1.
Стояв ясний сонячний день першого квітня. Весна вступала у свої права. Старший науковий співробітник Інституту хронофізики Іван Костянтинович Субботін, що повернувся з відрядження на Памір, де зустрічався з таджицькими колегами, щиро пошкодував про те, що в рідні його краї весна приходить на місяць пізніше, ніж за календарем. Не те, що там, біля Даху Світу...
Пішохідна доріжка рухалася, на думку Субботіна, нестерпно повільно. Ні, це придатне для пенсіонерів чи ледарів, у яких занадто багато часу! Іван Костянтинович тихо чортихнувся і, зійшовши з доріжки, ускочив в тролейбус, оформлений у стилі ретро — як наприкінці двадцятого чи на самому початку двадцять першого століття.
У салоні на нього чекав сюрприз: на заднім сидінні він помітив лаборантку Тамару зі свого дослідницького відділу. Дуже дивно: адже вже біля десятої ранку, а вона ніколи не мала звички спізнюватися... Субботін обережно наблизився, нахилився над дівчиною і запитав:
— Що з тобою, Томочко? Не впізнаю тебе. Надто пізненько...
Що отут трапилося з Тамарою! Її добре, хоча і сумне сьогодні обличчя перекосила гримаса відрази, і вона прошипіла:
— Відійдіть від мене, пане екс-пе-ри-мен-та-тор!.. Я вам нічого не винна!!
Субботін був так ошелешений, що вийшов із тролейбуса і кілька хвилин сидів на ослоні, перш ніж продовжити подальший шлях. Це було настільки несхоже на звичайну поведінку життєрадісної і доброзичливої дівчини, що він не знав, що і подумати. Виходить, чимось він її скривдив... Але коли? Як?!
Так, чужа душа — сутінки, а жіноча — тим більше...
Але якщо ранковий сюрприз лише зіпсував Субботіну настрій, то наступний — буквально добив.
Посередині величезного холу біля інформаційного п'ятачка біля двох несучих колон юрмилися люди. На одній з колон, ледь вище людського зросту, немов висіло у повітрі — у чорній рамці! — голографічне зображення того ж обличчя, яке він щойно явно бачив у тролейбусі!.. Тільки на голограмі обличчя виглядало мрійливим і ледь смутним. А нижче світилися страшні по суті слова найнеймовірнішого некролога:
УБОЛІВАЄМО І ПАМ'ЯТАЄМО
Тридцятого березня в результаті нещасливого випадку загинула лаборантка відділу експериментальної хронодинаміки Тамара Геннадіївна Кунцевич. Вона стала героїчною жертвою на тернистому шляху прогресу. Її відрізняли безмежний ентузіазм, щира любов до людей, сміливість мислення, неприборкане бажання бути там, де складніше — на передньому краї наукового пошуку. Ми назавжди збережемо в серцях її світлий образ. Прощання з покійною відбудеться...
2.
Коли і де — він уже не зміг прочитати. Немов вибухнула бомба в мозку. Субботін стояв, беззвучно ковтаючи повітря, тоді як хотілося крикнути на весь голос: "Як загинула?! Якого тридцятого!! Я з нею тільки що говорив!.."
За спиною чулися голоси:
— Така молода, і двадцяти ще не виповнилося...
— Рідним повідомили?..
— Вона була сиротою. Батьки загинули в підводній океанографічній експедиції...
— Повіриш тут у долю... уся родина немов прокльоном яким відзначена...
Люди розходилися. На Субботіна ніхто не звернув уваги, усі були вражені трагічним повідомленням.
Іван Костянтинович ходою сомнамбули направився в їдальню. Подібно до того, як люди минулого заливали горе алкоголем, він найчастіше "заїдав" негативні емоції їжею, смаку якої — як, наприклад, сьогодні — абсолютно не відчував...
3.
Сівши за столик, Субботін натис на білу кнопку автомата. Щоб внести розмаїтість у меню, було потрібно вибрати дві-три різнокольорові кнопки, але зараз ні розуму, ні пальцям було не до того.
Одержавши піднос зі стандартним меню, він проковтнув їжу, давлячись і відчуваючи себе рибою, викинутою на берег. Почуття в цю мить атрофувались до того, що Субботін навіть не зрозумів, з якою начинкою був пиріжок — з натурального чи синтетичного м'яса, хоча звичайно визначав це безпомилково.
Потім усе так само, на автопілоті, відправив піднос із залишками в щілину утилізатора і збуджено попрямував до ліфта. З ним віталися, він у відповідь невиразно щось бубонів.
У кабіні натиснув кнопку сьомого поверху і, притулившись до стіни, впав у прострацію. Очуняв від дотику чиєїсь руки до плеча і питання:
— Вам погано?
— Спасибі, ні, — усе пройшло, — змусив себе вимовити і нетвердим кроком направився до дверей директорського кабінету...
Торік директор розпорядився замінити на дверях табличку з переліком усіх його численних титулів на більш скромну, з лаконічним написом:
"Директор В. Л. Клещевський"
Ввійшовши до приймальні і підійшовши впритул до таблички, Субботін делікатно постукав. Мелодійний звук нагадав дзенькіт старовинного дзвіночка.
— Патрон зайнятий... — строго промовила секретарка Серафіма.
— Мене прийме, — заявив так безапеляційно, що Симоччині очі округлилися. Ніколи особливої спритності за тихонею Субботін не помічалося.
— Добрий день, Всеволоде Ларіоновичу, — сказав він у дверях. — Пробачте за вторгнення, але я просто шокований!
— Усі ми вражені, Іване Костянтиновичу, — кивнувши увійшовшому стурбованому завлабу, спішно відповів директор. — Я, мабуть, навіть більше за вас. Адже вам не довелося побачити, що від бідної дівчини залишилося. Видовище не для нервових.
— Вибух? — перемагаючи себе, видавив Суботін.
Клещевський непевно знизав плечима:
— Коли діє безконтрольна хронохвиля, то екстремум її прояву конкретно вибухом можна назвати умовно. Природа явища може бути іншою... Але ж ви прийшли не через це?
— Сподіваюся, патроне, ви не допускаєте думки, що я можу вас обманювати? — пролунало зустрічне питання.
— Що? — перепитав директор. — Дивне запитання. Звичайно, не допускаю, я вас знаю не перший рік... А в чому, власне, справа?
— Всеволод Ларіонович! Я півгодини тому розмовляв у тролейбусі з живою Тамарою Кунцевич! — відрапортував Субботін і відчув раптову слабкість. Ноги підкосилися, і він без запрошення сів.
— Це що — першоквітневий жарт?
— Такими речами не жартують...
— Я теж так вважаю. От що, випийте води і постарайтеся заспокоїтися. Потім розповісте усе по черзі.
Директор натиснув кнопку селектора:
— Симочко, мене ні для кого немає. Телефон перемкніть на приймальню, — тут директор кивнув убік відвідувача. — Розповідайте, Іване Костянтиновичу, по можливості спокійно.
4.
Після плутаної розповіді Субботіна про його зустріч у тролейбусі з нібито покійною Тамарою, Клещевський замислився, встав і підійшов до відчиненого вікна.
— Скажіть, Іване Костянтиновичу, а ви упевнені, що це була саме вона? Я розумію, повна подібність і все таке інше... Справа в тім, що на світі існують двійники. Особисто мені зустрічалися в житті двоє: як дві краплі схожі на Петра Великого й Аркадія Райкіна, — він сумно посміхнувся. — І подібність в одязі може пояснюватись подібними смаками... Хіба не так?
— Може, ви не знаєте, Всеволод Ларіонович, — з явним зусиллям сказав Субботін, — але в Тамари на середньому пальці правої руки був рожевий шрам. Майже по всій довжині. У дитинстві в Криму зірвалася з невисокої скелі... У дівчини в тролейбусі був такий же.
— Хм, цікаво... — Клещевський подивився спідлоба. — Може, ви й інші прикмети знаєте? Про пахви, наприклад...
— Ну, навіщо ж ви так, знаю, — зненацька для себе відповів Субботін.
— Навіть так? Ви підтверджуєте чутки, що неодноразово доходили до мене, що у вас були... не тільки службові відносини.
— Так, ми з Тамарою були близькі. Але хіба це настільки істотно впливало на наукові результати нашого колективу? Нехай за віком я годився Тамарочці в батьки, але і вона, зрештою, повнолітня, і я — людина вільна, — додав він уже тихіше.
— Про що ми тут з вами говоримо, Субботін, припиніть істерику!..
Крижаний спокій шефа подіяв на Івана Костянтиновича як холодний душ. Пару хвилин у кабінеті продовжувалася німа сцена. Клещевський був зовсім непорушний, і якби не гнівний вираз очей, його можна було б прийняти за воскову статую. Субботін нервово смикав вузол краватки. Незважаючи на прохолоду, з нього градом котився піт.
Нарешті директор порушив мовчання:
— Чому ви зважилися прийти саме до мене?
— Та більше ж нема до кого, Всеволоде Ларіоновичу, — відповів завлаб. — Не в міліцію ж із цим іти! Вони вважатимуть мене ненормальним, так ще й вам, чого доброго, повідомлять і доставлять мене на психіатричну експертизу, де запросто сфабрикують папірець про мою профнепридатність. Так що залишалося йти тільки до Вас. Ви мудра людина і вам була відома суть того, що трапилося. Сам я в шоку, і тому запитую вас, що ви про це думаєте? І що варто робити?..
— Що я починаю думати, довідаєтеся не тут і не зараз... Але раз ви близько знали лаборантку Кунцевич, то повинні були знати її звички. Чи не було у вашої подруги звичаю ночувати де-небудь поза домом?
— Ні, що ви! Я в неї — це траплялося, але щоб вона десь — це нонсенс!
— Непогано... З моменту загибелі, пробачте, нещасливого випадку ще ніхто з колег в її будинку не побував. Поки справа не одержала широкого розголосу, постараємося туди ввійти першими. Якщо зустрінута вами в транспорті дівчина не прийде, виходить, вона — не Тамара, як би вам цього не хотілося. Але це ще не все... Вам, звичайно, відомий єдино вірний спосіб ідентифікації особистості?
— Звичайно, по відбитках пальців...
— Ну, ще по сітківці очей... Але це на крайній випадок. А от дактилоскопічні відбитки на всіх співробітників зберігаються у секретному відділі нашого закладу. Тепер уявіть, що дівчина з'явилася. Як можемо ми домогтися в неї відбитків у добровільному порядку? Видати себе за представників закону не можна...
— Що ж робити? — видихнув ледве чутно Субботін.
— Діяти доведеться майже за детективним сценарієм — іншого виходу немає.
Клещевський вказав на двері, за якими знаходилися індивідуальні душ і туалет. Ці скромні зручності враховували безупинний характер праці директора — часом той не виходив з кабінету по кілька діб.
— Почекайте там, потім вийдемо через запасний вхід.
Залишившись у кабінеті сам, Клещевський зв'язався із секретним відділом і зажадав:
— Копію особистої справи Тамари Кунцевич негайно до мене в кабінет.
Через пару хвилин з вузької щілини над правим кутом столу висунувся мікрофільм. Директор вставив його до портативного фільмопроектора і поспішно сховав у внутрішню кишеню піджака. Потім звернувся до Субботіна:
— Опоряджайтеся. Через пару хвилин виходимо.
5.
Пізній вечір плавно перетікав у ніч. Двоє чоловіків різного росту і статури, але з однаково фальшивими вусами чатували на сходовій площадці. Коротали час за тихою розмовою...
— А знаєте, Іване Костянтиновичу, вам поталанило: адже Тамара — дівчина з характером. Що вона вам сподобалася, не дивно, але ж треба було, щоб і вона вам відповіла... Утім, ви чоловік ставний, підтягнутий, не те, що я... Правда, до часу сиві, але деякі знаходять таку сивину красивою... Це вже я — не людина, а пінгвін лапчастий...
Субботін постарався не посміхнутися на влучне порівняння шефа. Той був огрядний старий незграба і ходив точно уперевалку, до того ж в останні роки страждав серцевою задишкою і давно вже не донжуанив, як, утім, не був ченцем.
— Так ви кажете, і в суть експерименту її втаємничували?
— Грішний, Всеволоде Ларіоновичу! Любов зла... Тамара навчалася на третьому курсі за фахом темпорального експериментатора, так що в хронофізиці була далеко не профаном... Вона досить вірно уявляла, про що йдеться... Тепер я догадуюся, що деякі деталі повідомляти їй було зайве.
— Чи догадуєтеся, шановний?.. Не даремно Господь покарав янголів. Які зійшлися з жінками земними! Про це не догадуватися, а точно знати треба було — що пастирю можна, те пастві — зась! До того ж існують інструкції: вони розумно роблять те ж саме: зміцнюють, уточнюють і освячують це найважливіше табу... Тихше, здається, двері відкрили, протягає...
Вони замовкли і перетворилися на слух. Знизу почувся чіткий звук жіночих каблучків. На нижній площадці виникла фігура дівчини. От уже вона піднімалася по сходах. Навіть при неяскравому світлі коридорної лампочки силует пізнавався...
Німа сцена, що відбулась в начальницькому кабінеті, немов повторилася — тільки тепер учасники помінялися ролями: Субботін виглядав майже спокійним, зате Клещевський, що бачив наслідки смерті Тамари, став біліше за полотно. Він, дивлячись, як вона — воскресла (!) наближається до дверей, ледве не вигукнув.
Все-таки в директора вистачило духу не виказати своєї присутності, не зірватися... Більшість квартир давно вже оснащувалися електронними замками, але в навмисних ретроградів і в людей безтурботних ще залишалися механічні старожитні замки.
Зачекавши, поки в дверях двічі повернеться ключ, директор вийшов з тіні і, намагаючись триматися боком до слабкого джерела світла, хрипко вимовив:
— Дівчино, чи не скажете...
Тамара (невже усе-таки вона?) зреагувала: ледь повернулася убік, але відразу їй у ніздрі вдарив струмінь з газового балончика. Дівчина беззвучно повалилася на руки моментально підскочившого Субботіна...
Ключ залишився стирчати в архаїчній замковій шпарі. Клещевський, обмотавши дверну ручку носовою хусткою, обережно відкрив двері і ввійшов до квартири. Потім він вийняв ключа, пропустив усередину Субботіна з його ношею і закрив двері зсередини.
Світло не запалювали. Суботін, рухаючи навпомацки, уніс дівчину до кімнати. Поклавши на диван, він укрив її пледом, залишивши руки зовні. Клещевський, ставши на коліна, увімкнув мініатюрний ліхтарик, дістав з кишені плаский футлярчик, розміром з армійський портсигар, з темно-синьою пористою подушечкою усередині, просоченою спеціальним розчином. Він швидко відкрив футляр і приклав до подушечки по черзі всі десять пальців "знайомої незнайомки". Потім, тримаючи напоготові газовий транквілізатор, пригорнув її пальці до чистого аркуша паперу. Процедура зняття відбитків була завершена.
Клещевський попрямував до ванни звіряти відбитки з узятими з особистої справи, а Субботін заходився влаштовувати господарку квартири зручніше, заодно стежачи, щоб вона не оклигала завчасно.
Кожна хвилина здавалася йому вічністю. Нарешті з ванної пролунав приглушений голос шефа:
— Пальчики ідентичні. Вітаю вас, Суботін! Це Тамара.
Від хвилювання закоханий завлаб не зміг вимовити ні слова. Коли Клещевський повернувся в кімнату, він, стоячи на колінах, поцілував край старомодного директорського пальто. Той сердито відмахнувся:
— Облиште ваші театральні жести! Та відклейте вже оті вуса, маскарад більш ні до чого. І мені заодно допоможете! Наберіть склянку теплої води і приступайте. А після почекаємо, поки "загибла" прокинеться. Утрьох поговоримо.
— А чи довго доведеться чекати?
— Не дуже. Препарат не довгодіючий, хоч і сильний.
6.
...Повільно тяглися хвилини. Нарешті повіки Тамари здригнулися. Субботін підсів до неї ближче, доторкнувся до руки. Поступово дівчина оживала. Відкрила очі, слабким голосом вимовила:
— Де я? Іване... це ти?
— І я теж, — твердо промовив Клещевський, спеціально застосувавши "шокову терапію", — Перед вами, шановна, ваш безпосередній начальник і начальник вашого начальника. Зробили вам честь візитом, так би мовити.
Тамара рвонулася, немов під електричним струмом. Сівши на дивані, утупилася поглядом у Клещевського — спершу зі здивуванням, потім з обуренням.
— Всеволоде Ларіоновичу? Ви? Що? Зі мною? Зробили? — І раптом вона згадала. — Так це ваші штучки? Знаєте, я вас завжди поважала, але так з людьми не чинять! Та ще коли випуск на носі! Знайшли собі... піддослідного пацюка!
Її плечі затремтіли від беззвучного ридання. Сліз не було — очевидно, за останню добу усі виплакала.
"Що вона говорить? — пронеслося в думках у Субботіна. — Випуск на носі?! Адже до нього два роки!"
Але він промовчав, здивовано дивлячись на директора. Той непомітно подав йому знак: ні слова!
— Бачите, Тамарочко, — вимовив Клещевський навмисне повільно, — ні я, ні Іван Костянтинович, який для вас просто Ваня, я це знаю, — ні в чому, чуєте, абсолютно ні в чому перед вами не винні. Перепрошувати нам нема за що, заявляю вам щиросердно. Ми над вами експериментів не ставили. А серйозно погомоніти нам необхідно.
— Про що?
— Постарайтеся не нервувати і чітко відповісти на запитання: вам відомо, який зараз рік?
І знову Субботін був здивований, але з усієї сили кріпився. Директор пильно дивився йому в очі, і в цьому погляді читався наказ: мовчати!
Тамара трохи зморгнула і, заїкаючись, стиха мовила:
— Так... мені уже відомо, що 25-й... хоча я дожила до 27-го і готувалася до держіспитів. Я... коли діз... налась, що в-відбулося, ледь з глузду не з'їхала. Це ж... треба так... життя перевернути! Хто це зробив, хто?!
— Спокійно, вам нічого не загрожує. Отже, подобається вам це чи ні, але сьогодні 1 квітня 2125 року. Утім, — він подивився на годинник, — уже наступило друге.
Тамара знову заплакала без сліз, здригаючись усім тілом. Субботін не витримав.
— Томо... мила дівчинко... повір — я мучився... переживав за тебе...
— Іване Костянтиновичу, — вимогливо пролунав голос Клещевського, — я ціную ваші зусилля, але ви не дипломат. Надайте вести переговори мені.
Субботін зрозумів. Він пройшов на кухню і, знайшовши там неймовірно древній графин з водою, вийняв скляний корок і став великими ковтками пити прямо з горлечка. Облився, кілька разів вичавив промоклу краватку, що душила його петлею. Але зняти не зважився.
7.
...Коли він повернувся до кімнати, Клещевський тоном знаючого психоаналітика переконував налякану Тамарі:
— Повірте, Тамарочко, ми зараз не можемо відкрити вам усю правду про те, що трапилося. Ви її довідаєтеся рано чи пізно, але краще пізно. Адаптуйтеся хоча б до навколишнього оточення... У даний момент оповідати вам про все — небезпечно для вашого психічного здоров'я. Це стверджую вам я, доктор хронофізики Клещевський, що жодного разу в житті нікому не збрехав. Я не янгол, у мене свої гріхи, але тільки не обман! Благаю, заспокойтеся.
Тамара, що трохи притихла, глянула на нього з недовірою.
— А чому ви так... вломилися до моєї квартири?
— Потрібно було ідентифікувати вашу особистість. А як ще ми могли це зробити? По-вашому, у дверях квартири повинні були сказати: "Дайте-но ваші відбитки пальців?" З огляду на ваш теперішній стан, ви б скоїли істерику чи видряпали нам очі, як кішка. Хіба не так?
Вона непевно кивнула.
— Ну, припустимо... А ви що, сумнівалися, що я — це дійсно я?
— Ще раз кажу: коли довідаєтеся всю правду — усе для вас стане на свої місця. І наші сумніви в тому числі.
Він подивився на увійшовшого Суботіна.
— Наскільки я розбираюся в психології, — а я смію думати, що розбираюся, — спати ніхто з нас трьох не збирається. Тому пропоную присвятити залишок ночі обговоренню вічно актуального питання: що робити?
Тамара стурбувалася:
— Дайте я вас хоч чаєм напою, щоб було все по-людськи...
Клещевський жартівливо вигукнув:
— Браво! Раз ви вже згадали про гостинність, виходить, не так уже все й погано! — І коли вона вже ставила чайник на плиту, додав:
— Чай — це чудово, і все-таки чи не знайдеться чогось міцнішого? Зрозумійте правильно — я не алкоголік, але тут така справа... розрядка потрібна.
Усе ще хвилюючись, вона порилася в барі.
— У мене тільки кактусова настоянка.
Текіла?
Ніби…
І це зійде.
Він єдиним духом спорожнив налитий келих і поставив його на стіл.
— Ви вже пробачте мене, старого... адже я набагато старший за вас обох. Змусили ви мене попотіти... Перед доповіддю на всесвітньому симпозіумі і то хвилювався менше! А ви, Іване Костянтиновичу?
Випивши свій келих, Субботін гучно зітхнув:
— Та вже... цей "день сміху" назавжди запам'ятаю...
...Потім вони пили чай, ламаючи об край столу черстві білкові сушки, і Клещевський повчально віщував:
— З'являтися вам на роботі — нізащо! Навіть не подумайте! Оформимо вам відпустку позачергову, путівочку дамо безкоштовну за рахунок спонсорського фонду... і грандик на Мадагаскар... можна, звичайно, і на Кавказ, але краще на острів в Індійському океані...
— Чим це краще? — запитала Тамара.
— Тим, що подалі.
— Невже справа стоїть так серйозно?
— Більш ніж! А ви, друг люб'язний Ванечко, не здумайте туди в гості злітати! Дозволяю один-два дзвінки за усю відпустку — і все! І ні в якому разі не з домашнього телефону! Я не жартую. Раз ви вже визнали мене мудрим — будьте ласкаві слухатися вказівок. Гляньте-но, вже розвидняється...
8.
...Бесіда в директорському кабінеті тривала другу годину.
— От як воно вийшло, — не поспішаючи казав Клещевський, розвідка майбутнього взагалі справа, так би мовити, неторована, та й просто небезпечна. Можуть виникнути так звані "петлі часу". От одна з них і виникла. Ви ж знали риси лаборантки Кунцевич: той самий "безмежний ентузіазм", рвучкий характер плюс молодість і недосвідченість. До того ж, будучи пов'язаною з вами особистими відносинами, уявила, що їй дозволено більше, ніж іншим лаборантам... От і зважилася під час вашої відсутності на експеримент, на який і я б не зважився... оскільки він не підготовлений. Як працює хроноустановка, ми самі ще не до кінця розібралися. Про що Тамара думала, коли "заглянула" у 27-й рік? Адже він для неї—випускний! Очевидно, про держіспити, про диплом... ну, і про майбутнє весілля—адже ви після випуску планували своє одруження? От і вийшло, що вона, сама того не бажаючи, замість кленового листка чи голуба "витягла" з майбутнього себе! У той самий день 30 березня в нашому місті "співіснували" дві Тамари Кунцевич — одна, що проводила експеримент, інша — перенесена з 2127-го року! І ще слава Богу, що вони не зустрілися, інакше б сталася страшніша трагедія!
— Страшніша? — здивувався Субботін. — Що може бути гірше смерті?!
— А ви не догадуєтеся? Утрата розуму.
Субботін застиг з розкритим ротом.
— На жаль! Це страшна істина: зустрівши самого себе, людина від психологічного шоку божеволіє. Тим більше—така емоційна натура!
Помовчавши трохи, Клещевський додав:
— Інколи я думаю: може, сам час подбав про те, щоб одна Тамара зникла?
Субботін був уражений:
— Ви допускаєте, що Час — субстанція мисляча?!
Директор знизав плечима:
— Що можна сказати про таємниці світобудови? Поки лише одне: почавши штурм фортеці на ймення Час, ми зіштовхнулися зі страшними силами... сатанинськими... впоратися з якими не знаємо як. Поки не знаємо! Боюся, трагедія такого роду не остання...
І перевів розмову на інше:
— Ви їй уже дзвонили?
— Так. Один раз.
— Сьогодні можете подзвонити ще раз. Тільки правильно вибирайте час. А то ще розбудите... Зайві стреси ні до чого. До речі, котра година в них на Мадагаскарі?
Березень 2002 р.
Сообщения
Комментариев нет:
Отправить комментарий