы Дебору Хаскинс, ей не привыкать...

– Дебора летит в четвертой паре. А нас с тобой выбрал компьютер. Считается, что по всем параметрам мы идеально подходим друг другу.
– Но пойми, я не из тех, кто ложится под любого. Ты клёво играешь в бейсбол – это все, что мне известно. И вот так сразу... – она развела руками и отплыла чуть влево.
– Альтернатива ясна: либо ты вернешься с орбиты беременной, либо отправишься осваивать Аляску. А то и в Гранд-Каньон...
Оба помолчали, сосредоточенно и хмуро. С тех пор, как Великий Каньон был превращен в место ссылки, о нем знали все.
– Да уж наслушались... – недовольно буркнула она. – "Программа "Секс на орбите" – символ престижа нации... Первым человеком, зачатым в космосе, должен стать гражданин Северной Америки..." Черт знает что! Неужели даже здесь выговориться нельзя? Или и тут понатыкали всяких "жучков" и слушают каждое слово?
– Смотря о чем ты собираешься говорить. – Дик кувыркнулся и поплыл в обратную сторону. – Если это не опасная тема...
– Опасная, еще какая опасная! Плевать! Пусть снимают с орбиты, мне уже все равно! Да, мы перегнали всех по ракетам, космические программы разрабатываем, но зачем при этом еще и кричать на весь мир, что победили бедность?
– Так оно и есть, – он пожал плечами. – Ведь что такое бедность? Когда у людей не хватает денег. Вот мексиканцы – действительно бедные. А у нас всегда полны карманы.
– Еще бы, потратить-то особенно не на что. Помню, была по ТВ передача про одного фермера из Кентукки. У него этих баксов – ни куры не клюют, ни коровы не лижут. Так он ими весь дом оклеил вместо обоев: комнаты – сотенными, кухню и прихожую – полтинниками, ванную и туалет – двадцатками. Тут и в большом городе не очень-то что-нибудь купишь, а тем более в такой глуши...
– И его не упекли за это? За оскорбление национальной валюты, например...
– Такой статьи еще не придумали. У нас ведь правовое государство, просто так не посадят.
– Да? Тогда, может, расскажешь, за что сидит твой братец? Вся база об этом знает.
– Не брат, а двоюродный дядя. За дело. Пошел на первомайскую демонстрацию вместо шариков с кучкой надутых презервативов.
– Что?! – Дик поперхнулся кофе, а три коричневых шарика, выскользнув изо рта и фляги, повисли в воздухе. – Он что, совсем?..
– Конечно. Средняя степень дебильности – официальный диагноз.
– Но ведь таких не сажают... Не должны...
– За уголовку – нет. А это чистой воды политика. Да еще на родине Первомая – в Чикаго!
– Черт возьми! Везет же дуракам! Кучку презервативов где-то взял! Когда я был курсантом в Миннеаполисе, мы с Гарри и Уолтером их днем с огнем найти не могли, даже на черном рынке.
– У вас, кобелей, одно на уме. Я вот Даллас в жизни не забуду! Гостила там у родственников и встала в очередь за туалетной бумагой. У-уф! Почти пять часов выстояла. Продавали ее на пятом этаже супермаркета, очередь выстроилась по лестнице и заканчивалась на первом. И вот что интересно: в очереди за колбасой некоторые не выдерживают, уходят. За сыром – у кого сердце слабое, даже не становятся. А тут было два обморока и все равно никто не ушел. За мной стоял иностранный корреспондент – болгарский, кажется, – материал для репортажа собирал. Он сказал, что напишет в своей газете: "Американцы стоят за туалетной бумагой с таким упорством, словно все остальное у них уже есть..."
– Можно подумать, в вашем Чикаго за этим товаром очереди меньше.
– У нас ее просто никогда не бывает.
Раздался сигнал бортовой радиоточки.
– До чего дошел прогресс! Даже в космосе может слушать ежедневные новости. Хотя сегодня что-то не хочется...
Дик нахмурил брови:
– Не дури. Ты же знаешь, "черный ящик" записывает все происходящее. Что-что, а сводку новостей пропускать нельзя, это наказуемо...
Он включил динамик на полную громкость.
"Штат Оклахома третий год подряд удерживает переходящее Звездное Знамя за рекордные урожаи кукурузы. Сегодня с двухдневным рабочим визитом в штат прибыл председатель Ассоциации фермеров Аляски Джо Рассел. В частности, речь пойдет о перенятии оклахомского опыта в целях выращивания кукурузы на Аляске. Кстати, один молодой клондайкский композитор уже приступил к работе над маршем северных кукурузоводов. Начинается он так: "Полярный круг нам не преграда..."
Власти штата Мичиган рассматривают проект строительства сети каналов для переброски вод Великих озер на юг, в частности, для орошения пустынных земель Аризоны. Авторы проекта уже представлены к Государственной премии..."
А спустя несколько минут голос диктора зазвенел металлом:
"Мы, народ Социалистических Соединенных Штатов, как один человек, приложим все усилия, чтобы в тисках экономической блокады задавить квебекский режим – последний оплот загнивающего капитализма на континенте..."
Дик и Джейн отлично знали, о чем речь: с тех пор как США осуществили аншлюс Канады, только непокорный Квебек, заручившись поддержкой Франции – да и всей Европы, – сохранил независимость. Его планомерно душили блокадой, но он держался.
– Когда уже с этим Квебеком решится вопрос, – вздохнула Джейн, – из-за него ничего французского не почитаешь и не посмотришь... Сразу подозревают в симпатиях к Квебеку. У одного нашего знакомого есть видеокассета "Граф Монте-Кристо", так он ее в сарае закопал. До лучших времен, говорит...
"Следующий раздел программы – вести из-за океана. Европейский капитализм медленно, но неуклонно приближается к краху. Вот последние сигналы бедствия с этого тонущего корабля..."
Диктор тоном трагического актера принялся читать сводку о количестве безработных и наркоманов в странах Европы. Когда дошел до Нидерландов, завывающие интонации усилились.
– Джейн, да кончай ты слушать эту муть, – нетерпеливо махнул рукой Дик. – Давай лучше займемся делом... Сама знаешь, что нас ждет, если не оправдаем доверия. Если партия сказала "надо"...
Она покорно кивнула.
...Дик кричал. Протяжно и надрывно, как раненый зверь. Джейн несколько раз хлестнула его по щекам, и он очнулся. Сел, обводя каюту полубезумным взглядом.
– Что с тобой? На тебе лица нет...
– Послушай, какой мне страшный сон приснился...
– Успокойся! Оставь свои кошмары. Это все – от увлечений антиутопиями. Ты забыл, чем нам сегодня предстоит заняться? Прими виагру, а то так разволновался, что без нее не сможешь.
– Д-да... Тогда нас посадят...
– Ты точно рехнулся! Из-за какого-то паршивого сна... Приведи себя в порядок сейчас же!
Дик пару раз судорожно глотнул и, бормоча: "Это только сон... только сон...", принялся делать зарядку.
Июнь 2002 г.

ЗНАЙДЕМО CВІЙ КОРІНЬ? (Фантастичне оповідання)

Нишурач твердим кроком, намагаючись не виказати хвилювання, перетнув головну площу адміністративного центру департамента, обігнув обов’язковий для всіх подібних майданів монумент Пророка Справедливості й на зворотному боці спустився крутими сходами до підвальчика, де можна було недорого перекусити.
Почувався кепсько:ті чотири дні, відтоді як покинув дім, мусив харчуватися раз на добу. Хтозна, на скільки вистачить запасу на кредитній картці? В тому, що рахунок не поповнюватиметься, сумнівів не було, адже разом з навчанням покинув і лаборантську працю…
У невеликому затишному залі було, як завжди, напівтемно. Грала приглушена музика. Відвідувачів у цей час мало, оскільки для більшості ще триває робочий день. Все ніби як тоді, коли заходив сюди з друзями. Але як усе змінилося! Тоді він був студентом, а тепер - утікач…
Але в глибині душі Нишурач не сумнівався, що не міг вчинити інакше. Залишатися вдома означало б розділити долю своїх зниклих товаришів. Інстинкт, який невідомо звідки взявся, підказував: втеча була вірним кроком. Він замовив два пиріжки з м’ясом та фужер соку. Це недорого, але ситно. Можна буде якось дотягти до середини наступного дня. Але що далі?
Ковтаючи сік – лише тепер Нишурач відчув величезну спрагу – розмірковував над тим, куди податись. В рідному департаменті сховатись нема де. Доведеться пробиратись на північ до дядька, у Дабакеб… Але той, хоч і рідний батьків брат, чи захоче прийняти до себе небожа-втікача? Адже бачив його востаннє ще зовсім малим хлоп’ям. Та й узагалі невідомо, що він тепер за людина…Час нині такий, що люди змінюються, й не завжди у кращий бік.
Проте це все були тільки роздуми. Страшна реальність постала перед хлопцем тоді, коли професійно-ввічливий, але твердий голос офіціанта промовив:
- Вашу платіжну картку заблоковано, юначе! Що робити будемо?
Нишурач здригнувся. Ось воно, почалося! Намагаючись не дивитися в очі офіціантові, пробурмотів:
- Викличете поліцію?
- Та ні, зачекаємо із цим. Краще скажи, за що твоя фірма тебе хоче покарати? Чи ти щось із сейфа поцупив, чи продав який секрет конкурентам?
- Та яка там фірма… Я був лаборантом на кафедрі…- ледь чутно прошепотів хлопець.
- Був. Он ти як про себе - наче про мерця…А може, воно й справді так…
- Що саме – так? Що я – мрець?
- За тебе всерйоз узялась наша рідна держава. Отже, справи твої кепські. Скажи, як давно ти в нелегали подався?
- Чотири дні, як утік з дому…
- І за тобою вже полюють… Це серйозно. Про причину не питаю, але з дому так просто не тікають. От що, хлопче, тобі неймовірно пощастило, що натрапив на мене. Ходімо разом і ні про що не питай.
Нишурач розгублено кліпав очима. Вірити чи ні? Недовірливо глянув на офіціанта, чекаючи якоїсь підлоти з його боку. А той суворо мовив:
- Тобі довго думати нема коли. Гадаєш, я тебе здам охоронцям правопорядку? Аж ось вони, за сусіднім столиком. Якби хотів – то вже давно здав би.
- А… хто заплатить?
- Тобі нині про власний порятунок думати треба, - дуже серйозно відповів офіціант. – Годі базікати! Бо втікачі – нелегали в нашому краї довго не живуть.
Вони удвох перетнули зал і увійшли до малого службового приміщення. Несподіваний рятівник наказав хлопцеві відвернутись. За пару хвилин, знов глянувши на стіну напроти, Нишурач побачив ледь помітні дверцята.
Рятівник жестом указав на них.
- Заходь. Відпочинеш, а завтра зустрінешся з такими ж, як сам, що з суспільного життя випали…
Нишурач мовчки ввійшов у двері, спустився гвинтовими сходами у підвал. У досить тісній, але затишній кімнатці його здолала втома. Лігши на канапу, він миттю провалився у важкий сон…
…В невеликому підземному приміщенні, яке тут претензійно йменували залом, ось-ось мала розпочатись нарада. Нишурач, прокинувшись після 10-годинного сну, здивовано крутив головою, розглядаючи мапи на стінах. Навіщо вони тут, адже це не школа? Знов глянув на знайомий з дитинства обрис рідного острова. Власне кажучи, Внутрішнє море, посеред якого лежить острів, є просто великим озером, бо не з'єднано з океаном. По берегах його – заболочена й тому рідкозаселена місцина. Через це й перша зустріч мешканців з людьми суходолу відбулась досить пізно. Острів нагадує зіницю велетенського ока. Здавна жили мешканці острова у злагоді з природою рідного краю, мирно співіснуючи зі світом лісових хащів…
А ось – адміністративна мапа, на якій острів виглядає строкатим, бо кожен з 5 департаментів має свій колір: Киламла – зелений, Нергна – блакитний, Дабакеб – жовтий, Кичрич – коричневий, Люігна – рожевий. Кожен з них названо іменем головного міста.
А столиця – в самому центрі, невеличка чорна цятка. Місце для неї вибирали спеціально, бо жоден з адмінцентрів не хотів поступатися першістю. Так і постала новостворена столиця – лише політичний центр, та й годі. Чистеньке, акуратне, тихе, аж занадто тихе містечко. Крім будинку уряду й тих, хто його обслуговує, там, власне, більш нічого й немає. А життя вирує у декількох великих містах, та ще у двох портових, куди частенько заходять кораблі з Великого Суходолу. Ось тільки навпаки, з берегів острова до навколишнього світу останнім часом вони вирушають рідко. Колись давно було інакше… Але тепер, як видно, не хоче правляча еліта, щоб прості громадяни спілкувалися з закордоном. Навіть на тих, хто листується, дивляться скоса…
Думки Нишурача перервали зненацька промовлені слова головуючого на зборах:
- Шановні друзі! Дозвольте вас так називати, бо ми маємо здружитися задля спільної справи! Усіх нас зібрало докупи спільне лихо. Нам нема зворотного шляху, бо там нагорі – він показав на стелю,- за кожним з нас, новоприбулих, ведеться полювання. Тут зібрались представники всіх частин нашої держави. Нехай кожен неофіт розповість, що його сюди привело, а точніше – загнало. Якщо ви не проти, почнемо з вас, молодий чоловіче…
- Чому саме я?
- Питання не приймається, - пролунала сувора відповідь. – У тому братстві, до якого ти вступаєш, є заборони на деякі слова й вирази. «Чому я?» - належить саме до таких.
Помовчавши, він додав:
- Отже, розповідай, хлопче, як рідна держава загнала тебе в глухий кут. А потім послухаємо вихідців з інших департаментів…
Розповідь Нишурача, студента-першокурсника Технологічного коледжу, представника департаменту Киламла.
Я навчався й водночас підробляв, виконуючи обов’язки лаборанта на одній з кафедр. Усе почалося того дня, кого ми виїхали на природу відсвяткувати здачу сесії. Нарешті перший курс подолано! Нас не зупинило навіть те, що мій сусіда, який завжди про все знав, проходячи повз наш гурт, буркнув:
- Там учора трусило. Берег поплив.
Ця фраза означала, що в обраному нами для відпочинку куточку стався обвал, частина грунту зсунулась у воду. Але нас, навпаки, це заінтригувало, й ми вирушили до цікавого місця…
Панувала атмосфера ейфорії. Всі жартували, співали, сміялися… Першими побігли подивитися підмитий берег двоє дівчат. Це вже пізніше ми збагнули, як там небезпечно. Адже підземні поштовхи могли повторитися щохви-лини! Але тоді ми були геть безтурботними…
Сигнал біди – зойк пролунав зненацька. Кричала Кантабель – улюблениця класу, душа нашого гурту. Одразу кілька хлопців кинулись туди. Побачене вразило нас. Посеред землі виникла величезна воронка, яка дедалі більшала просто на очах. Наша подруга провалилась саме туди.
Певно, в землі утворилися порожнини, а коли ми ще й побігали, потупотіли поверхнею… Нині аж згадати лячно! Тільки тепер розумію, як це небезпечно…
Ми стояли коло глибокого воронкоподібного провалу, який утворився за лічені хвилини. Й на дні його заходилася криком та, котру любили всі… Певно, лише Кантабель не мала на курсі недругів. Принаймні явних…
- Кантабель, ти жива? – пролунало не дуже розумне запитання.
- Я ціла… нібито… але тут… щось дивне… - її голос тремтів од сліз і переляку, - якась розбита машина… й люди… якісь не наші…
Ми вирішили, що вона від потрясіння марить. Дістали довгу мотузку й дов'язали до неї свої паски, щоб витягти бідолашну з пастки. Але вона раптом, переборовши страх, стала просити:
- Не тягніть мене, краще спустіться самі! Тут – таке, що треба побачити!
Четверо з нас так і зробили. Про побачене можна розповідати довго… Скажу головне: ми натрапили на рештки космічного апарата, який у давнину потрапив на нашу планету й зазнав аварії. Якби не землетрус, той апарат разом з екіпажем пролежав би у земній товщі довгі віки. Але не так техніка прибульців нас вразила, як вони самі. – Які вони? Розкажи, не тягни! – почулися схвильовані вигуки.
- Загалом дуже схожі на нас, але більші на зріст. Десь рази в півтора. На руках – не чотири пальці, а п'ять. Бачите, - додав Нишурач, уперше посміхнувшись, - в нас є приказка – потрібно, як п'ятий палець, - а в них він справді є… Очі набагато менші за наші. В нас займають всю верхню половину обличчя, а в них – десь отакі… - він показав на пальцях і запнувся.
- Певно, на їхній рідній планеті більше світла, - поважно мовив головуючий цих незвичайних зборів.
- Шкіра в них зовсім світла, - згадував Нишурач, - навіть дивно, що в людей така буває. І ще, чого я досі не збагну: чому за стільки років вони не зогнили в землі? Як ви гадаєте? – Він обвів поглядом присутніх.
- Цьому є пояснення, - почувся старечий голос. – Грунт південної частини нашого острова дуже сухий. Та й хробаки там не водяться.
- Отже, ви зробили відкриття? – вигукнув якийсь запальний молодик.
- Це відкриття коштувало життя декому з нас, - похмуро зітхнув Нишурач. – Вже наступного ранку всіх нас, хто був на березі й бачив знахідку, викликали на допит до відділу держбезпеки. Тримали у приймальні всіх разом, а викликали до кабінету кожного окремо. Й кожному, як я потім дізнався, погрожували смертю. Так, присягаюсь, я кажу правду! Всіх змусили дати підписку про нерозголошення таємниці. А згодом мої друзі почали зникати, наче їх ніколи й не було. Певно, хтось таки пробалакався…
Я збагнув, що можу стати наступною жертвою й вирішив тікати.
- Ти гадав, що від держмашини можна втекти? – пролунало іронічне запитання. – Мабуть, заблокована картка довела тобі, що це не так.
- Але чому? – Нишурач ледь стримував гнів і сльози водночас. – Що такого небезпечного ми відкрили? Адже наука не заперечує можливості існування життя на інших планетах!
- Теоретично – не заперечує. А практично – приховує подібні факти. Ваша знахідка – не єдина такого роду. А тепер послухаємо мешканку іншого куточка нашого краю…
Розповідь Езмукут, лаборантки науково-дослідного центру, представниці департаменту Нергна
(подається з деякими скороченнями – сльози, вигуки і т.н.)
Я, мабуть, менш за вас усіх могла колись подумати, що опинюсь тут, серед тих, хто втратив шлях до нормального суспільства. Втім, тепер я не можу вважати його нормальним…
Я працювала в лабораторії під орудою професора Трукарака й готувалася до вступу на біологічний факультет. Усе в моєму житті йшло аж надто спокійно, буденно. Може, так тривало б і далі, якби я випадково не стала свідком сварки професора з аспірантом Носрефкамом. Краще б не було цього збігу обставин. Коли я в підсобці витирала щойно помиті колби, почула кожне слово, хоч вони говорили стиха.
- Я вже надто старий, щоб боятися, - казав професор. – Але питання, яке мене хвилює, рано чи пізно постає перед кожним біологом. Тут ідеться, так би мовити, про перехрестя біології та історії.
– Ви про загадки нашого походження? – спитав аспірант. – Відомо, що цю тему не дуже шанують в академічних колах…
- Слід сказати інакше: вони бояться! – заперечив Трукарак. – Є декілька делікатних запитань, шукати відповіді на які в нашій благословенні й державі небезпечно. Почнемо з найпростішого: чому в змішаних родинах, у яких батько або мати є нашими компатріотами, ніколи не буває дітей?
- Це не така вже таємниця, - невпевнено промовив Носрефкам. – Адже в нас, острів'ян, дещо інший набір хромосом.
- І це – відповідь вченого? – професор гірко зітхнув. Сказали: інший набір і заспокоїлись… Ніби сама природа колись потурбувалась, щоб ми залишались такими унікальними й не змішувались з людьми навколишнього суходолу. Але це ще далеко не все! Головне – попереду! – Щось я не дуже вас розумію… - по тону аспіранта було чути, що він розгублений і знічений.
- Ви чули, молодий чоловіче, щоб людина народжувалась одразу з таблицею множення в голові? Та що там – з логарифмами! Звичайно, такого не буває, а ось наша цивілізація виникла ніби на порожньому місці саме так – з невідомо ким і коли вкладеними нам у мізки знаннями. Може, вони були запозичені з суходолу? Аж ніяк! Навпаки, всі знання з математики, механіки, фізики, хімії, астрономії, які наші сусіди поступово накопичували віками, наші пращури одержали від когось одразу!
Але ті, хто цікавиться цією проблемою, просто зникають! Я міг би назвати шість імен моїх колишніх однокурсників, уся провина яких була в тому, що вони цікавились питаннями еволюції! Де вони?
- Може, ви перебільшуєте, професоре? Ваші товариші могли стати жертвами розбійників…
- Є лише один розбійник, - схвильовано прошепотів професор Трукарак, - чиїх жертв ніхто ніколи не знаходить. Ім'я йому – держава.
Далі їхня розмова переросла в конфлікт із страшними звинуваченнями й погрозами. Я запам'ятала тільки вираз «державна зрада», який повторився не раз. Перебуваючи за шафою, злякалась так, що ледь не випустила колбу з рук. Втримати її допоміг ще сильніший страх – бути викритою. А професор, немов приречений, якому нема чого втрачати, шепотів: «Мене скоро не стане». Й закликав аспіранта,коли в того лишилась хоч крихта совісті, хоча б для самого себе відповісти на декілька «жахливих» запитань, пов'язаних між собою. Певний час було чути лише переривчасте дихання старого Трукарака й молодого Носрефкама. Потім я знов почула втомлений, схвильований старечий голос:
- Отже, вихідні дані такі: наш народ виник на цьому острові, на якому й досі проживає, в сиву давнину й тисячоліттями жив ізольовано, оскільки береги озера були незаселені через заболоченість. Зустріч наших пращурів з мешканцями суходолу – або Великої Землі, як казали в давнину, - відбулась досить пізно. Виникає запитання: хто вклав у голови дикунів, якими були наші давні пращури, ті знання, для оволодіння якими іншим народам знадобилося багато віків? Плюс ще й дивна генетична несумісність з іншими людськими расами… Усе це разом узяте наводить на думку: в нашу долю хтось втрутився. Цей «хтось» був дуже могутній і до того ж чужий, прийшов на острів невідомо звідки. Раз держава переслідує й нищить учених, яких зацікавила ця загадка, значить, - за цими фактами криється щось дуже серйозне. Ми – єдина в світі країна з засекреченим минулим. Так не має бути!
Розмова тривала ще близько години. На другий день професор зник, а його аспіранта допитувала та сама служба, від якої ніхто не може сховатися. Він виявився малодушним і сказав, що чув у підсобці якесь шарудіння. А його причиною могла бути тільки я, бо хатні тварини в нас не водяться – всюди, де тільки можна, посипана отрута…
Розповідь неповнолітнього Рупсага, вихідця з елітної родини, представника департаменту Дабакеб.
Моя доля відрізняється від вашої, - розпочав високий вузькоплечий підліток у фіолетовому костюмі. Я знаю – ви на мене дивитесь як на ворога – аякже, один з хазяїв життя. А що вам відомо про регулярні чистки, під час яких представники еліти час від часу зникають, мовби їх не було на світі? Чи відомо вам про таємну жорстоку боротьбу за владу між кланами, яка не припиняється ніколи? Мій старший брат, який закінчував Вищу школу еліти, потрапив у коліщата цієї нелюдської машини. Рупсаг помовчав, пригадуючи. Його лоб прорізали зморшки, обличчя скривила болюча гримаса.
- Брат закінчував четвертий курс і вже знав, яким повітом керуватиме, коли одержить диплом. Йому належало пройти щаблями кар'єри, починаючи з найнижчого – повітового, щоб поступово дійти до вершин і увійти до складу уряду. Але все перекреслив один день, точніше, вечір. Пригадую, як це було. Брат повернувся з учбового корпусу чорніший за хмару. Поклав руку на моє плече й довго сидів, мовчки втупившись у стіну навпроти. По якихось невловимих хвилях, які йшли від нього, я не розумом, а душею збагнув, що ми бачимося, мабуть, востаннє.
- Сьогодні в столиці, - стиха мовив брат, - відбувся пленум Вищої Політради. На ньому через кадрові зміни, що сталися, взяв гору кичричський клан у спілці з нергнським. А це значить, незабаром на місцях полетять голови дабакебських, і в першу чергу – молодих висуванців…
- Нергна уклала союз із Кичричем? – я не повірив власним вухам. – Вони ж одне одного терпіти не могли?!
- Кожен клан терпіти не може всі інші. Але жоден з них не здатний самотужки прийти до влади, отож доводиться створювати тимчасові коаліції, об'єднуватись із вчорашніми й майбутніми супротивниками… Він чимало розповів про таке, чого я й помислити не міг: про сховані від усіх таємні місця ув'язнення, де на все життя ізолюють людей, які вважаються небезпечними для держави. Дехто з них має тавро на лівому плечі – РМ – «реставратор монархії», а інші – на правому – РР – «реаніматор релігії». Перших за останній час з природних причин поменшало, а другі час від часу з'являються, навіть серед молодих.
Чомусь дуже зачепила брата ця тема – щодо релігії. Під час останніх наших зустрічей він вертався до неї неодноразово.
- Ми пишаємось тим, - казав він, - що покінчили з «релігійними дурманом». Але згадай наші збори – вони багато чим нагадують службу в храмах, тільки божество в нас інше – держава, її керівний апарат, який постійно гризеться між собою. «Немає іншого Пана й Бога, окрім держави», - з дитинства знайомі слова. А врочисті марші з покладанням квітів до монументів на честь Пророка Справедливості, чиє справжнє ім'я мають право вимовляти лише втаємничені, - що це, як не релігія, та ще в найбільш примітивній формі: ідолопоклонство…
- О, брат мені багато на що відкрив очі! – вигукнув Рупсаг, схлипнувши.
- Якби його система не притисла, мовчав би, - саркастично докинув хтось із кутка.
- Може, й так, - тихо погодився хлопець. – Але я тепер не мовчатиму. А трохи згодом брата забрали туди, звідки не вертаються… Для тих, хто не в курсі, поясню: коли арештовують когось із нашого кола, як правило, звинувачують у шпигунстві на користь берегових держав. Адже їх багато – вибір чималий! А я тепер серед вас, бо не захотів повторити братову долю.
Розповідь Ловяда, механіка кіберверфі, представника департаменту Кичрич.
Моє життя склалося, здавалося б, щасливо, принаймні, спокійно. Я працював у складальному цеху, де разом з товаришами збирав з окремих деталей людиноподібних кіберів. Мене дивувало, навіщо їм намагаються надати такої – аж занадто! – схожості з живими людьми? Кому це потрібно? Але нас, збирачів, це не обходило. На те є дизайнери. Кожен виконує своє конкретне завдання, а кінцевий результат – справа начальства. Я не мав підстав нарікати на життя. Але одного зовсім не чудового дня все змінилося…
Бригадир ознайомив нас із дещо незвичайним завданням: цех мав виготовити кібернетичні копії офіцерів охорони Головного палацу еліти. Нашою справою, як завжди, були лише тіла – своєрідні манекени. Згодом їх начиняли «мислячим» електронним начинням інші фахівці – значно вищої кваліфікації. Працювали вони далеко, у спеціальній науково-виробничій зоні, куди простим смертним доступу не було. Та нас, складальників, це не дуже турбувало.
Але цього разу щось насторожило мене й інших. Хоч ніхто це не висловив уголос, але ж очі не приховаєш!
Особливо не сподобалось нікому, що слід було давати підписку про нерозголошення. Навіть коли ми складали велику партію збройних кіберів для розгону масових заворушень, такого від нас не вимагали.
- Хто не хоче, може відмовитись від участі в цьому, - промовив бригадир, втупившись у підлогу.
Але кожному було ясно, що тоді доведеться розпрощатися з заводом. Й на що жити?
Всі мовчали, міркуючи. Тим, хто звільниться з такої причини – відмовившись від почесного замовлення, - ніякої соціальної допомоги, певно ж, не дадуть. Отже – пропадай… З другого боку – ті, хто стає причетним до секретів еліти, надто її безпеки, як правило, довго не живуть. Часу на роздуми було небагато – одна ніч. Наступного дня цех приступив до виконання спецзавдання. Лише двоє молодих робітників, які не мали родин, звільнилися, сподіваючись, що завдяки кваліфікації знайдуть собі нове місце праці. Платню нам підвищили, але ніхто не радів. Ніби відчували, що доведеться розплачуватись, та не грошима – чимось значно дорожчим…
Хоч і багато надзвичайних секретів у державі, усе ж вони інколи просочуються, мов крізь сито. Наприклад, чийсь син, коли служив у війську, охороняв елітну дачу, чиясь сестра працює в елітній лікарні чи готелі… Без нас же все одно не обійтися, всіх простих людей автоматами не заміниш! Поступово стали дізнаватися в нашому краї – він же найближчий до столиці, - що на півострові Мирк, у резиденції ядра еліти, де охоронці були не прості, тричі перевірені, їх стали заміняти на наших біокіберів. А де справжні поділися – хтозна… Може, вони вже у Верхньому світі, в який нам заборонено вірити? І що ж це робиться, що еліта вже не довіряє себе охороняти живим людям?
Пізніше почалось те, що неминуче мало статися: мої колеги один за одним стали зникати. Майже всі ми жили на території, прилеглій до заводу, в трьох сусідніх будинках, отже дізналися про це хутко. Один пішов до лісу збирати поживне коріння й не повернувся, інший, добре вміючи плавати, нібито втопився… Сім'ю майстра цеху всю забрали вночі – вранці сусіди встали, а на дверях вже пломби висять… Ось чому я тут, під землею – бо на поверхні, певно, вже й на мене полюють.
Розповідь Нибреса, редактора часопису «Шлях поступу», представника департаменту Люігна.
В мене все починалось досить безневинно – з того, що до редакції завітав представник тієї організації, чий подих ми відчуваємо мало не щодня…Вибачте мою трохи дивну для вас мову – за довгі роки я навчився мислити газетними штампами. Але такі візити траплялися й раніше. Розмова почалася з того, що, мовляв, наш журнал друкує забагато матеріалів про нерозгадані таємниці природи, серед яких мають місце й репортажі про контакти з прибульцями, які могли бути в далекому минулому…
Я знав, що добродії зі служби безпеки не вірять жодному повідомленню, яке не можна, так би мовити, помацати. Тому не став сперечатися з гостем, лише обережно запитав:
- Хіба це заборонено законом? Адже офіційна наука не відкидає можливості існування інших населених світів. То чому ж їхні представники не могли колись відвідати нас?
Візитер посміхнувся. Від цієї посмішки в мене аж холодний піт виступив:
- Наука – то одне, політика – дещо інше. Інтереси правлячої еліти вимагають, щоб часопис вмістив низку так званих «скептичних статей».
Він дав мені розглянути одну з них,- автор, між іншим, сховався за псевдонімом, - де були такі слова: «Певно, гості з інших зоряних систем ніколи не відвідували нашу планету й мабуть, ніколи не відвідають».
У моїй душі, панове, піднялася хвиля протесту проти цього безапеляційного твердження. Кому, як не мені, було знати, що протягом трьох поколінь дослідники здобували відомості про палеоконтакт. І в нас, і в Берегових Землях, і на віддалі від моря-озера знайдено матеріальні сліди перебування на планеті істот, які бозна-коли прибули з космічних далей. Деякі з цих свідчень відображено в архіві нашої редакції.
Я цього не сказав, бо збагнув: вони можуть знищити архіви. Коли вже сюди приплітають політику, то розмова зі мною може бути короткою. Аргументом у такому «диспуті» може стати куля, отрута або камінь на голову.
Звичайно, я змушений був погодитись на публікацію «скептичних відгуків». А в редакційному портфелі з'явилися ще декілька статей, наданих нам спецслужбою, чиї автори робили основний акцент на колосальних віддалях між зірками та їхніми планетними системами.
«Це ж навіть уявити собі не можна!» - вигукували найняті «скептики». А я, читаючи їхні опуси, думав: «Чому вони гадають – те, що неможливе для нас, недосяжне й для інших?» Адже космічні гості випереджали нас на тисячі й тисячі років науково-технічного розвитку! Звичайно, на своєму довгому шляху вони досягли таких висот, які нам ще й не снилися. Тим більш – нашим далеким пращурам».
Я вірю, що колись настане час, коли й наші нащадки знайдуть спосіб подолати безмежний простір. Отож ми – декілька працівників редакції – тишком порадившись між собою, знайшли певний паліатив: у тих двох номерах, де було вміщено «скептичні статті», надрукували стандартну фразу: «редакція не завжди поділяє точку зору авторів публікацій».
А потім я вирішив простежити долю як наших, так і зарубіжних дослідників, які займалися темою палеоконтакту. І виявив жахливу річ: майже всі вони загинули за таємничих обставин в останні чотири роки. Причому це щоразу виглядало як нещасний випадок. Крім того, в зарубіжних виданнях, які мені вдалося добути, поруч із повідомленнями про їхню смерть містились обережні натяки, що, мовляв, «ниточка тягнеться на острів»… Я зрозумів, куди саме: до наших «охоронців порядку», які виконують наказ еліти: заперечити відомості про палеоконтакт.
Згодом у редакційній пошті почали з'являтися погрозливі листи – чого раніше ніколи не було! Якісь аноніми, нібито чимось обурені, обіцяли підпалити редакцію, вбити працівників. Я завжди намагався стояти осторонь від політики, але тепер це стало для мене неможливим. Коли вже правлячі кола втручаються навіть у справи сивої давнини, справи журналу кепські. Крім того, мій колишній однокласник, причетний до видавничої справи, якось натякнув, що наше видання дуже легко закрити, як «недостатньо патріотичне». Ми завжди намагалися писати про весь світ, а не лише про наш острів.
Натяк був досить прозорий. А що буде далі – сумнівів не було. І ось я тут, серед вас…
У підвальному приміщенні на деякий час повисла зловісна тиша. Здавалося, ніби стіни, стеля й підлога просякнуті духом ворожості. Лише тепер дехто цілком відчув задушливу атмосферу, в якій доводилось існувати цілому народу. Раніше її майже не помічали, вважали нібито нормою…А ось тепер враження від щойно почутого склалися у жахливу картину «мирного буття».
- В якій страшній країні ми живемо, - почувся чийсь розпачливий голос.
- Не країні, а державі, - виправив головуючий. – Країну свою ми любимо, незважаючи ні на що. А ось держава чимдалі викликає тільки ворожість.
- Розуміють, гади, як до них ставляться люди, якщо оточують себе роботами, - мовив Нишурач.
- Що ж, виходить, революція потрібна? – пролунав чийсь голос. Питання було риторичним – адже кожен розумів, що сил на революцію в них не стане.
- Нині революції відбуваються не так, як колись, а шляхом мирних реформ,- спокійно промовив немолодий уже чоловік в одязі механіка.
- А в нас це хіба можливо? – крикнув хтось з останніх рядів.
- Припиніть! - Головуючий закалатав у старомодний, але вельми переконливий дзвіночок. – Змінити державний лад ми не в змозі, тут нема про що й балакати. Але ми здатні на іншу важливу справу. Правляча верхівка володіє якоюсь важливою таємницею, пов'язаною із стародавніми контактами наших пращурів з прибульцями. Цей секрет так ретельно охороняють, що знищують тих, хто випадково до нього наблизиться. Отже, нам слід вирвати таємницю з їхніх рук, зробити загальним надбанням. Ви згодні зі мною?
- Згодні… Певно, що так…- пролунали тихі голоси.
- Тож поміркуймо, як це зробити. На наступних зборах обговоримо ситуацію…
…Як відомо, під кожним великим містом тягнеться ще одне місто – мережа підземних комунікацій.
Саме вони стали пристановищем підпільників. Ризикуючи бути схопленими спеціальними підрозділами «підземних ловців», окремі групки підпільників пробиралися до центру – туди, де на головній площі столиці височів схожий на гігантську голку корпус Вищої школи еліти.
Зупинились, щоб звіритись із схемою. Нишурач, який був наймолодшим у групі, схвильовано поглядав угору – десь там, над їхніми головами, розташовувався каналізаційний люк, крізь який вони мали здійснити вилазку до лігва ворога. Бо як інакше назвати тих, хто править людьми не по-людськи?
Полізли металевими сходинками вгору. З кожним кроком наростало напруження. Те, що задумали на цей раз, здавалось чистісіньким авантюризмом: захопити живцем одного з тих, хто навчався у цих стінах. Та не будь-кого, а бажано – потомственого номенклатурника, для якого еліта була сім'єю в прямому значенні. Через «свою людину» - інженера тутешнього гаражного комплексу – дізналися, де саме хто із слухачів Вищої школи ставить свій автомобіль. Принаймні троє з тих, хто був «бажаною здобиччю», зазвичай зупинялися неподалік непоказної сірої кришки. Але як багато в цій справі випадковостей!
- Тремтиш, хлопче? - Спитав Нишурача старий підпільник, нещодавно призначений командиром бойової групи.
- Намагаюсь не тремтіти, - чесно відповів той. – Розумію, що інформацію можна здобути лише в н и х…
Кришка піднялася. Нишурач, одягнутий у спецівку, з гайковим ключем у руці, висунув голову, потім, навмисне голосно крекчучи, виліз майже весь.
- Гей, там! Хто дозволив? – суворим тоном гукнув охоронець стоянки.
- Аварія місця не вибирає, - намагаючись говорити байдуже, відповів хлопець. – Не галасуй, бо як сюди лайно полізе, тобі теж дістанеться…
Охоронець, вирячивши очі, схопився за трубку зв'язку.
З одного боку, може, це було й добре – відволікся на хвилину…
Спливали вирішальні секунди. Ось нарешті розчинилися двері голкоподібного корпусу, і з них почали виходити ті, хто завтра мав поповнити лави можновладців. Декому з них послужливо відчиняли дверцята машин особисті шофери. Інші приїхали самі. Тип, який наближався до Нишурача, був саме з таких…
Хлопець одразу впізнав його, бо цього самовпевненого молодика знала з портретів і теленовин уся Киламла. Це був старший син голови адміністрації департаменту, який, звичайно ж, пішов стопами батька. На мить Нишурачеві потьмяніло в очах: він уявив, що з ним можуть зробити, якщо… Але сумніватися було вже пізно. Все одно – місця в колишньому житті для нього вже не лишилось.
- Відкотіть, будь ласка, вашу машину, шановний, - звернувся Нишурач до «об'єкта». – Великий шланг дістати треба – аварія.
Молодий хижак – кандидат до правлячої зграї – виявив пильність. Наблизившись упритул до Нишурача, підозріло спитав:
- Щось твоя пика ніби знайома?
Настав вирішальний момент. З внутрішньої кишені комбінезона Нишурач миттю дістав тоненького балончика, і з нього в ненависні очі вдарив потужний струмінь паралітичного газу. Представник нового покоління еліти став завалюватись набік.
Підхопивши ворога, хлопець потяг його до відчиненого люка. І вчасно: над майданчиком автостоянки вже загула поліцейська сирена. Почалась метушня: було помічено зникнення одного з слухачів Вищої школи еліти з земної поверхні.
А під землею, прикриваючи відхід бойової групи, сивий командир спішно заварював каналізаційний люк…
…Допит тривав три години поспіль. Полонений, збагнувши, що йому не загрожує загибель, перейшов на зухвалий тон. Довелось його налякати тортурами, - яких насправді не збиралися застосовувати, - щоб розмова перейшла в інше русло.
- Що ви од мене хочете? – пробурмотів той. – Чому вас хвилюють питання далекого минулого? Ви ж на нелегальному становищі, тож вам про день сьогоднішній слід думати…
- Не робіть з нас йолопів, - пролунала сувора відповідь. – Саме в минулому ваша каста ховає якусь загадку – настільки важливу, що тих, хто її хоч краєм зачепив, ви знищуєте. Це багатьом відомо! Ви вже перестали бути людьми, стали хижаками, які гризуть власний народ!
- Це – болюче питання. Злочинців можна знищувати на законних підставах. Гірше із незлочинцями, з тими, хто нічого протизаконного не скоїв. Їх доводиться ліквідовувати так, щоб ніхто й слідів не знайшов.
- Що він меле? – вереснула Езмукут. – Чи здурів з переляку?
- Та ні, - відповів Нибрес. – В його словах нема людської логіки. Але в державної машини своя логіка, нелюдська.
- Перейдемо до суті справи, - мовив командир. – Розповідай про той секрет, який ви зберігаєте століттями.
-А ви впевнені, що він вам сподобається? – тихо спитав представник молодої еліти. – Коли всі дізнаються про те, що я розповім, вас усі проклянуть!
- Це вже нам вирішувати, розголошувати чи ні. А поки що – розповідай!
- Мене уб'ють свої, якщо я розповім, - пробелькотів той, хто ще вчора почувався одним з «господарів життя».
- А якщо не розкажеш, тебе уб'ємо ми. Вибирай, що для тебе гірше, - сказав сивий командир. – Ми тобі пропонуємо шанс. Розповідаєш, ми тебе викидаємо на поверхню – звичайно, непритомного. Що ти тут набалакав, ніхто не дізнається. Від тебе нам потрібно тільки одне – інформація. Зрозумів?
- Які гарантії, що я залишусь живий?
- Лише наше чесне слово. Ми його дотримуємо, бо ми – люди. Коли ж мовчатимеш – сам знаєш, що буде.
Полонений деякий час сидів заціпенілий. Потім махнув рукою й заговорив.
Розповідь Нірока, слухача Вищої щколи еліти, старости третього курсу.
Те, про що я вам розповім, належить знати лише втаємниченим. Втім, я й сам дивуюсь, чому через багато віків надається такого великого значення збереженню секрету, який вже нічого не змінить, навіть коли буде розголошений. Хіба що декого морально травмує…
Це набуло рис легенди, але насправді відбувалося декілька тисячоліть тому, коли Береги Внутрішнього моря ще залишалися дикими й неосвоєними. Не дивно, що ніхто з пращурів людей суходолу не дізнався, як у центр безлюдного острова приземлився космічний апарат гостей з далеких світів. Вони створили наших далеких предків схожими на людей з Великої Землі, але з іншим набором хромосом.
- Що значить – створили? – пролунали схвильовані голоси.
- У цьому й полягає суть таємниці, яку берегли багато віків! Прибульці досягли такого високого рівня розвитку, що не тільки створили живі організми з клітин біомаси, а й надали їм здатності продовжувати рід. У цьому вони дорівнялися до міфічних богів.
- Але де ваші докази? – спитав Нишурач. - Де гарантія, що ви не розповідаєте нам чергову казочку – на зразок побрехеньки про щасливе майбутнє?!
- Докази є, але вони зберігаються в сейфах, до яких мають доступ лише окремі обранці. Протягом віків існує спеціально створений корпус Зберігачів знань. Вони зберігають ключі до загадок у спеціальних підвалах, за багатьма засувами – від стародавніх кам'яних до новітніх електронних. Існує диск, зроблений з матеріалу, якого нема й ніколи не було на нашій планеті. Отже, у справжності його можна не сумніватися. Щоправда, я бачив лише голограму. Але текст знаю досконало. Це – угода між прибульцями-творцями й першим поколінням новоствореної еліти. На острові було штучно створено популяцію живих істот з чітко побудованою ієрархією. До речі, цим пояснюється генетична відмінність нашого роду від усіх інших людей. Вона потрібна була творцям для чистоти експерименту.
- Тепер ясно, чому наші пращури мали такі глибокі наукові знання, - задумливо мовив Рупсаг.
- Так, і не тільки. Наша мова, також штучно створена, не має нічого спільного з мовами великого суходолу…
- Ми нині ведемо мову не про це, - різко перебив Ловяд. – Невже не ясно, що система нашого суспільства – нелюдська? Хіба оті богорівні творці не розуміли, що створили деспотію?
- Хтозна, що в них було на думці, - обережно відповів Нірок. – Відомо лише, що ієрархічний поділ був започаткований для зручності управління нами «згори».
Але згодом зв'язок пращурів з творцями перервався. Мабуть, ми ніколи не дізнаємось, що насправді сталося. Можливо, їхня цивілізація загинула…Далі з покоління в покоління еліта вже правила самостійно.
- Тюремними методами! – ледь стримуючи гнів, мовив один з ватажків підпілля.
- Але чого ви прагнете? – істерично заволав Нірок. – Змінити ж нічого не можна! Державний механізм – все одно, що годинниковий, але заведений на цілі століття!
- Тоді можна зламати цей механізм, хоча б загинувши самим, - почулась сувора відповідь.
…Учасники незвичайного рандеву стояли у величезному підземному залі, де донедавна розміщувався головний державний архів. Тепер більшість матеріалів з нього було вивезено, але в настінних розписах подекуди лишилися «свідоцтва великої епохи». З тугою й жалем розглядали їх присутні, в тому числі й Нишурач, Езмукут, Рупсаг, Ловяд, Нибрес. Зображені на стінах сцени перших перемовин творців з їхніми «підопічними» - першим поколінням еліти – сумно вражали. Так ось чому «господарі життя» так приховували секрет походження острівної раси! Виявляється, все починалося з пробірок, у яких клекотіла ще неодухотворена біомаса, до якої стараннями кількох поколінь дослідників було «вживлено» інтелект…
Тишу розірвав тихий, але рішучий голос Нибреса:
- Подумайте, чи потрібна народові т а к а правда? – Адже ми – раса штучних створінь! Дізнавшись про це, дехто й жити не захоче, вкоротить собі віку!
- Дізнатись про таке справді тяжко, - похмуро мовив Ловяд. – Але ж головне зовсім не в тому, звідки ми походимо, а в тому, що живемо не по-людському! Невже ми неспроможні це змінити?
- Як би там не було, - стиха промовив Нірок, - я твердо вирішив: відтепер я з вами. І я не один такий. Дехто з моїх однокурсників уже розуміє, що вічно правити старими методами не можна. Увесь наш лад прогнив – це очевидно.
- Що ж до таємниці нашого походження, - підсумував один з ватажків, - її можна буде відкрити пізніше, коли життя зміниться на краще… Нас попереду чекає велика довга праця на цьому шляху…

Вересень – жовтень 2006 р.

ЗВІТ НА ЖОВТОМУ ОСЛОНІ (Фантастичне оповідання)

З тих пір, як був відкритий спосіб проникнення в рівнобіжні світи, у кожний з них була спрямована команда спостерігачів. Їм було сказано: «Йдіть, спостерігайте, вивчайте, а коли зрозумієте суть подій, можете змінювати дещо, але лише так, щоб не нашкодити аборигенам".

І був у кожнім світі визначений пункт, куди приходили спостерігачі рапортувати, коли наставав час. Заклик був непереможний, і ніхто був не в силах НЕ ПРИЙТИ. І приходячи в точно призначений час, розповідали вони про справи свої, і жоден не міг ні сховати дріб'язок, ні збрехати, тому що в такому випадку почував той муки пекельні і міг умерти від них…
Ті, хто приходив судити справи спостерігачів, судили суворо, але справедливо, відповідно мудрому завіту: «Так віддасться кожному по вірі його…». І хто був покараний за справи свої в інших світах, повинен був нарікати лише на себе. І в була цьому – найвища справедливість».
Літопис Всесвітньої Цивілізації за 3660 р. Галактичного Братства

Погода була чудесною. Сьогодні не просто один з вихідних днів, а свято міста. Раділи громадяни Фромбурга! Ні єдиною хмариною не був затьмарений обрій, легкий бриз віяв з моря. У цю пообідню годину більшість жителів зібралися на набережній.
Від достатку святкових убрань і різнобарвних куль здаля здавалося, що на березі розпустилися дивовижні квіти. Сьогодні всі діти Фромбурга – крім хіба що немовлят – прагнули опинитися тут, на вулицях, прилеглих до порту. От-от повинна була відбутися головна подія сьогоднішнього дня – салют і феєрверк. А після цього, городяни очікували запуску повітряних куль.
І якщо ошатні костюмчики хлопчиків, при всій їхній подібності до матроської форми – адже місто портове! – усе-таки були, безсумнівно, дитячими, то дівчатка – у довгих платтях до самої землі, у крислатих капелюхах з яскравими стрічками і квітками – виглядали, як крихітні дорослі жінки.
Сьогодні за мовчазною домовленістю не лунали брутальні слова. Навіть візники, що звичайно прокладають собі шлях у юрбі лайками, заради свят-дня обмежувалися вигуками: "Побережися!" Поблизу від порту фіакри зупинялися. Сьогодні набережна належала пішоходам.
Зійшовши з карети, Фердинанд простягнув візнику срібну монету з карбованим профілем ерцгерцога. Візник був здивований настільки щедрими чайовими, тим більше що пасажир аж ніяк не виглядав багатієм: латки на ліктях сюртука були красномовніше слів. Фердинанд із візником взаємно подякували один одному підійманням крислатих капелюхів.
Підійшовши до афішної тумби, Фердинанд швидко оглянув її. Злегка здивувала його циркова афіша, що оповідала про "публічні досліди по передачі звуку на відстань". За допомогою якогось невідомого пристрою кожному бажаючому пропонувалося "поговорити з об'єктом, дуже віддаленим".
Будь-який обиватель, прочитавши таке, лише посміхнувся б: чого тільки не вигадають циркачі! Але Фердинанд нутром зачув, що афіша оповіщає не просто про цирковий трюк. Очевидно, не він один у цьому місті – шукач нового. Думкою давши собі слово познайомитися з декількома ілюзіоністами, він вийняв з кишені годинник на масивному ланцюжку, глянув, похитав головою і став чекати.
Ізабелла з'явилася, як завжди – із двадцятихвилинним запізненням, мило посміхаючись. Сьогодні вона, як будь-яка жителька Фромбурга, виглядала знатною дамою, але досвідчене око не можна було обдурити зовнішнім блиском: її плаття, як і костюм Фердинанда, носило сліди кількаразових починок. А оксамитна троянда, що так прикрашала капелюх, і зовсім була узята напрокат.
Майже пошепки вимовляючи слова вітання, вони пару хвилин цілувалися, закриваючись від перехожих капелюхом – благо розмірами він майже не поступався парасолі.
– Мила! – прошепотів Фердинанд. – Сьогодні кращий день мого життя! Мені удався винахід! Я покажу тобі його в дії!
– Той самий, над яким ти стільки трудився?
– Так, мій світочу! Це – не просто перемога, він змінить усе наше майбутнє, от побачиш!
Після феєрверка було вирішено відправитися в лабораторію. Так Фердинанд іменував скромну комірку на горищі найвищого в місті шестиповерхового будинку, в новомодній мансарді. Його власник, благоволячи до винахідників, брав з них помірну плату.
Сьогодні комірку освітлював незвичайний вогонь: у скляній судинці дивної форми горіли два рівнобіжних вугільних стриженьки, розділених білою тугоплавкою прокладкою. За яскравістю полум'я не поступалося свічці, до того ж не давало кіптяви. Очі Ізабелли здивовано розширилися.
– Це і є твоя нова свіча? – запитала вона схвильовано.
– Так! – голос Фердинанда завмирав від гордості. – Такими свічами можна буде освітлювати будинки і вулиці. Тепер мені потрібен тільки заможний покровитель – меценат, щоб пустити цей винахід у діло! І ми з тобою, нарешті, виб'ємося з нестатку!
– Як це дивно! – зітхнула Ізабелла. – До такого джерела світла потрібно буде звикнути...
– До газових ламп теж звикли не відразу... Але бачиш, я не даремно витрачав час!
– Милий, я завжди вірила в тебе! Я така рада! Але маю йти. Якщо повернуся занадто пізно, господарка може погано про мене подумати і відмовити в пансіоні. А в інших господарів кімнати дорожчі...
– Сподіваюся, у нас незабаром буде свій кут, – завірив її Фердинанд. – Я зроблю тебе щасливою, мила!
Вони вийшли на сходи. І побачили дивного гостя: судячи з одягу, явного аристократа, але із саквояжем, який брали доктори, направляючись до пацієнтів додому. Його сірі очі дивилися холодно і гордовито.
– Ви пан Фердинанд? – не вітаючись, звернувся він до винахідника.
– Так... – трохи розгублено відповів той. – А з ким маю честь?
– Може, ви спершу запросите мене до помешкання? – Незнайомець жестом вказав усередину комірки. – Мені стало відомо про ваш винахід, і сподіваюся, ваша гостя вибачить, якщо ви не станете її проводжати.
– Ізабелла – моя наречена, – тихо, але рішуче заперечив Фердинанд. – У нас немає секретів одне від одного.
– І все-таки розмова відбудеться чоловіча, – тоном, не допускаючим заперечень, промовив візитер. – Там, – кивок убік комірки, – я відрекомендуюся, і ми поговоримо...
Ізабелла слухала діалог із тривогою, не сміючи втрутитися. У неї майнула думка: "Може, це і є меценат, що сам знайшов Фердинанда?"
Схоже, та ж думка виникла й у винахідника. Він з посмішкою запросив незнайомця до себе і прошепотів: "Вибач, мила".
Коли двері зачинилися, дивний гість заговорив:
– Ви запитуєте, пане винахіднику, з ким маєте честь розмовляти? З представником вищої сили. У моїх діях немає нічого особистого. Я лише виконую свій обов'язок.
У руці незнайомця раптово відкілясь з'явився чорний стрижень, з якого вирвався фіолетовий промінь. Від його дотику Фердинанд упав намертво, не видавши ні звуку.
За пару хвилин скромна лабораторія вже палала. Фіолетове полум'я, що пожирало креслення і моделі, не давало диму, і зовні ніхто не помітив пожежі.
Вийшовши з будинку, убивця взяв Ізабеллу за руку і довів до найближчого ліхтарного стовпа. Вона рухалася, як сомнамбула – її свідомість була заблокована...
…Пароплав незграбно шльопав по воді величезними колісьми, залишаючи за кормою вируючу пінну доріжку. На палубі розмовляли двоє: повний чоловік у чорному фраку і циліндрі і блідий юнак, одягнений бідно, але акуратно. Перший час від часу поблажливо кивав, другий гаряче доводив:
– Уявляєте, яку вигоду обіцяє вам це підприємство? Я розумію, ви цінуєте лише "грошові" аргументи. Але уявіть: якщо ви зможете передавати повідомлення за допомогою електрокабеля, усі витрати по його прокладанню незабаром окупляться. Проклавши кабель по дну моря, ми зблизимо континенти...
– Ваш апарат існує в одному екземплярі? – перебив гладкий пан.
– Поки в одному... Ви ж його бачили! І я його удосконалю, клянуся! Якщо ви мені допоможете, люди зможуть швидше спілкуватися! Не те що зараз, коли доводиться місяцями чекати листа через море...
– Ви ні з ким більше не ділилися своїми ідеями?
– Говорив неодноразово, але тільки у вас зустрів співчуття... Я так вам вдячний...
– Будьте люб'язні, повідомте мені адресу вашої лабораторії, – поважно вимовив товстун, пильно дивлячись в очі юнаку.
Той назвав і додав:
– Звичайно, це не можна назвати дійсно лабораторією. Так, невеликий підвальчик... Але там – усе моє спорядження... Якщо зволите глянути...
– Я і так, як ви помітили, серйозно поставився до вас, – промовив пан у фраку.
Він швидко вийняв із внутрішньої кишені невеликий конус і приставив його до горла співрозмовника. Пролунав сухий короткий тріск, спалахнула біла іскра, і тіло молодого винахідника безсило звісилося за борт. Ще мить – і пароплав позбувся двох пасажирів: товстун перекинув винахідника через поруччя, – сплеск потонув у шумі лопатей, – а сам, натиснувши сховану під одягом кнопку, злетів над палубою. Через хвилину після різкого вертикального злету він раптом схуд майже наполовину.
Ніхто нічого не помітив. Час був пізній, й більшість пасажирів відпочивала в каютах...
На лісовій галявині під крислатим дубом зібралося п'ятеро мандрівних ченців. На вигляд – звичайні слуги Божі в чорних рясах, з важкими хрестами на шиях... Тільки от розмову вони вели незвичайну.
Той, що сидів обличчям до інших, – вочевидь, старший, – звертався до кожного по черзі, називаючи на ім'я:
– Брате Карл, що зробив ти за минулий термін у цьому світі?
Той відповів приглушеним голосом:
– Усунув місцевого винахідника електричного освітлення. З ним була його наречена, але я вплинув на її психіку. Вона нічого не згадає про події того дня.
– Це не головне, – нетерпляче перебив старший. – Що з лабораторією?
– Природно, спалив. Збиток будинкові заподіяно мінімальний. Вогонь майже не вирвався за межі кімнатки, йменованої лабораторією. Крім того, вдалося викрасти креслення. Вони знищені.
– Молодець, попрацював непогано. Тепер відстежуй знайомих цього "вундеркінда". Якщо виявляться посвячені в суть його винаходу, нейтралізуй чи усунь. Наступний – брат Макс! Доповідай!
– Ввійшов у довіру до місцевого винахідника телеграфного апарата. Мав з ним докладну бесіду на пароплаві.
– Який результат?
– Винахідник – на морському дні! Усе, що мало відношення до його технічних вишукувань, знищено вибухом.
– Успішно справився, поздоровляю. Далі – брат Лео!
Чернець, що сидів у центрі, гнівно скинув очі на старшого:
– Хто ми такі? Чим займаємося в цьому світі? І заради чого?
Старший здивовано уп'явся на непокірливого:
– Це що, бунт? Ви забули про дисципліну, брате? Вам нагадати? – додав він з погрозою.
– Зараз я сам усім нагадаю! Нас направили сюди як спостерігачів! А ми що робимо? Розшукуємо й убиваємо ентузіастів, які зрушують прогрес! Знищуємо плоди їхньої праці! Ми злочинці! Убивці!
– У тебе коротка пам'ять, брате Лео, – з люттю прохрипів старший. – Ти забув, що це робиться заради великої мети. Для блага цього світу, у кінцевому рахунку!
– Ти маніяк! – вигукнув Лео. – Тобі не уникнути суду на жовтому ослоні!
– Звіту на жовтому ослоні!
– Для тебе він стане воістину страшним судом!
Старший був спокійний і зарозумілий:
– Я зумію дати звіт, оскільки упевнений у своїй правоті. А ти зараз довідаєшся, що буває з тими, хто суперечить командиру і протиставляє себе колективу!
Він зробив наказовий жест. Троє в рясах пригнули брата Лео до землі. Карл – найважчий з них – сів "бунтівнику" на шию. У руці в старшого блиснув шприц. Лише секунду після уколу Лео відчував пекельний біль, потім провалився в царство різнобарвних і звукових кошмарів...
… Старший – "у миру" його кликали Альфредом – відчув нестерпні муки. Судячи з описів, це нагадувало наркоманську "ломку". Здавалося, що хтось невидимий намагається зав'язати кістки вузлом, і навіть подих заподіював біль.
Альфред знав, що через кілька хвилин у його мозку пролунає заклик, пручатися якому даремно. Імплант, що міцно сидів у черепі, справно робив своє діло.
Що говорив цей бунтівник Лео щодо жовтого ослона? Утім, не тільки він... "Жовтий ослін" – це свого роду фольклорний образ. Ніхто навіть не знає, де він знаходиться...
Ці думки миготіли в його охопленому лихоманкою мозку вже на ходу. Варто на мить зупинитися чи зробити крок у невірному напрямку, як муки відновлялися. "Заклик" вів його до місця зустрічі з Контролером вірніше всякого компаса. Ноги немов самі привели Альфреда до Центрального парку столиці. І отут він зрозумів: жовтий ослін – не міф. Дійсно, кожна лава на алеї була пофарбована по-своєму. Була навіть рожева в цяточку.
Пройшовши кроком сновиди повз коричневу, білу і синю, Альфред плюхнувся на жовту і відчув хвилинне полегшення. Він знав – варто встати – муки посиляться десятикратно. Залишилося чекати на Контролера. І він з'явився – не пройшло і десяти хвилин.
Альфред був приємно здивований: виявляється, вони знайомі!
– Ієронім?! – вигукнув він з посмішкою.
Той стримано кивнув:
– Ієронім залишився вдома. Тут я тобі – Контролер. Розповідай. Не будемо тягти час.
Але коли Альфред уже розкрив рота, Контролер поморщився:
– Уже занадто тут голосний "звуковий супровід". Вони перестануть коли-небудь?
– Коли стемніє.
– ?!
– Це умова договору між оркестром і міською управою: музиканти грають у центральному парку зі сходу до заходу сонця, а їх за це безкоштовно розвозять по будинках. Так завжди буває по вихідних.
– Цікавий звичай... Тоді я поставлю звуковий бар'єр. Після поговоримо.
Не виймаючи руки з внутрішньої кишені жилета, він поклацав кнопками тумблера. Раптово вони вдвох, сидячи на ослоні, перестали чути звуки оркестру, а гуляючі по алеях перестали чути їхню розмову.
– Тутешня реальність стоїть на іншому ступені розвитку, -бадьоро заторохтів Альфред, – розвиток цього світу відповідає середині ХІХ століття...
– Це давно відомо, – перебив Контролер. – Ви, Спостерігачі, якимсь чином впливали на місцеву реальність?
– Ще як! – гордо викликнув Альфред. – Ми кардинально змінимо цей світ, назавжди законсервувавши його нинішній рівень розвитку...
– Що?! – із тривогою запитав Контролер. – Ти мариш?
– Нічого подібного! Сам поміркуй: адже тут більшість аборигенів безграмотні. Навіть у найбільш розвинутих країнах – біля половини населення! Про менш розвинуті і говорити нічого... Носіїв так званої ідеї науково-технічного прогресу можна порахувати по пальцях. Ми – тобто Карл, Лео...
– Можеш не перелічувати. Склад бригади відомий.
– Отож, використовуючи всі наявні в нашому розпорядженні засоби, ми знаходимо цих талановитих індивідуумів і усуваємо. Потім робимо те ж із кресленнями, деталями машин, якщо такі наявні, щоденниками – вони тут просто обожнюють вести щоденники, – ну і так далі... Припиняємо прогрес у зародку! Заради великої мети!
Ієронім був вражений почутим.
– Зачекай, ти сказав "усуваєте"... Живих людей? Куди, дозволь запитати?
– Тут прийнято казати "на той світ".
На хвилину Контролер утратив дар мови. Він ніби закляк – нізащо не повірив би Альфредові, якби не знав, що збрехати, сидячи на жовтому ослоні, неможливо.
– Виходить, ти перетворив своїх людей на вбивць? Альфреде, ким ти став?! Ти – справжній маніяк!
"Лео сказав те ж саме", – згадав Альфред і образився:
– Не треба! Не пересмикуйте, шановні добродії! Дійсні маніяки приносили цілі народи в жертву своїм амбіціям. Ми, навпаки, – перериваємо одиниці…ну, нехай десятки людських життів, щоб врятувати життя мільйонам! Ми законсервуємо тут ХІХ століття, і в цьому світі ніколи – чуєте, ви, чистоплюї, ні-ко-ли! – не буде світової війни! Можуть бути десятки локальних воєн, але світової – не буде! При нинішньому рівні озброєнь і зв'язку така війна неможлива, і ми збережемо цей рівень!
Очі Альфреда зайнялися божевільним полум'ям. Ієронім уже не заперечував, а дивився на учорашнього свого товариша як на помішаного. Той розійшовся ще більше:
– Думаєш, ми гальмуємо всякий прогрес? Звичайно, ні. Ми не проти відкриттів у медицині. Нехай винаходять нові ліки, створюють ефірний наркоз, пеніцилін, штучний кришталик...
– Рентген... – підказав Ієронім.
– Оце вже ні! – здійнявся Альфред. – Без радіоактивності обійдуться! Ніякого рентгена! І опанувати атомну енергію ми їм не дамо! У цьому світі не буде ні Хіросіми, ні Чорнобиля! І взагалі – ХІХ століття було золотим віком людства, так збережемо його хоча б тут!
– Ти закінчив? – ледь стримуючи шал, запитав Ієронім. – Золоте століття, говориш? А яка тоді була убогість, забув? Про те, що на фабриках працювали по 16-17 годин на добу, при тім, що праця не була механізована?! А яка була дитяча смертність у ХІХ столітті, тобі відомо? Коли житла опалювали й освітлювали відкритим вогнем, від опіків умирало стільки ж дітей, скільки сумарно від інших захворювань! А про розгул туберкульозу в тім "золотім" столітті ти чув?!
Але це ще не все. Ти перетворив групу спостерігачів на банду вбивць. Підкоряючись твоїм наказам, вони знищували кращих людей цього світу. Розумних, шляхетних, безкорисливих...
– Так? Безкорисливих?! Вони усі хтіли діставати прибуток від своїх винаходів!
– По праву, – викрикнув Контролер. – Мовчи, ти усе вже сказав, тепер слухай. Ви усі повинні понести покарання як убивці. І ти – у першу чергу. Ваші дії тут не тільки жорстокі й аморальні, але і даремні. Науково-технічний прогрес не можна зупинити – це ж аксіома! На місце знищених вами винахідників прийдуть інші. Відкриття, винаходи, час яких прийшов, усе рівно будуть зроблені. Щоб здійснити твій божевільний план, потрібно постійно – з покоління в покоління – тримати тут планетарну групу вбивць, але навіть це не допоможе! Рано чи пізно вас – чи вам подібних – вирахують і знищать! Незважаючи ні на що, загальний рівень грамотності росте. І настане час, коли люди опанують ті таємниці природи, що ви від них намагаєтеся сховати! Та ще як! – За допомогою вбивств!
Альфред спробував підхопитися, але відразу, простромлений диким болем, упав на ослін. Ієронім дивився на нього з презирством.
– Куди смикаєшся? Твій шлях скінчений. Даними мені повноваженнями я засуджую тебе до смерті.
В очах Альфреда застиг жах.
– Ти... мене уб'єш? Адже ми... були товаришами...
– Ти боїшся? А як же ті люди, яких засуджував ти? Не маючи на те ніяких прав?! У них були рідні, котрих ти зробив нещасними! Ти перервав їхні життя в ім'я своєї маревної ідеї. Так само, я перерву твоє життя. Кожному віддасться по його вірі. Чи, простіше кажучи, як гукнеться, так і відгукнеться.
Альфред більше не намагався пручатися. Електророзрядник у руці Ієроніма торкнувся його шиї, – тіло смикнулося в конвульсіях і завмерло. Осклянілими очима дивився непроханий благодійник людства на недільний парк.
Тільки тепер Ієронім оглянувся. Люди нічого не помітили: сидять, як і сиділи, собі на лавочці двоє мирних городян, от і все...
Оркестр продовжував беззвучно грати. Ієронім непомітним рухом відключив звукову завісу. Парк наповнився і для нього бравурними акордами. Устав, направився неквапливим кроком до кущів акації. Сховався в кущах – і зник з цього світу назавжди...
…В невеликому залі, де зібралися обрані Спостерігачі, стояла лиховісна тиша. Нарешті головуючий звернувся до доповідача:
– Але ж і ти, Ієроніме, став убивцею.
– Думаєте, мені легко було його ліквідувати? Ми разом училися в спецшколі Розвідки світів. Судіть самі, як вам завгодно. Але я не міг вчинити інакше.
– Видно, ми споконвічно були неправі, – задумливо промовив голова. Не можна було допускати ніякого впливу на досліджувані світи. Надалі – тільки спостереження, утручання слід назавжди заборонити.
– Заборонити? – обурився Георг, наймолодший із присутніх. – А якщо бачиш волаючу несправедливість? Я в рабовласницькому світі такого надивився...
– Альфредові теж здавалося, що він чинить справедливо, – буркнув Ієронім.
– Порівняв! – образився Георг і відвернувся.
– А яка доля членів групи Альфреда? – запитав хтось із задніх рядів.
– Їх будуть лікувати, – відповів голова, – лікувати довго і завзято. Альфред перетворив їх майже в зомбі. Один Лео намагався пручатися, та й то безуспішно…
Запанувало ніякове мовчання. У тиші раптово пролунали слова Ієроніма:
– Залізною рукою заженемо людство до щастя...
– Що? Що? – стрепенулися не знайомі з цією цитатою.
– Кажу, не перевелися ще бажаючі робити народи щасливими насильницьким шляхом. Законсервувати ХІХ століття – треба ж додуматися! Коли вже відоме, як аксіома, – щеплення історією людству вкрай необхідні. Чи ви вже не помітили, що сановані нами континууми людств найперш деградують?
– Усі ми, – підсумував голова, – повинні простежити за тим, щоб подібне не повторилося. Інакше пляма ляже на всю організацію. Подумайте про це до наступного засідання. Сьогоднішнє – маю оголосити закритим.

Травень 2004 р.

ЕСТАФЕТА ДЕРЗАНЬ (Фантастичне оповідання)

Ясного погожого дня (а такими на Марсі можна вважати всі, коли немає піщаних бур) посеред червонястої пустелі мчав незвичайний потяг. Крім того, що він, на відміну од земних «співбратів», не складався з окремих вагонів, а нагадував довжелезну гумову «кишку», то ще й рухався не по рейках, а просто по піску. Власне, цей незвичайний вид транспорту можна було б назвати інакше, проте за ним закріпилась назва «дитячий потяг».

Бо вже втретє – саме стільки було поїздок – в ньому їхали діти з усіх земних континентів. На Землі в цей час тривали літні канікули й тих, хто особливо відзначився у навчанні, спорті, благодійних корисних справах або постраждав від стихійного лиха, направили сюди, на Червону планету. Газетярі й телевізійники вже встигли назвати цю незвичайну експедицію «першим дитячим марсіанським десантом».

У довгому гнучкому вагоні не вщухали веселі розмови. Діти віком від 9 до 13 років у легких скафандрах жваво обговорювали подробиці відвідин місцевого Діснейленду. Час від часу лунав короткий, але гучний вибух сміху. Хоча мови звучали різні – а точніше, їх суміш – пасажири чудово розуміли
одне одного. У такому віці порозумітися значно легше, ніж це стає потім…

– Цікаво, чому цей парк назвали Діснейлендом? – спитав чорношкірий Майк.

– Одразу видно, що далі своєї Африки не бував! – писнула мала скандинавка Гертруда.

– Облиш! З цього не можна сміятися! – намагаючись бути дуже серйозним, мовив Михась. – Колись, ще у ХХ столітті, жив американський режисер-мультиплікатор Уолт Дісней. Мабуть, усі бачили «Білосніжку» та «Бембі»?

– То це ж – його твори! Вони обійшли екрани всього світу. Отож саме Уолт Дісней спроектував перший такий парк у себе, в Америці. А тоді вже виникли подібні у Франції, Японії, Китаї, згодом і в нас… А ось і на Марсі дочекались!

– Прошу уваги! – гучно заговорив динамік. Ця коротка фраза пролунала п'ятьма «світовими» мовами.
Усі принишкли. За недовгий час перебування на цій планеті діти вже звикли, що коли так до них звертаються, то йдеться справді про щось дуже важливе.

– На шляху від Діснейленду до бази, яка надала нам притулок, ви побачите незвичайне явище – Алею Мрійників та Першопрохідців. Там – незвичайні скульптурні зображення тих, хто в різні часи підкорював цю
планету…

Потяг зупинився. У повітрі, ніби нізвідки, засвітився напис велетенськими буквами, які сяяли всіма барвами веселки:
ЗАПРОШУЄМО НА АЛЕЮ ВСІХ НИНІШНІХ ЕНТУЗІАСТІВ!

– Це звертаються до вас! – пояснив, вискакуючи з кабіни, водій – він же ватажок третього загону, чілієць Орландо. – Адже ви справжні ентузіасти, якщо не побоялися подолати таку відстань, яка розділяє дві планети.

– А де брати квитки, - почулися запитання. – Ми не бачимо каси!

– Окремих квитків тут немає! Алея – це ніби філія Діснейленду, де ми вже побували, тільки віддалена. Прямуємо туди! – Орландо простяг руку вперед і трохи вправо.

Дитячий натовп здивовано принишк. Поки що ніякої алеї ніхто не бачив. Навкруги самі піски та й годі… Аж раптом завихрився пил – чи щось подібне до дрібного снігу – і у повітрі стали вимальовуватись контури великих, у два людських зрости, фігур. Може, то були голограми? У всякому разі, ілюзія їхньої присутності була повною.
– Попереджаю, – удавано суворим тоном мовила Дженніфер, керівничка першого загону, - на цих статуях вам не вдасться надряпати щось на зразок «ми тут були». Та у вас і бажання такого не виникне. Ось погляньте…

Усі подивились на найближчу скульптурну групу й остовпіли: вона почала рухатись!

– Інженер Лось та червоноармієць Гусєв здійснили першу висадку на Марс у далекому 1922 році! – пролунав піднесений голос невидимого коментатора. – А далі ви побачите сцену зустрічі посланця Землі Лося з Аелітою – дочкою місцевого володаря.

Зображення розтануло. Натомість виникло інше: вже знайомий з попередньої «картинки» землянин щось пояснював високій стрункій жінці, яка здивовано позирала на нього нерухомими уважними очима. Він тицьнув пальцем у кульку, яка зображувала Землю, пояснюючи, звідки прибув.

Але це тривало недовго. Рухоме зображення зникло й перед здивованими дітьми знов була непорушна скульптурна група. На цей раз – тільки Лось та Гусєв, без супроводу.

– Другий епізод, мабуть, буде для вас цікавішим, - сказав Орландо, який був тут уже не вперше.

Трохи далі завмерли в позах бігунів троє дітей, віком – молодших школярів. Спершу їхні зображення були напівпрозорими, згодом почали наливатися кольором, як яблуко – соком. А попереду виникло тримірне зображення якоїсь маленької істоти. І сталося диво: троє непорушних раптом побігли! Вони рухались, наче в кінокадрі, не виходячи за межі певного квадрату. Один з хлопчиків нарешті наздогнав мале створіння й запхнув до мішка.

– Ви спостерігали, як Андрійко, Боря й Надійка переслідували марсіанську черепаху, - вів далі «голосовий екскурсовод».

Знов завмер черговий «кадр». Статуї зробились нерухомі. Поступово вони втрачали кольори, аж поки не стали напівпрозорими.

– Переходимо до наступного епізоду, - лунав уже знайомий голос.

На цей раз картина була більш багатолюдною. Досить велика група поселенців розвантажувала ракету. Вони тягли громіздкі валізи й мішки, яких на Землі, певно, не змогли б підняти – адже марсіанське тяжіння втричі слабше! А трохи збоку від завзято працюючих стояв незграбний чоловік з блокнотом і старомодною кінокамерою. Це був, як усі здогадались, кореспондент. Він намагався все охопити професійним поглядом, і комусь допомогти, щось віднести, передати – словом, усюди встигнути, й ці щирі поривання часом виглядали кумедно.

– Перед вами – журналіст Мартін Гібсон, який згодом висловив бажання стати марсіанським колоністом, - пояснив коментатор.

Як і раніше, зображення зупинилось і стало поступово «гаснути». Метушлива дитяча зграйка у супроводі кількох дорослих рушила до наступної «статуї» – хоч тепер язик не повернувся б назвати її так. Адже статуї не бігають і не виконують взагалі ніяких дій…

Непомітно плинув час. Малі посланці Землі побачили чимало епізодів підкорення колись недоступної Червоної планети. Серед першопрохідців були дорослі й підлітки, чоловіки й жінки, люди з різним кольором шкіри…Поєднувала їх спільна мета й бажання зробити цей суворий світ більш гостинним.

Втомлені, але переповнені враженнями, повертались діти Землі до свого «пасажирського поїзда». Дехто так втомився, що й говорити не міг. Але ніхто не нарікав і байдужих не було.

– А все ж як дивно! – озвався Сергійко з Криму, – колись люди сюди прибували, наче на тяжку працю чи битву з супротивником. А ми приїхали розважатись! Ніби й несерйозно це якось…

– Так само було й у навколоземному просторі, – мовив Орландо. – Всього через 40 років після польоту першого космонавта на орбіті з'явився перший космічний турист. А за ним і другий! Те, що колись було подвигом, згодом стає буденною справою. Так влаштоване життя!

– Шкода, що з марсіанами так і не познайомились…- почувся тихий сумний голос.

– Зате наші астрономи відкрили вже чимало планет, придатних для життя, в інших зоряних системах, - відповів чілієць.

– Зачекайте! – вигукнув Майк. – Чому нашу експедицію назвали Першим дитячим десантом? Адже до нас тут он скільки людей побувало! Й серед них – діти!

– Так, вони побували задовго до нас, – з усмішкою мовила Дженніфер. – Але …тільки у мріях.

–Тобто як – у мріях? – більшість була здивована.

– Ті люди, чиї зображення ми сьогодні бачили, - насправді витвір уяви митців. Наприклад, Андрійко, Боря й Надійка – з дитячої повісті Олеся Бердника «Марсіанські зайці», написаної ще в другий рік Космічної ери. А про інженера Лося та його товариша Гусєва ви, певно, й не чули?

– Я знала! – бадьоро мовила Оля з Уралу. – В мого прадіда збереглася стара зелена книжка, в якій два твори Олексія Толстого: «Аеліта» й «Гіперболоїд інженера Гаріна». Лось та Гусєв – саме з «Аеліти». Колись був смішний звичай – придбати цю книгу міг тільки той, хто здав 20 кг макулатури!

– От бачите, – розважливо мовив один з найстарших, 13-річний чех Зденек, – самої лише відеоінформації не досить, треба іноді й паперові книжки читати, хоч це декому видається застарілим.

– А журналіст Мартін Гібсон – звідки? – спитали одразу троє.

– Це головний герой роману «Піски Марса» Артура Кларка. Цього автора цілком заслужено називали Жулем Верном ХХ століття…

…Розмова тривала й на шляху до бази. Всі погодились із спільною думкою, висловленою командиром загону:

– Кожній великій справі передувала людська мрія. Коли б не було мрійників минулого, то не було б і реальних польотів та занурень у глибини океану. Вони з попередніх віків ніби передали нам естафетну паличку. Й ми понесемо її далі…

Січень 2008 р.

ГІРКЕ ПРОБУДЖЕННЯ

…Щось надзвичайно голосно вдарило у стіну. А здавалося – у скроні. Звук відлунював різким болем. Тобто ні – звук і біль були цього разу єдиним цілим.
Коротка пауза. Знову: Бум-бум! Арсен відчув усім тілом якусь дивну вібрацію. Раптом – шипіння, немов поруч зявилася кобра або розгніваний кіт. На правий лікоть щось посипалось, спершу дрібне, згодом – значно більше. На цей раз сумніву не було: поволі розвалюється стіна. Десь із з глибин підсвідомості проступило – на рівні інстинкту – почуття небезпеки.
Й водночас – щось схоже на радість. Ще не вміючи виказати своїх почуттів словами, Арсен уже знав: це перші почуття – нехай не дуже приємні – які в нього з’явилися за довгий час. Скільки тривало забуття – він не зміг би відповісти.
Розплющив очі – непроглядний морок. Але зненацька щось тріснуло й у досить широкій щілині затанцювали дрібні пилинки та ще якісь значно більш тверді частки, які .були не спроможні одразу осісти на землю.
Арсен зробив різкий рух – при цьому відчув пекучий біль – і відповз у бік. Вчасно: на те місце, де тільки що лежав, впав дебелий шматок стіни. Ледь-ледь раніше – міг би поторощити череп. Звиваючись, мов в'юн, Арсен якомога швидше поповз туди, де крізь щілину – ні, вже чималий отвір! – ставало видно сіре присмеркове небо.
Свідомість поверталась поступово. Вже встаючи, згадав, як його звуть, як потрапив до цього похмурого дому, який тепер, певно, доживав останні хвилини. Точнісінько, як тоді… Коли це було – «тоді…». Коли?!
На філософські роздуми часу не було. Будівля, що стала йому притулком, ось-ось могла перетворитися на пастку або навіть могилу. Схопившись за напівгнилу колоду – при цьому в підсвідомості промайнула якась напівдитяча радість від того, що згадує назви речей – Арсен підвівся й рушив у бік "шпарини"… А як ще назвати – же дверима ж?! Почувся ще один глухий удар. Зі стелі падало або каміння, або шматки дерев’яних конструкцій – у иапівтемряві не розібрати. Зробивши три незграбні стрибки, опинився на подвір’ї.
І тут же почув брутальну лайку. Обернувся, побачив якусь чудернацьку машину, яка, власне, й ламала будинок. Середнього віку чоловік, що сидів за кермом, проматюкавшись по-свійськи хвилин з п'ять, певне, "випустив пару» й додав уже значно більш сумирним тоном:
– От іще алкаші довбані! Такий шум, аж земля гуде, а вони сплять! Завалиш оце такого стіною, а тебе ж посадять! Гей ти, опудало! Ти там сам!?
Збагнув, що звертаються де нього. Ображатись не було сил – ані фізичних, ані моральних. Кивнув головою, а з горла вирвались якісь непевні хрипкі звуки.
– Так перепився, ще й голосу нема! – Водій у подертій фуфайці вже заспокоївся й добродушно кепкував. – Коли там, – він махнув рукою в бік будинку – твої дружки, скажи їм, щоб тікали, бо буде гаплик! Он, бачиш?
Він вказав на величезну чорну гирю, завбільшки майже з кабіну своєї машини. Арсенові стало ясно: саме оця штука щойно била в старі стіни, ламаючи їх. При слові «дружки».раптово защеміло серце. Його, немов ніж, прорізав ще неясний, але болючий спогад.
– Я… один, – видушив із себе й закашлявся.
– Ну й тікай звідси, босото! От же народ! – водій знову вилаявся, але вже не люто.
Арсен намагався бігти, але в нього виходили тільки незграбні вихиляси. Поглянеш збоку – наче п’яний намагається танцювати гопака посеред вулиці.. Перейшов на. крок.
Поки тікав, не озирався – був наче в тумані. Коли ж пішов повільніше, місто, яке ще вчора було наче рідним, обвалилось на нього, мов снігова лавина на заблукалого альпініста. Суцільний потік небачених автомобілів, електросигнали невідомого призначення з усіх боків, мерехтіння дивних вивісок – теж, здається, електричних! – і шум, надзвичайний шум! Та й одяг перехожих відрізнявся від того, який був йому звичний. Й навіть вулиці покриті не бруківкою, а чимось іншим, схожим на гудрон. Славо "гудрон" було знайоме Арсенові з випуску кінохроніки – чи то про Америку, чи ж про Англію.
Й у свідомість почала входити – ні, швидше вповзати – страшна думка: може, «вчора» було не вчора, а значно раніше? Бо інакше доведеться визнати, що він з'їхав з глузду – а цього страшенно не хотілося б…
До речі, глянувши на себе у вікно однієї з дивовижних вітрин, зрозумів, що робітник недарма обізвав його опудалом. Чорно-сірий костюм, ще "вчора», знову ж таки, виглядав цілком пристойним. Сьогодні ж Арсен у ньому нагадував портового волоцюгу. І не лише тому, що геть увесь вкритий будівельним сміттям. Просто тканина на очах розповзається.
Зайшовши де тісного прохідного двору в старій частині міста, сів на лавочку. У голові щось стукало, наче там працювала мала копія тієї машини, яка ламала будинок. Раптом рука наче сама собою намацала в кишені парабелум. Вірний бойовий товариш був на місці.
Він не знав, скільки просидів отак – поринаючи у спогади й не змозі відповісти собі на запитання… А що з ним трапилось? Ясно одне – минуло багато років.
Але чому? Як це могло статись? Поволі, немов на екрані архаїчного сінематографа – не прудкого, чорно-білого, ще в тому, колишньому, житті, – пропливали перед Арсеном подробиці цього страшного, останнього у тому звичному світі дня…
... Це був один з буденних епізодів бурхливого й страшного, незабутнього 1905 року. У тому самому будинку, який уже віджив своє, тоді відбувався справжній бій. Есерівська боївка – до неї входили троє –відстрілювалася від солдатів і жандармів, які штурмували дім. Третій поверх, який здавався чималою висотою – адже таких башт та еркерів, як нині, тоді в місті не було! – став фортецею. Перший поверх був перетворений на барикаду. Двері завалені мішками з піском та каменюками, вивернутими з бруківки.
Бойова операція склалася не так, як планували ватажки. Життя завжди вносить свої корективи. Сталося так, що цілому загонові слуг режиму протистояли тільки троє бойовиків партії соціалістів-революціонерів…
Незабаром їх залишилось двоє: куля, що залетіла в розбите вікно, вкоротила життя Геннадія на прізвисько Громобій. Це сталось миттєво. Ще хвилину тему Громобій сам посилав кулі одна за одною туди, де засіли вороги, аж раптом повалився, не встигнувши навіть крикнути, на підлогу. З його миттю зблідлого лоба стікала тоненька цівка крові, й Арсен, який бачив чимало смертей, збагнув: той умер paнішe, ніж упав.
Вони лишилися удвох. Але це ще не все: з сусіднього проспекту підкочували до будинку, в якому чинили шалений опір революціонери, гармату. Шансів вижити не було. Лишився єдиний вихід, випробуваний чимало разів: відступати по дахах. Коли в третій поверх вдарить снаряд, там уже нікого не буде, окрім мертвого Геннадія-Громобоя. Йому вже все одно.
Першою перебігала дахами, час від часу роблячи немов котячі стрибки, терористка Зоя на прізвисько Маланка. Дехто з "аристократів» – були в середовищі революціонерів і такі – вважав її псевдонім проявом хлопоманії. Мовляв, узяла собі ім я селянської дівчини. Тільки окремі втаємничені знали справжній зміст її бойового наймення: маланка по-білоруськи блискавка. Зоя була родом з Полоцька…
Та ось знизу бабахнув постріл. З підніжжя похмурого купецького особняка на протилежному боці вулиці вів прицільний вогонь снайпер, вочевидь, напрактикований у Маньчжурії...
Ветеран японської війни був перетворений кимсь можновладним на мисливця за ворогами режиму. Таке траплялося вже не вперше. Маланка летіла додолу, розкинувши руки, й нагадувала при цьому зовсім не блискавку, а підбитого птаха.
Попереду було два шляхи: або стати наступною жертвою, бути підстреленим мов куріпка, або спробувати якось інакше вирватися з тієї пастки, до якої втрапив. Він миттєво озирнувся. Єдиним порятунком міг стати димохід. Якби тільки вдалося влізти! Довелось зіщулитись, на мить стати у півтора рази тоншим, аніж був. Здавалося, навіть ребра ось-ось влізуть всередину. Але й такі «вправи» входили до програми тренування бойовиків, які хотіли бути невловимими.
Пістолет він не кинув: бути беззбройним нині – значило йти на вірну загибель. Запхнув за ремінець – надто тонкий, ще порветься! – й відчуваючи гострий біль у правому нижньому ребрі, почав спускатись. Куди саме – не мало значення. Головне – заховатись від вогню, який уже накрив верхні поверхи ближніх будинків. Дахи, якими завжди відступали терористи в разі небезпеки, нині були смертельними. Потім, не чуючи нічего, крім калатання власного серця, він провалився в якийсь широкий отвір. Пролетівши кілька саженів, боляче вдарився об щось холодне й тверде. Коли біль трохи вщух, здогадався, що лежить на кризі. Певне, тут купець тримав туші худоби, призначені для продажу.
...Скільки минуло часу, він не знав. Що робилося надворі, не чув. Час ніби зупинився, залишився тільки холодний, не вельми гостинний притулок, з якого не було виходу. Принаймні змучений Арсен його не бачив.
Він пригадав, що нібито перед очима людини, яка тоне, пропливають картини життя з дитинства до фатального кінця. Може, щось подібне тепер відбувалося з ним. Реальні спогади мішалися у свідомості з примарами. Давалися взнаки три останні безсонні ночі. Пригадалася географія місць, де він та його вже полеглі товариші чинили терористичні акти, виконуючи, як їм здавалось, священну революційну місію: Єкатеринослав, Варшава, Томськ, Ревель, Кутаїс... Від бомбових та динамітних ударів, здавалося, тріщала імперія. А може, то тільки здавалося?!
Кожного разу, коли чиясь роззолочена карета розпадалаеь на цурки й усе навколо буяло золотим і багряним полум'ям, в душі піднімалась якась хижа радість: ми ще покажемо високопоставленим паразитам, на що ми здатні!
Проте часом закрадалися сумніви, не лише Арсенові, але й іншим бойовикам спадало на думку, що революційна програма виконується лише наполовину: паразити гинули один за одним, але простолюдові від того не легшало. Але ніхто не смів виказати це вголос: його б назвали боягузом. А могло бути й гірше!
Вже наполовину не відчуваючи рук і ніг, Арсен повільно поринав у дрімоту. Так, він Арсен. Ніхто, крім нього самого, вже не пам'ятає, що у глухому повітовому містечку піп колись охрестнв Григорієм. Псевдонім Арсен приріс до нього, став ніби справжнім іменем. Він не обирав собі гучних імен. На відміну від напарника по багатьох "акціях» та "ексах» – так скорочено називали експропріації – Громобоя. Проте той виправдував своє наймення: вмів так організувати кожну справу, що вона перетворювалась на справжній гучний феєрверк. І кожен той феєрверк був кривавим... Хоч далеко було їм з Геннадієм до слави короля терору Бориса Савинкова, а все ж нагнали жаху на жандармів. Та й на лише на них. Колись від їхніх рук у Калузькій губернії злетів у повітря цілий вокзал, де мали зустрічати якогось великого жандармського чина. Й тоді здавалося невеликими "витратами виробництва" те, що поруч загинуло біля трьох десятків людей і троє коней. Революція вимагає жертв!
Потім, уже в напівсні, Арсен пригадав, як колись у томському ресторані Маланка віртуозно відправила на той світ тамтешнього обер-поліцеймейстера. Чекаючи, поки офіціант виконає замовлення, вона за столиком…в язала. До речі, одному з товаришів згодом таки знадобився вив язаний тоді шарф. Помітивши подив в очах сатрапа, – мовляв, знайшла місце! – з лагідною посмішкою промурмотіла: "Не дивуйтеся, пане, таке в мене хобі...» Поліцеймейстер був приємно вражений: його нова знайома, виявляється, знає новомодне англійське слово, відоме не багатьом. Та ще в Сибіру!
Потім він сидів, розчахнувши банькаті очі так, що став схожим на жабу. Поруч на столі лежав його гаманець: Маланка чесно розплатилася й зникла. Й лише значно пізніше хтось із клієнтів помітив під столом чималу калюжу крові. В'язальна спиця з найкращої британської сталі, та ще й загострена як слід, пробивши цупку тканину мундира, пройшла точно крізь центр печінки.
Так, вони таки завдали ударів по клятому самодержавству! От тільки до перемоги, певно, дожити не вдасться... Принаймні йому, Арсенові…
Вже не в силі зібрати докупи думки, він задрімав.
І от – неймовірне пробудження через багато років. Маючи невеликий, але все ж досвід у медицині, – колись за "легендою" довелось маскуватися під фельдшера, прочитавши купку спеціальних книжок, а трохи згодом – побути працівником міського моргу, – Арсен поступово дійшов висновку, що з ним сталося. Певно, летаргічний сон "нашарувався» на замороження. Адже він потрапив до підвалу, де купець тримав кригу й заморожені туші биків. Повітря й грунт виявились сухими, невологими… Але як сталося, що за багато років ніхто не спустився в підвал, навіть не поцікавився його вмістом? Певно, мусили відбутися події, за яких людям стало не де того...
Арсен з подивом подумав, що всі – або майже всі – людські по¬чуття атрофувалися в нього. Навіть банального голоду не відчував. Навпаки, нібито шлунок повний. Хоч це ілюзія. Й нема ні пере¬ляку, ні здивування – хоч мають бути...
Оглянув руки – на них зявилися якісь бурі плями. "Чи я стаю мерцем?" – уперше за кілька годин Арсен невесело всміхнувся. Зробив різкий рух ліктем – старе пальто тихо затріщало, й рукав відвалився.
Колись цілком пристойний костюм повільно, але неминуче перетворювався на дрантя. "У такому вигляді мене приймуть за бродягу, – подумав він. – Може, це й добре. Бродяга в усі часи бродяга, людина без паспорта. Що з нього спитаєш і чому тут дивуватись?"
Посеред порожнього двору він сів на лавку, бездумно задер голову. Небо краяли літаки. Вони були дуже високо, нагадували чи то іграшки, чи дрібних пташок, які чомусь не змахують крильцями (Арсен згадав, що за два роки до... як назвати – сну? чи загибелі для свого часу? – він читав у газетах про перший політ братів Райт.) Що ж, знов-таки дивуватись на слід. Минуло чимало часу й люди навчилися літати значно вище й далі, аніж колись...
Але сидіти у дворі не можна вічно. Ще не знаючи, що на нього чекає, Арсен встав і повільно вийшов на вулицю: слід знати, в якому світі опинився і як має тепер пристосовуватись.
Згадавши своє "пробудження", всміхнувся: воно, як і надзвичайно довгий сон, було пов'язано з громом та руйнацією. Тоді – палав так званий старий світ, який дуже хотілося зламати. Тепер – розвалювали будинок, який ще тоді був старий і нині віджив своє. Поринення в летаргію й повернення до життя відбувались під акомпанемент вибухової "музики". У цьому щось є…
Йдучи вулицею, Арсен помітив, що перехожі не дуже звертають на нього увагу. Ще не зустрівши жодного бродяги, вже здогадався, що тут вони – не рідкість. На технічні дива, які оточували з усіх боків, намагався не реагувати, не можна виказувати подиву, це приверне увагу до нього. Ні в якому разі...
Але посеред площі він уздрів те, від чого аж відвисла щелепа. На постаменті стояв сам… та невже?!
Знайомі борідка й кепка, знайомий жест – рука простягнута вперед і трохи вгору, нагадує семафор. Невже це лідер більшовиків? Так і є: на постаменті напис: "В.І.Ленін».
-Ульянов увічнений монументом, – пробурмотів Арсен, – цікаво.
Отже, щось уже ставало зрозумілим, викликаючи суперечливі почуття: по-перше, значить, царя вдалося повалити. По-друте, шкода, що есдеки – тимчасові союзники й вічні конкуренти – взяли гору. Хоча й не дивно, їхні вожді були завжди рішучі…
Але те, що відбувалась далі, знов усе змішало в свідомості. До пам'ятника під'їхала вантажна машина з відкритим кузовом. На шию монументальної фігури накинули металевий трос. Двоє дужих навіть на вигляд чоловіків, перейшовши з машини на п'єдестал, заходились ламати його верхню частину. Вони щосили старалися сколупнути статую з того місця, де вона, певно, стояла довгий час.
Нарешті їм це вдалося. Коли скульптуру не вельми обережно клали в машину, Арсен раптом помітив промах автора: піднята рука Ульянова-Леніна була майже у півтора рази довша за іншу, опущену. Невже цього ніхто не помічав, коли він стояв? Або всі мовчали?!
Задній борт вантажівки закрився. Вона повільно рушила до найближчого перехрестя. Декілька перехожих проводжали машину байдужими поглядами. Жодного пожвавлення й хвилювання ця подія не спричинила.
Арсен був спантеличений. Він уже зовсім не розумів, що коїться. Знов, на його очах, відбувається зміна влади? Але чому так спокійно, буденно? Чи тепер взагалі все змінилося настільки, що й не збагнути?! І хто тепер керує... вже не імперією, а іншою державою? Від цього аж голова йде обертом.
Відчувши щось на зразок шоку, знов присів на довгу лаву, тепер вже на бульварі. Поряд хтось лишив купку газет. Тихо зітхнувши, Арсен узявся їх проглядати. Як і передчував, неясного було значно більше, аніж зрозумілого. Справа не лише в технічному прогресі, який зайшов надзвичайно далеко. Не тільки в ньому...
Він подумки відзначив ті слова, які викликали особливий подив. Дякувати Богу, пам'ять не погіршилась за ці довгі роки. Вона ніколи Арсена не підводила...У всякому разі, тепер він знав чітко хоч одне: минуло 90 років. За такий термін багато чого могло трапитись…
Осмислити все прочитане самостійно виявилось неможливим. У всякому разі, збагнув, що в країні коїться щось неймовірне: зміна політичного й економічного ладу, від якої значна більшість громадян потерпає. Подробиці зрозуміти було важко, та це й не дивно: бути на стільки років виключеним з життя – що втямиш?
...Вже надвечір ноги самі принесли його до "притулку" – того самого будинку, який вже майже доламали. Нічого іншого, ніж спуститися до знайомого підвалу, Арсен не придумав...
На нього чекав сюрприз. У темряві наступив на щось тверде й довге. Почувся різкий крик. Арсен відскочив убік. Здавалося б, втрачені рефлекси знов поступово верталися до нього.
Темряву прорізав тоненький, але яскравий промінь ліхтарика. Арсен розгледів одягнутого не за сезоном у довге тепле пальто чоловіка середнього зросту. Той, тримаючи в правій руці той самий, дивний для "гостя з минулого", електричний ліхтар, спитав, намагаючись говорити твердо – хоч це погано йому вдавалося:
– Ви що, й тут мене дістали? Та кажу ж вам: в мене таких грошей нема! Хоч стріляй мене, а немає! Вистежили – ну, заріжте! Шакали! Нічого ви не дістанете!
– Хто ти такий? – глухо промовив Арсен. – Це було його перше звертання до людини нового віку. – Чому кричиш? Я тобі нічого не зроблю.
– А ти не з тих… не з рекетирів? – затинаючись, спитав незнайомий.
– Я навіть не знаю, що це таке. Я взагалі багато чого тепер не знаю. Може, ти б мені пояснив, замість крику?
Кілька секунд утікач – чи хто він був, що ховався у підвалі? – пильно вдивлявся в Арсенове обличчя, потім опустив ліхтарик і сів на підлогу. Він переконався, що небезпеки для нього немає.
Поступово між ними розпочалась розмова – спершу неясна й плутана, далі – більш емоційна. Анатолій – так звали того, хто переховувався від загадкових рекетирів – дуже хвилювався, настільки, що його майже не здивувала Арсенова розповідь про 90-річну "ночівлю" в підвалі вгрузлого в землю будинку, який вранці розвалили. Свою власну історію він вважав не менш неймовірною.
...-I ось ми відкрили кооператив, – його голос вібрував од напруження, – зібралися й медики, й інженери, адже в нас складна апаратура, й без комп"'ютера не обійтися, й узагалі… А тут тепер таке! Для чого я дві вищі освіти здобув, навчаючись у медичному, а потім, заочно, в політехнічному інституті? Щоб тепер від¬давати свій заробіток якомусь дегенерату, який не вміє навіть грамотно написати пояснювальну записку в міліції? Та ще й цього мало, з'явився в нас і чеченський рекет! Вони, бачте, ведуть героїчну боротьбу за свободу, а ми їм повинні допомагати! Тим дай, іншим дай, а ще ж собі? Навіщо було старатись, жили з себе тягти?! Це справедливо?
– Я теж помітив, що у ваших газетах зустрічається це слово –рекет, – спроквола мовив Арсен. – Та ще "корупція», "мафія". Де чого тут мафія – вона ж на острові Сицилія?
-То було в твій час, – відповів Анатолій, – тепер майже повсюди – власна мафія. В нас також. А корупція – це значить, що дехто з тих, що мають оберігати закон, його самі порушують і роблять всякі темні справи разам з ті-єю ж мафією! Тьху! – він рвучко махнув рукою.
– Все ж таки мені не зовсім ясно, –подумавши, мовив Арсен. – За. що вони вимагали в тебе?
– Та просто за те, що не зачеплять! Спробуй не заплати – розгромлять усе вщент, це вони вміють. Можуть і самого покалічити. Таке бувало…
– У наш час такого не було. Ну, хабарі – ясна річ, без них в імперії ніколи не обходилось. Але щоб отак... – він покрутив го¬ловою, не знаходячи слів.
-У твій час багато чого не було. Прогрес...– Анатолій люто вилаявся. – Ну ось, допомогли мені родичі зібратись на проживан¬ня до Америки. Я не перший такий, там колишніх наших повно. Сьо¬годні мав бути в аеропорту, завтра вранці летіти.
-Й до Америки вже літають? – вихопилось в Арсена, але він тут же пожалкував: що за дурне питання? На те й прогрес!
– А тут вони! – Анатолій кивнув рукою в бік вулиці. – Бачив, там коричнева машина стояла?
– Так, я ще подумав: навіщо їхати в таке місце? Руїни й більш нічого!
-Оце ж вони і є! Я в тому самому домі напроти живу – вони це знають. Квиток, закордонний паспорт, гроші – все вдома. Впустити – пустять, а ось потім не випустять, поки не заплатиш відступного. А в мене стільки нема, скільки вони хочуть! Що ж, я маю до Америки порожняком летіти? Там без баксів і кроку на ступиш!
Хвилину тривало мовчання. Раптом Арсен рішуче мовив:
– Глянь, ми з тобою однакового зросту. Правда, ти безбородий... Та це нічого, вже сутеніє. Переодягайся в моє й чекай тут, а я в твоєму одязі їх зустріну. Стріляти не розучився!
Анатолій застиг від здивування.
– Ти мене хочеш виручити? Спасибі! А може, зробимо інакше? Я тобі дам ключі, ти підеш і все мені принесеш. Рекетири побачать – якийсь бомж зайшов у під'їзд. Це в нас так бездомних кличуть... Ось тобі ліхтарик, там посвітиш так, щоб з вулиці не бачили. Чемодани у вітальні, там усе складено…
Й раптом затнувся.
– Не вийде… Вийдеш з чемоданом, вони його на вигляд знають. Як і мій автомобіль, і все моє...
-А де твоя машина? В гаражі? – Арсен вимовив це досить впевнено. – Слова "авто» (іноді "машина") та '"гараж" були в ходу вже в його час.
– Та ні, на роботі лишив, у нашому дворі. Це близько.
-От бачиш! Лишається тільки так зробити, як я пропоную. – Арсен спритно дістав з-під поли парабелум.
-В них теж пукалки є, – попередив Анатолій. – Ти за своє життя не боїшся?
– Яке там моє життя? Воно давно вже... відгриміло. Тут мені все чуже й до того ж, – знічено додав він, – відчуваю, що довго вже не протягну.
Його співрозмовник схилив голову.
– Не хотів тобі говорити, але, вибач, ти сам сказав...Після того, що з тобою трапилось – заморожування без дотримання санітарних норм, як правило, довго не живуть. Це я тобі кажу як медик.
Арсен глянув йому в очі:
-Я, може, й сам не дуже хотів би... Мені у вашому часі гидко.
Помовчавши, додав:
– Вони думають, що нарвалися на жертву, яка й не писне. Ні, я не з таких! Їх скільки?
– Троє, з пістолетами. Один, може, буде в машині, а двоє вийдуть… Та ні, це дурниця, що ти вигадав!
-Не дурниця. Я колись у Вільно чотирьох жандармів постріляв за хвилину. Вони також не знали, що в мене зброя! О, ти ще не знаєш, хто я такий!
Трохи помовчавши, Анатолій тихо сказав:
– Ось тобі ключі. Оце – від під’їзду, а оце – від квартири. Помагай тобі Бог!
– Нібито вчена людина, а віруючий... – знизав плечима Арсен.
Підйом і спуск у ліфті, короткий візит до квартири зайняли вкупі менше десяти хвилин. Ще за хвилину біля 12-поверхового будинку про¬лунали три постріли. Бандити навіть не встигли дістати свою зброю.
Біля виходу з підвалу відбувся нороткий діалог:
– Ось тобі все твоє. Тікай до своєї Америки, раз тут тобі життя нема.
– Не знаю навіть, як тобі дякувати…
– Досить! Не розводь церемонії, бо лягаві ось-ось будуть тут!
– У нас кажуть "менти".
– От я їх і побачу. А тобі тут не можна лишатись! Тікай скоріш!
Трохи згодом двоє міліціонерів з подивом розглядали трупи загиблих – відомих в околиці рекетирів, яких ніяк не вдавалося взяти на гарячому. Хто б це міг так із ними розібратися?
В ту ж хвилину, коли вівчарка, взявши слід, впевнено рвонула в бік підвалу знесеної будівлі, звідти долинув четвертий постріл. Живий релікт з 1905 року, передчуваючи швидкий неминучий кінець, зберіг останній патрон для себе…

Червень 2007 р.