РЯТІВНИЙ СТРИБОК (Фантастичне оповідання)

Хірург Павло Яковенко повертався вулицями Харкова додому після напруженої нічної праці.

Операція, що тривала майже п’ять годин, була надзвичайно складною. Вона вимотала і лікарів, і асистентів. Зате можна було впевнено сказати: пацієнт житиме. Людину врятовано.

Починало світати. Проходячи рідним містом – він жив далеченько від місця роботи – доктор Яковенко помічав, як загоює Харків завдані війною рани. Хоч де-не-де ще й зустрічаєш то руїни, то покарлючену арматуру, то купу битої цегли або ще не засипану воронку від снаряда, все ж три повоєнні роки не минули марно. Харків відроджувався.
З’явилися на вулиці перші автомобілі. Проходячи повз пам’ятник Кобзареві (надто помпезний, на його думку). Яковенко піймав себе на тому, що мимоволі копирсається в минулому, ніби намагаючись підбити підсумки прожитих років. Раніше з ним такого не траплялося. А може, просто часу не було?

…Яка довжелезна Сумська… Здається, кінця їй не буде… До війни усе складалося щасливо: його поважали на роботі, досить часто з’являвся портрет лікаря Яковенка на Дошці пошани. В нього була дружина й двоє синів. Усій забрав кровожерний Молох… Ні, про це жне можна згадувати без болю…

37-й рік не зачепив його безпосередньо. Проте назавжди вкарбувалися в пам’ять жахливі подробиці того часу: зграї “чорних воронів” на вулицях і у дворах, пломби на дверях кімнат, із яких забирали господарів – “ворогів народу”. Людські сльози й біль і розлитий в атмосфері страх. Тоді Павло вперше збагнув, що живе у державі, де подібне може трапитися з кожним.

Потім були незабутні фронтові шляхи… Чотири вогненних роки Яковенко провів, не випускаючи скальпеля з рук. Довелось оперувати, тисячі бійців і командирів, але не всіх удалося повернути до життя. Щоразу, коли поранений помирав, хірург відчував такі докори сумління, наче сам був у цьому винен…

А одного разу довелося робити операцію ворогові. У полон потрапив поранений німецький майор і потрібно було врятувати його, щоб допитати. Звичайно, це був наказ командування. Але ж “особисти” здатні будь-який факт перекрути так, як їм вигідно.
…Довелося зупинитись. Вулицю перетинала колона вантажних машин, які вели “метал війни” – снаряди й бомби, щоб знешкодити. Чималенько! Повно, цілий склад сапери надибали…

І під час цієї вимушеної зупинки Яковенко запитав себе: звідки взялася загадка про “особістів”? Адже йому нібито нічого не загрожувало. Принаймні явно… Щось негаразд.

Він узяв себе в руки. Примусив тверезо все оцінити. У чому справа? І безжально відповів сам собі: уперше за три мирних роки йому не хотілося повертатись додому. Це своєрідне відчуття близької небезпеки іноді рятувало на фронті. Та й не лише його…
Відганяючи геть похмурі думки, оглянув таких же, як сам, пішоходів. Як багато тепер уже цивільних людей удягнені у військову форму! Бо іншого одягу часто-густо й немає… Та й сам Павло вдягнений так: поруділий френч без погонів (лівий рукав зашито – кулею зачепило), галіфе, заправлені в кирзові чоботи. На грудях декілька орденських планок. І знову зринула в підсвідомості тривожна думка: “Нині такий час, що й бойові нагороди не дають гарантію безпеки…”

Тим часом ранок цілком вступив у свої права. Перехожих побільшало – на відміну від Яковенка, вони поспішали на роботу. З репродуктора на перехресті гриміло:

Піснею про Сталіна починаєм день –
Кращих ми не знаємо на землі пісень…

Раптом немов блискавка пронизала свідомість. Так ось що ятрить душу, не дає заспокоїтись! Арешт лікаря Бронфмана. Недавня подія, яка приголомшила багатьох, а Павла – чи не найдужче. Вони були знайомі років із п’ятнадцять, і ЯКОВЕНКО в душі розумів, що найдобріший Аркадій Самуїлович ні в чому не винен… Щоправда, має рідню в Америці, а це тепер вважається смертним гріхом… А може, всьому виною злощасна торішня розмова?

Павло пригадав, як Бронфман, тримаючи його за ґудзика і кліпаючи вологими короткозорими очима, схвильовано повторював:

– Ви бачите, що робиться? Ні, ви бачите?! У Харкові – не в блокадному Ленінграді, а в післявоєнному Харкові – люди вмирають від голоду. Я старший за вас, молодий чоловіче, і добре пам’ятаю двадцять перший рік. Тоді про голод не просто говорили – кричали! Благали допомоги! І приймали її! А тепер?! Та зараз переможцям нацизму весь світ допоміг би! Так ні – “залізна завіса”, щоб вона заіржавіла навіки!

Але ж ту розмову ніхто третій не чув! Невже сакраментальну фразу “стіни мають вуха” нині слід розуміти буквально?

…Додому лишалось пройти якихось два квартали. І тут відчуття небезпеки стало просто-таки нестерпним. Ще не збагнувши як слід, що ж він робить, Яковенко звернув на вуличку, якою зазвичай не ходив. Наблизився до чотирьохповерхового старорежимного будинку, відновленого руками полонених, з несподіваного боку. Що хотів там побачити? Він не зміг би відповісти. Його вела інтуїція.

Підійшовши до рудуватої цегляної стіни з наклеєним плакатом “Возродим Донбасс!”, спритно поліз угору пожежною драбиною. І, опинившись на даху, глянув у вікно кімнати на третьому поверсі будинку напроти. Побачене його неприємно вразило, але не здивувало. Ніби весь останній час підсвідомо чекав на це.

Там тривав обшук. Усе було розкидано, перевернуто догори дном. Отже, беріївські нишпорки прийшли по нього вдосвіта. Вони не могли знати, що цієї ночі доктор Яковенко оперуватиме, бо це й для нього самого стало несподіванкою. І вдершись у вбоге помешкання, вчинили справжній погром.

“Що вони збираються там знайти?” – відсторонено подумав Яковенко, ніби про когось іншого. – І що начеплять? Доктор Бронфман для них – “агент міжнародного сіонізму”, а я хто? Певно, УБН?”

Наступною була думка: “Добре, що з Марією не оформили шлюб, а то б забрали і її…” Справді, існував ярлик ЧСИР – “член семьи изменника Родині”, але “кохана ворога народу” – такого, принаймні офіційно, не було…

Немов у сомнамбулічному стані, Павло поволі спустився тією ж драбиною на брук. Діяв “на автопілоті”. Тіло вже тікало, тоді як мозок починав усвідомлювати, що тікати нікуди – без грошей, без документів… Паспорт і всі необхідні посвідчення в руках енкаведистів – чи як би вони тепер не називалися! – а гроші…

Коли він рішуче звернув у напрямку Сумської, у підворітні зненацька виникла довготелеса постать у сірому плащі майже до землі.

– А ось і він! – гукнув берійовець. – А ну, стій!

Павло зірвався з місця. В душі не було ні страху, на навіть ненависті до катів. Адже вони теж “гвинтики”, тільки завдання в них специфічні – полювання на людей. Було лише гостре бажання опинитися якнайдалі звідси… І раптом увесь світ навколо ніби перестав існувати, перетворившись на суцільне ніщо…

…Він стояв посеред неозорого степу, яким простягся аж до обрію асфальтований шлях. Тим шляхом мчали автомобілі. Зроду Яковенко не бачив машин таких марок. А він же був за кордоном не лише на війні. Ще тридцять шостого року виїздив на конференцію до Праги. Там теж – нічого подібного…

А головне – де поділось місто? Тільки що Павлові загрожувала небезпека, і от – нема її…

Якби не був лікарем, мабуть, вирішив би, що збожеволів. Але він – бувалий фронтовик – умів володіти собою і не втратив професійних навичок. Одразу виміряв пульс – він був у нормі. Та й годинник, на який мимоволі глянув ще не міській вулиці, показував 6.47. Зупинився, чи що? Підніс до вуха – почув клацання. Виходить, опинився тут миттєво? Неймовірно, але про “подорож” сюди – жодних спогадів. Помацав лоба – холодний. Отже, це не приверзлося…

Треба думати, що робити далі. Перш за все, дістатись до людського житла. Але ні в якому разі не мати справи з урядовцями: адже для них він – однозначно! – радянський шпигун. У тому, що опинився за кордоном, сумніву не було. А з іноземцями, які нелегально перетинають кордон – розмова коротка: що там, що тут… А от з простими людьми порозумітись можна і треба.

Однак стає спекотно. У південні краї потрапив, мабуть… Тримаючись поблизу шосе, рушив у путь. На нього ніхто не звертав уваги. Йдучи, сховав до кишені орденські колодочки. Нема чого тут демонструвати свої нагороди.

По дорозі, розглядаючи іноземні написи, ще раз переконався, що перебуває в чужій країні. Значить, додому тепер один шлях – в якості в’язня… Втім, згадавши, що на нього чекало вдома, мимоволі здригнувся.

…Після тригодинного походу, добре стомившись і зголоднівши, дістався придорожнього бару. Трохи повагавшись, наважився зайти. Усе одно іншого виходу не було.

Усередині уздрів над стійкою велетенський телеекран, на якому демонструвався футбольний матч. Дехто з відвідувачів – тут були й чорношкірі – сиділи з увімкненими плеєрами й кивали головами в такт музиці, дивлячись на екран.

Раптом репортаж перервався, його змінили зображення олімпійських кілець, пролунали урочисті акорди. Диктор щось лопотів незрозумілою для Павла мовою (англійська – здогадався той, пригадавши зустріч на Ельбі); далі, мов у калейдоскопі, замиготіли кадр – фрагменти різноманітних змагань, а в нижньому лівому кутку світилися цифри – дата й місцевий час.

І поступово, незважаючи на незнання мови, перед Яковенком вимальовувалася неймовірна картина: він, виявляється, миттєво перенісся з радянського Харкова 1948 року до Лос-Анджелеса 1984-го, який приймав Олімпіаду.

Він не ставив собі запитання: “Чому?” – відповіді бути не могло. Сидів, зовні збайдужілий до всього, а насправді жадібно вбирав у себе враження. Навколо були дива аудіо- й відеотехніки, та ще й касовий апарат із комп’ютером. Це так приголомшило гостя з 40-х років, що він не відчував ні голоду, ні втоми.

Раптом із далекого кутка пролунало насмішкувато-бадьоре:

– Хеллоу, рашен!

Яковенко напружився. Невже хтось розкусив його? Проте несхоже, що тут його мають за ворога. Розчепіривши руки, до Павла прямував трохи підпилий янкі у строкатій сорочці навипуск і жовтогарячих шортах. Зупинившись за два кроки, вигукнув:

– Рашен туріст, єс?

– Українець, – буркнув Павло.

Це чомусь розвеселило американця. Ставши ближче, щосили ляснув гостя по плечу:

– Оу, юкрейніен! Нешнеліст!

Хоч той і не знав англійської, проте останнє слово зрозумів. Його аж тіпнуло: ще й тут ярлики чіпляють!

– Іди та під три чорти! – крикнув.

Ледь не додав, що він – комуніст із 43-го, та вчасно схаменувся. Тут краще про це мовчати.

Американець, не зрозумівши, став каліченою англо-російською мовою пояснювати, що був кореспондентом В СРСР, двічі виїжджав з Москви – на Урал і на Україну.

– Юкрейн – гуд! Кієв, Кхаркев, Донецк… Тут вік, две недель – поєзд… Карош народ, вері гуд!

За деякий час він уже пропонував, смикаючи за прядку паска з п’ятикутною зіркою:
– Чейнд… Меньятса.. О’кей?

Подумавши, Яковенко погодився. Нехай краще символ Червоної Арміх прикрашає тут чужий одяг.

Поступово, незважаючи на мовний бар’єр, розмова зав’язувалася. З великим подивом дізнався Павло, що радянські війська воюють в Афганістані і що американці не так давно воювали у В’єтнамі. Білл – так звали нового знайомого – засуджував і ту, і другу війну.

– Ті там біл? – спитав він, смикаючи напіввійськовий Яковенків одяг. – Война біл?

– Так, був на війні, – щиро відповів Павло, не уточнюючи, на якій саме.
Поступово перед ним вимальовувався план подальшої поведінки: його тут приймають за учасника цієї незрозумілої для нього війни. Виявляється, дехто зі співвітчизників, пройшовши полон, опинився за кордоном, в тому числі і в Америці. Виходило, що слід триматися саме цієї версії, бо вона – рятівне коло. А незнання багатьох деталей дійсності 80-х років слід списати на контузію. Нічого іншого не залишається.

Дізнавшись, що Яковенко – хірург, білл шумно зрадів:

– Вері, вері гуд! Май анкл… дьядья… імейт клінік ін Джорджія! Толко – екзамінейшн! Пров’єрка! Ду ю андестенд? Понімай?

– Я ваших інструментів не бачив… – намагався пояснити Павло.

– Ноу ефрейд! Не бойсь! Біл война – ета плюс!

…Із бару вони вийшли напідпитку. Згадавши, як уміють американці рахувати гроші, Яковенко здивувався: чого раптом Білл його пригощав? Спробував спитати. Той замахав руками:

– О, сенсейшн! Пишу газета – мані. О’кей!

І, помітивши, як знітився гість, наче аж протверезів:

– Я понімай! Фамілій – чейндж! Оунлі фоктс! Толко факти!

Так розпочалось життя Павла Яковенка в новому світі…

Історії відомі випадки – поки ще нерозгадані – миттєвого переміщення в просторі й часі окремих людей або предметів. Згадаємо лише деякі з них.

У квітні 1853 року мешканець одного з містечок Сицилії у буквальному розумінні провалився крізь землю на міському майдані. І через двадцять два роки з’явився точно на тому ж місці. За цей час виросли його діти, а сам він анітрохи не змінився. Отже, перебував двадцять два роки поза часом…

На світанку ХХ століття дві англійські вчительки, заглибившись в алеї старовинного Версаля під Парижем, “занурилися” у XVIII століття і, проблукавши там кілька годин, зустрівши декілька тодішніх людей, незбагненним чином повернулися у свій 1901 рік…

1953 року радянський військовий літак, беручи участь у маневрах поблизу Курил, безслідно зник. Він не вибухнув і не впав ні в океан, ні на острів. Просто, заходячи на посадку, ніби розчинився в повітрі…

7 червня 1956 року південноафриканський фермер миттю перенісся до Англії. Про деталі свого “польоту” нічого не пам’ятав…

У перший день нового, 1966 року на околиці шотландського міста Глазго троє братів ішли в гості до родичів. Раптом один з них просто зник на вулиці…

Нарешті, наприкінці ХХ століття – у 1998 та 2000 роках – двоє надзвичайно впливових людей – бізнесменів-мільярдерів – безвісти зникли, перебуваючи на борту пасажирських літаків, що летіли на величезній висоті. Від першого не залишилося жодних слідів, від другого – акуратно складені окуляри та гребінець…

Археологи знайшли на острові Пасхи закутого в лати середньовічного лицаря на коні, який свого часу втопився в болоті. В гаманці воїна виявили декілька золотих монет XІV століття. Як же міг він опинитись на віддаленому острові, відкритому європейцями лише у XVIII столітті? Відповідь напрошується – очевидно, тут мала місце телепортація…

Цей список можна продовжити. Для декого подібні подорожі стали тільки цікавим казусом. Інших це злякало й засмутило – де взяти грошей на зворотний шлях? А комусь такі випадки й врятували життя…

КОМСОМОЛ ВІДПОВІВ “ЙЄС”! (Фантастичне оповідання)

Вони удвох “літали” у житловому відсіку орбітальної станції.

– Дік, – через силу вимовила Джейн, ухиляючись від пластмасового кухля, що плив назустріч. – Ну чого для цього експерименту обрали саме мене? Послали б Дебору Хаскінс, їй не звикати…

– Дебора летить у четвертій парі. А нас із тобою обрав комп’ютер. Вважається, що за всіма параметрами ми ідеально підходимо одне одному.

– Але зрозумій, я не з тих, хто лягає під будь-кого. Ти класно граєш у бейсбол – це все, що мені відомо. І ось так одразу… – вона розвела руками й відпливла ледь вліво.

– Альтернатива ясна: або ти повернешся з орбіти вагітною, або поїдеш освоювати Аляску. А то й у Гранд-Каньйон…

Обоє помовчали, зосереджено й похмуро. З тих пір, як Великий Каньйон був перетворений на місце заслання, про нього знали всі.

– Та вже наслухалась… – незадоволено буркнула вона. – “Програма “Секс на орбіті” – символ престижу нації… Першою людиною, зачатою в космосі, має стати громадянин Північної Америки…” Чортзна-що! Невже навіть тут вибалакатись не можна? Чи й тут понасовували всіляких “жучків” і слухають кожне слово?

– Дивлячись про що ти збираєшся казати, – Дік перекинувся й поплив у зворотний бік. – Якщо це не небезпечна тема…

– Небезпечна, ще й яка! Наплювати! Нехай знімають з орбіти, мені вже все одно! Так, ми перегнали всіх по ракетах, космічні програми розробляємо, але навіщо при цьому ще й кричати на весь світ, що подолали бідність?

– Так воно і є, – він потис плечима. – Бо що таке бідність? Коли в людей не вистачає грошей. Ось мексиканці – справді бідні. А в нас завжди повні кишені.

– Ще б пак, витратити іноді нема на що. Пам’ятаю, була по ТВ передача про одного фермера з Кентуккі. В нього тих баксів – ні кури не клюють, ні корови не лижуть. Так він ними весь дім обклеїв замість шпалер: кімнати – сотенними, кухню й вітальню – п’ятидесятками, ванну й туалет – двадцятками. Тут у великому місті не дуже щось купиш, а тим більше у такій глушині…

– І його не запроторили за це? Адже в нас правова держава, просто так не посадять.

– Так? Тоді, може, розкажеш, за що сидить твій братик? Уся база про це знає.

– Не брат, а двоюрідний дядько. За діло. Пішов на першотравневу демонстрацію замість кульок із купкою надутих презервативів.

– Що?! – Дік захлинувся кавою, і три коричневі кульки, висковзнувши з рота й баклаги, повисли у повітрі. – Він що, зовсім?..

– Звичайно. Середній ступінь дебільності – офіційний діагноз.

– Але ж таких не саджають… Не повинні…

– За кримінал – ні. А це чистісінька політика. Та ще на батьківщині. Першотравня – в Чикаго!

– Чорт забирай! Везе ж дурням! Купку презервативів десь узяв!
Коли я був курсантом у Міннеаполісі, ми з Гаррі та Уолтером їх удень із вогнем знайти не могли, навіть на чорному ринку.

– У вас, кабелів, одне на думці. Я ось Даллас нізащо не забуду!

Гостювала там у родичів і стала в чергу за туалетним папером. У-ух! Майже п’ять годин вистояла. Продавали його на п’ятому поверсі супермаркета, черга вишикувалась по сходах і закінчувалась на першому. І от що цікаво: в черзі за ковбасою дехто не витримує, іде геть. За сиром – в кого серце слабке, навіть не стають. А тут було – двоє знепритомніли і все одно ніхто не пішов. За мною стояв іноземний кореспондент – болгарський, здається, – матеріал для репортажу збирав. Він сказав, що напише в своїй газеті: “Американці стоять за туалетним папером так уперто, ніби все інше у них вже є…”

– Можна подумати, у вашому Чикаго за цим товаром черги менше.

– В най його просто ніколи не буває.

Пролунав сигнал бортової радіоточки.

– До чого дійшов прогрес! Навіть у космосі можемо слухати щоденні новини. Хоча сьогодні щось не хочеться…

Дік спохмурнів:

– Не блазнюй. Ти ж знаєш, “чорна скринька” записує все, що відбувається. Що-що, випуск новин пропускати не можна, це карається…

Він увімкнув динамік на повну потужність.

“Штат Оклахома третій рік підряд утримує перехідний Зоряний Прапор за рекордні врожаї кукурудзи. Сьогодні з дводенним робочим візитом до штату прибув голова Асоціації фермерів Аляски Джо Рассел. Між іншим, йтиметься про перейняття оклахомського досвіду з метою вирощування кукурудзи на Алясці. До речі, один молодий клондайкський композитор уже приступив до роботи над маршем північних кукурудзівників. Починається він так: “Полярне коло нам не завада…”

“Влада штату Мічиган розглядає проект будівництва мережі каналів для перекидання вод Великих озер на південь, в тому числі, для зрошення пустельних грунтів Арізони. Автори проекту вже представлені до Державної премії…”

А за декілька хвилин голос диктора задзвенів металом:

“Ми, народ Соціалістичних Сполучених Штатів, як одна людина, докладемо всіх зусиль, щоб у лещатах економічної блокади задушити квебекський режим – останній оплот загниваючого капіталізму на континенті…”

Дік і Джейн чудово знали, про що мова: з, того часу як США здійснили аншлюс Канади, тільки непокірний Квебек, заручившись підтримкою Франції – та й усієї Європи, – зберіг незалежність. Його планомірно душили блокадою, але він тримався.

– Коли вже з цим Квебеком вирішиться питання, – зітхнула Джейн, – через нього нічого французького не почитаєш і не подивишся… Одразу підозрюють у симпатіях до Квебека. В одного нашого знайомого є відеокасета “Граф Монте-Крісто”, так він її у сараї закопав. До кращих часів, каже…

“Наступний розділ програми – вісті з-за океану. Європейський капіталізм повільно, але неухильно наближається до краху. Ось останні сигнали біди з цього тонучого корабля…”

Диктор тоном трагічного актора заходився читати зведення про кількість безробітних та наркоманів у країнах Європи. Коли дійшов до Нідерландів, завиваючі інтонації посилились.

– Джейн, годі тобі слухати цю дурню, – нетерпляче махнув рукою Дік, – давай краще візьмемося до справи… Сама знаєш, що на нас чекає, якщо не виправдаємо довір’я. Коли партія сказала “треба”…

Вона покірно хитнула головою.

… Дік кричав. Протяжно й надривно, як поранений звір. Джейн кілька разів хльоснула його по щоках, і він прокинувся. Сів, обводячи каюту напівбезумним поглядом.

– Що з тобою? Ти виглядаєш, як мрець…

– Послухай, який мені страшний сон наснився…

– Заспокойся! Залиш свої кошмари. Це все – від захоплення антиутопіями. Ти забув, чим нам сьогодні слід зайнятися? Прийми віагру, а то так розхвилювався, що без неї не зможеш.

– Т-так… Тоді нас посадять…

– Ти точно з глузду з’їхав! Через якийсь гидкий сон… Приведи себе до ладу зараз же!
Дік пару раз судомно ковтнув і, бормочучи: “Це тільки сон… тільки сон…”, заходився робити зарядку.

ДАРЕМНЕ ПОЛЮВАННЯ (Фантастичне оповідання)

Передвиборний мітинг вирував у центрі Мехіко.

Величезний майдан, оточений лавами поліції й солдатів, мав святковий вигляд.

Гірлянди, різнокольорові кулі, прикрашені квітами портрети президента Хорхе Раміреса… З репродукторів лунали патріотичні пісні, супроводжувані звуками кастаньєт, що, втім, не заважало палким промовам ораторів з безкінечними закликами віддати голоси за істинного патріота Мексики”. Усе, що відбувалося, було шумно, строкато й яскраво – цілком у латиноамериканському дусі.

Долорес на прізвисько Кицька крізь оптичний приціл ясно бачила навіть краплі поту, що блищали на лобах охоронців президента. Дурні! Думають, що два взводи одягнутих в армійську форму сільських телепнів урятують цю жирну каракатицю! Нічого подібного! Справжній вирок історії виноситься не в кімнатах для підрахунку голосів, а на площах, і головне, вирішальне слово тут належить зброї.

Ось, нарешті, й сам президент – він же претендент на другий термін. Як горлають від захоплення його прихильники! Недовго їм залишилось радіти…

Якраз, коли оратор розпинався з приводу” щирого бажання ще підвищити матеріальний та культурний рівень життя народу”, Кицька натисла на гачок.

Недарма вона була снайпером. Куля, проклавши повітряний шлях у вісімнадцять поверхів під кутом сорок п’ять градусів, увійшла точно в перенісся Раміреса. Оптичний приціл давав чудову можливість розгледіти, як між очей “обранця нації” з’явилася кругла дірочка і з голови ринув фонтан крові. Президент гепнув на спину.

Долорес відійшла від вікна з почуттям виконаного обов’язку. У Північній Америці та Європі таке не пройшло б: там у всіх будинках, оточуючих майдан, були б наглухо зачинені вікна. А тут скла у вікнах не було – тільки жалюзі. Постріл пролунав тихше за звук відкорковуваного шампанського – чи варто казати, що гвинтівка була з глушителем.

Кицька професійними рухами розібрала гвинтівку і по частинах, кладучи в спеціальні пакети, спустила у сміттєпровід. Потім зняла тонкі рукавички й спалила у попільничці. Попіл прослідував за гвинтівкою.

Суто котячим рухом Долорес стрибнула на диван і, зігнувшись, завмерла в позі “тільки що прокинулась”. Виходити з готелю було не варто – тільки збуджувати підозру…
…Президентський потяг, прикрашений феєричними вогнями, рухався в напрямку Акапулько. Ніхто не підозрював, що він їде назустріч загибелі.

Підкоп під рейки було зроблено заздалегідь. Четверо фанатичних бойовиків протягом двох тижнів рили землю й потім маскували свою “діяльність”.

Педро, прозваний за колючий характер Кактусом, поторкав трьохденну щетину і, відзначивши подумки, що нині відповідає кличці навіть зовні, повернув важіль детонатора. Спалахнуло полум’я. Педро, прикритий придорожніми кущами, на мить замружився – спалах був яскравим. Зачекав хвилину і, задоволено оглянувши справу рук своїх, гулькнув подібно до ящірки в хід, який вів у глибину катакомб.

...Мануель Очкарик, давно змінив окуляри на лінзи. Але прізвисько лишилось. З цілком зрозумілих причин він не придатний був у снайпери, зате був чудовим дельтапланеристом. Що й вимагалося для сьогоднішнього завдання.

…Коли президент у супроводі кортежу їхав у відкритому “кадилаку”, рух на автострадах перекривався, але перекрити ще й не небо не намагались. На це й був розрахунок.
Опинившись над “пролітаючим” поблизу Гвадалахари кортежем, Мануель навіть не кинув, а просто відчепив від ременя пластикову бомбу, – невелику, але досить потужну.

Летіла вона точно в те місце, де за кілька хвилин мав з’явитись автомобіль.

Не очікуючи на результат, Мануель, подібно до відомого героя дитячої літератури, натис круглу кнопку на животі й миттю набрав швидкість майже артилерійського снаряда. Куля охоронців догнати його не могли, а ракет вони на озброєнні не мали.
Унизу майнула червоно-жовта заграва…

…Хуан Дельфін, швидко перебираючи ластами, час від часу поглядав на водонепроникний хронометр. У вісімдесяти метрах над ним знаходилась президентська яхта з Раміресом на борту.

Нарешті Хуан почав обережний підйом. Ближче до поверхні він вимкнув глибинний ліхтар і рухався майже навпомацки, хоча в товщу вод ще не проник жоден промінчик.

Він навіть затаїв подих, хоч тут це було безглуздо, весь “зібрався”. Наблизившись до дна яхти, він розраховано прилаштував до нього магнітну бомбу з часовим механізмом. І, переконавшись, що вона тримається надійно, майже вертикально пішов на глибину, де у кількох милях звідси таїлося сховище…

У стародавньому ацтекському храмі, який рідко відвідували туристи через важкодоступність – його оточувала пустеля, – у невеликому залі, вирубленому в скелі, зібралися п’ятеро: уже відома нам четвірка та її лідер, до якого звертались коротко, але шанобливо – Командор. Вислухавши звіти, він відповів на повисло в повітрі німе запитання:

– Ніхто з вас не бреше. Ви всі виконували одне й те ж завдання – ліквідували Раміреса. А тепер – тест на кмітливість: як він міг перебувати протягом одного дня в чотирьох досить віддалених одне від одного місцях? Він що, всюдисущий, як Бог?
Першим зреагував Педро Кактус:

– Значить, троє з нас, ризикуючи життям, “прибирали” якихось акторчиків? Називається, нам честь виявили! Почесне завдання! Кар-р-рамба!
Командор іронічно скривив губи:

Майже істина, але неповна! Навіщо акторчики, як ви висловлюєтесь? Адже ми живемо у вік прогресу! Це клони!

Тут уже не витримала Долорес:

– Тоді увесь ризик – котові під хвіст! Ми будемо винищувати ходячі копії, а цей кабан – відсиджуватися на віллі! Адже їх у нього десяток, а то й більше!
Командор похитав головою:

– Ви практики, друзі мої, але не майстри інтриг. Рамірес уже політичний труп. Адже його камарилья ніколи не зізнається, що використовувала клонів! Отже – на майдані вбито президента, вся країна по телевізору це бачила! І навіть якщо десь іще лже-Раміреси з’являться, ми їх теж приберемо. У нас на це сил вистачить!

– “Скільки раз побачиш його, стільки раз його й убий…” – задумливо промовив Мануель.

– Сам придумав? – здивувався Командор.

– Ні, це я цитую російську поезію.

– Аякже, ти ж у нас інтелектуал… Давайте-но вип’ємо за упокій душі раба Божого Хорхе… Може, колись у пеклі зустрінемось?

На столі, немов за помахом чарівної палички, з’явилась пляшка цельке, задзвеніла витягнута з темного закутка гітара, розпочалася цілком звичайна мексиканська вечірка…

А наступного дня розрахунок Командора було спростовано.

З динаміків та з екранів телевізорів лунало:

– З сто з гаком років, що минули після вбивства Джона Кеннеді, державні діячі, змушені були вжити додаткових заходів для охорони власного життя. І сьогодні ми можемо сказати відверто: безпрецедентне полювання на обраного народом президента, здійснено мерзенними екстремістами, провалилося. Їм удалося знищити лише декількох клонів, що заступали Раміреса в різноманітних ситуаціях. Президент живий і не має наміру відмовлятися від балотування на другий строк. Наша славетна поліція найближчим часом зробить усе, щоб знешкодити отруйну змію політичного тероризму…

І лише керівники силових відомств знали всю правду.

На лівій лопатці екземпляра, застреленого Кицькою, була відсутнє татуювання з табельним номером. Отже, він не був клоном…

А один із клонів залишився в президентському палаці правити Мексикою. Але ніхто з посвячених не наважувався сказати про це вголос.

РОЗЧАРОВАНА ДУША (Фантастичне оповідання)

У космічному безгомінні, серед пульсарів і квазарів, серед туманностей і комет мандрує тонесенький промінчик.

Він не простий собі пучок світла, створений самою природою, а сигнал, ба навіть своєрідний місток між надзвичайно віддаленими світами. Мешканці четвертої планети системи Канопуса відправили його на колосальну віддаль, щоб відшукати в безодні Всесвіти життя, злитися з душею крилатої істоти.

Саме крилатої! Бо хіба може називатися вищим створінням той, хто позбавлений крил, хто не відає щастя польоту?

Мчить створений кмітливими істотами промінь, несучи в собі неповторну душу однієї з них у вигляді пакета інформації.

І ось нарешті відстань подолано. Світловий мандрівник наближається до третьої планети біля нічим не примітної жовтої зірки. Ця планета – єдина в системі – має атмосферу, придатку для польотів. Отже, тільки вона тут варта уваги.

Пронизавши блакитний повітряний купол, промінь облітає навколо Земної кулі. Які велетенські лісові простори! І в кронах дерев повно крилатих створінь. Вони перелітають з гілки на гілку, часом і на землю сідають у пошуках поживи, годують пташенят у гніздах. РІ дзвенить – далеко чути! – багатоголосий гомін, спів, свист, клекотіння. Звучить над світом пташиний гімн життю й сонцю.

Космічний гість, діставшись вершечка стрункої сосни, торкається пір’їнок невеликої плашки з жовто-синюватим забарвленням, яку люди називають синицею.

І синиця радіє, хоч сама не знає чому. Відтепер ї душа й душа далекої крилатої істоти – одне ціле.

Як чудово сяє сонце! Як виграють барвами смарагдово-зелений ліс, блакитні й темно-сині озерця, які гарні сьогодні навіть похмурі скелі, з яких зривається величний водоспад! Узагалі – як добре жити на світі!

Синиця, злітаючи в небо, весело цвірінчить. Але не все ж радіти життю, треба й про харч подбати. Адже в гнізді лишилися жовтороті пташенята! Стриб-стриб із гілки на гілку! Он ворушиться на стовбурі волохата гусінь. Мерщій до неї! Один блискавичний рух – і гусінь у дзьобі. Швидше до гнізда!

Попискують пухнасті пташенята, розтуляючи жовті дзьобики. Які вони кумедні! Синиця ніби вперше бачить своїх діток. І невтямки їй, що ні світ зараз дивиться її очима чужий розум.

І знов – уперед на пошуки здобичі! Так минає півдня. І раптом, пролітаючи над лісовою галявиною, пташка бачить внизу, на траві, групу тих, що вважають себе царями природи.

Вони й раніше час від часу наїжджали сюди, залишались до темряви, лякали птахів своїми аж ніяк не мелодійними співами, і іноді вмикали галасливу музику, від якої ладні були повтікати всі лісові мешканці. Але синиця ніколи не звертала на них особливої уваги. Просто намагалась триматися від чужаків подалі.

Але на цей раз свідомість космічного гостя виявилась сильнішою. Зацікавлено розглядає синиця непроханих візитерів. І відчуває в душі й сум і жаль. Бо хіба можна не жаліти їх – прикутих до земної поверхні? Їм недоступне щастя озирати землю з висоти.

Ось вони сидять на траві, незграбно розриваючи кінцівками, що заміняють їм крила, шматки м’яса якоїсь істоти, яка ще недавно бігала або – хто зна? – може й краяла небо.

Отже, вони хижаки, як, наприклад, орли. Але ті – величні, а ці – жалюгідні, бо безкрилі.

Біля них – пляшка з якоюсь прозорою рідиною. Ні, це не вода! Якби лісове озеро так тхнуло, жодна тварина не стала б з нього пити. І, до речі, найменшому в гурті цієї рідини не наливають. Цей, ще не дорослий безкрилий хижак, наминає м’ясо, запиваючи його чимось жовтогарячим, із більш приємним запахом.

Та ось він відкладає вбік недоїдений довгастий зелений плід. Натомість у його пальцях з’являється незнайомий предмет: досить довга паличка, роздвоєна на кінці. І між кінцями – пружно натягнута жорстка стрічка з потовщенням посередині. Для чого все це?

Малий хижак піднімає із землі камінчик, вкладає його у свій “пристрій”. Натягує гнучку його частину й…

Усього пару секунд прожила після цього синиця. Камінь пробив груди маленького створіння, і свят навіки потьмарився в очах.

Свідомість згасла, тієї ж миті невидимий для людей промінь почав зворотний шлях до планети, із якої вирушив.

Власник душі, яка перетнула неймовірну віддаль, у цей час мучився у страшних корчах, бо фізично відчув муки загиблої плашки. Крилаті лікарі боролися за його життя і таки
врятували…

…Через місяць учасники експерименту зібралися у велетенському конференц-залі для обговорення результатів.

Незвично для людського ока виглядає цей зал: замість сходів та сидінь тут довжелезні сідала, розташовані в декілька ярусів. Присутні галасували й лопотіли крильми, аж поки головуючий не закликав усіх до порядку. Шум поволі стих.

– Панове! – схвильовано мовив один із членів експедиції. – Планета, до якої нами було здійснено ряд променевих експедицій, перевернула всі наші уявлення про закони еволюції. Найбільше, що нас вразило – там господарями природи не є літаючі створіння!
Зчинився неймовірний ґвалт. Почулись вигуки:

– Безглуздя! Хто не літає сам – нездатний до польоту думки!

– Тихо! – гукнув голова. – Очевидно, еволюційна теорія, Вироблена нашими пращурами, не універсальна. Недолугі, із нашого погляду, істоти володіють цією чудовою блакитно-зеленою кулею. Вони полюють на інших істот, в тому числі й крилатих (шум обурення в залі), вживають їхнє м’ясо й використовують навіть пір’я. І це – вони, які для подолання навіть невеликої висоти змушені будувати своєрідні протези!

На екрані виникло зображення сходів.

Репліка із заднього сідала:

– Вони навіть неспроможні дізнатися, що їхня планета кругла!

Де ж тут казати про високий рівень розвитку!

– Отже, не всюди розвиток природи відбувався нашим шляхом, – підсумував головуючий. – Найдивніше, що тамтешня природа, створивши крилатих, не піднесла їх на найвищий щабель. Образливо для нашої гідності, але нічого не поробиш…

– І ції кляті безкрилі ще дозволяють собі вбивати наших співбратів! – лунали крики. – Дикість! Варварство!

…А на далекій Землі за підстрелену синичку хлопчик одержав добрячого прочухана. Його ганебну зброю – рогатку – було поламано, а бідолашну пташку поховано під сосною.
Та оскільки променевий зв’язок між двома світами вже перервався, крилаті аборигени про це так і не дізналися…

ЩОНОЧІ – ЗИМА (Фантастичне оповідання)

Посеред хвилястої марсіанської рівнини, з усіх боків оточеної червонуватими пісками, височить напівпрозорий купол.

На перший погляд – купол як купол. Звичайне стандартне покриття для невеликого поселення землян-колоністів. Таких на Марсі сотні. Тільки ось із середини це поселення незвичне.

Похмурі, глухі коридори, вічка в металевих дверях, грати на вікнах… Знайома за земним минулим, безрадісна картина. В’язниця, вона й на Марсі в’язниця.

У кабінеті начальника бесідують двоє: він сам і пастор Кьоніг. Бесіда, звичайно, стосується вічного питання: чи є Бог?

– Бачите, шановний гер Кнафф, – поважно промовляє пастор, – Божий промисел – навіть у тому, що діти Адама і Єви колонізують цю планету. Саме провидіння потурбувалось, щоб ми могли тут жити. Навіть земні годинники можна використовувати, оскільки доба всього на 37 хвилин довша за земну. Подумати тільки: о 24.37 перевести стрілки назад на 24.00 – й новий день почато! Як це просто і разом із тим геніально!

Начальник тюрми Мартін ван ден Кнафф скептично усміхається:

– Раніше ви, святі отці, інакше мислили. За прагнення догори– хай навіть у думці! – на вогнище! А тепер в освоєнні Марса Божий промисел побачили. Які ж ви, однак… – він з докором хитає головою.

– Так то ж коли було! До того ж вогнища палила католицька інквізиція, а я – протестантський священик…

Їхній діалог переривається приходом конвоїра й в’язня. Приведений – чорноволосий міцний чоловік середнього зросту – тримається бадьоро. Видно, що муки ув’язнення для нього наближаються до кінця.

Ван ден Кнаффові все відомо про доставленого, але той повинен відповісти На ряд стандартних запитань. Така традиція.

– Прізвище, ім'я!

– Ангел Крумов.

– Стаття й строк!

– Сорок дев’ята, частина перша Марсіанського УК. Строк два роки.

– У чому конкретно був винний?

– В крадіжці кисневого балона зі складу. Затриманий на гарячому.

– Зауваження в період ув’язнення?

– Не мав.

Коротка пауза. На жорсткому обличчі Кнаффа з’являється щось подібне до усмішки.

– Що ж, вітаю вас, Ангеле Крумов. Ваш строк закінчено, й ви скоро рушите в путь до свого рідного купола № 124, щоб знову розпочати життя чесного громадянина.

– Дозвольте запитання, громадянине начальнику?

– Будь ласка.

– На чому я доберусь?

Широкий жест – і на екрані з’являється мотоцикл-піскохід, сконструйований спеціально для подорожей по Марсу.

-Упоратися зумієте?

– Ще б пак!

– Це голограма. Оригінал стоїть у дворі біля самих воріт. Орієнтований точно на північний захід. Радимо не вихляти, щоб не збитися зі шляху. Охоче постачали б вам транспорт із вбудованим у руль компасом, але – не наша провина, що Марс позбавлений магнітного поля. Повторюю: головне – не робити поворотів. Киснева маска й костюм лишаються у вашому розпорядженні, а піскохід ви повинні по прибутті здати до найближчої поліційної дільниці.

Вони нам повідомлять про це. Ну, ось і все, – киває Кнафф.

– Підійди до мене, сину мій, – єлейно промовляє пастор Кьоніг. – Вислухай напутню молитву.

Крумов слабко посміхається:

– Я православний.

– Не так важливо, головне – християнин…

Пастор, наспіх хрестячи Ангела, бурмоче молитву й дає старе як світ:
– Ступай і не гріши.

…Вже довгий шлях пройшов піскохід червоною пустелею. Фобос закотився за обрій – значить, перша половина доби наприкінці. Дивне світило цей Фобос! Протягом марсіанської доби двічі сходить і заходить!

У Крумова немає годинника, тільки за сонцем та за супутниками Марса й можна здогадатися про час.

Ангел потягує через тонкий шланг харчову суміш із балона, закріпленого за спиною, і йому в голову приходять несподівані думки:

– Як усе ж таки незвично все влаштовано тут! В якій земній в’язниці так піклуються про тих, хто вийшов на волю? Забезпечили їжею й одягом у дорогу й транспорт напрокат дали… Правда, тут і умови не ті, що на Землі…

Зараз у душі нема навіть образи на Златку, яка не стала його очікувати. Бог із нею! Може, насправді з тим полінезійцем їй буде краще… Але як, чорт забирай, могли полінезійці – діти океану! – переселитися на планету, де майже немає води? Хоча кого тут тільки немає…

Шість мільйонів землян назавжди переселилися на Марс. Усього шість мільйонів на цілу планету – як це мало! Адже Марс – суцільна цілина, і ще багато років мусять пройти, перш ніж він стане для людей другою домівкою…

Холодніє, однак… І зненацька філософські думки розвіваються, мов попіл. Натомість надходить одна – проста: “Коли ж доберуся?”

Ангел нетерпляче тисне пальцями на кнопки клавіатури. На дисплеї поруч із приладною дошкою спалахує відповідь на запитання: “Максимальна швидкість – 90 км/год.”.
І в душу поступово починає закрадатися страх.

Значить, навіть при тутешній силі тяжіння більш за дев’яносто кілометрів на годину з цієї машини не витиснеш!

Далі – проста арифметика. Відстань від в’язниці до найближчого купола – 830 кілометрів. Понад дев’ять годин безперервної ходи! Так, розрахунок простий і вбивчий. Він, колишній арештант, а нині вільний громадянин не встигне добратися до людей до холодів.

Ця думка обпікає мозок. Здається, крижаний подих марсіанської ночі, що насувається, проникає всередину.

Не піддаватися паніці! Думати про те, що можна зробити!

Опівдні, коли сонце в зеніті, на Марсі в районі екватора близько +20о С, і цілком
можна обійтися кисневою маскою. Зате вночі, коли температура падає до – 45о , скафандр або дуже теплий одяг необхідні.

А ця бісова машина не має навіть кабіни – лише вітрове скло. Недолік чи економія? Адже знали ж конструктори, що тут бувають піщані бурі!..

Годі роздумів, треба зважитись на дії. Інакше піскохід доставить на базу морожене м’ясо замість Ангела Крумова… Але яка дія тут можлива?!

Пригадався побачений в дитинстві фільм “Дерсу Узала”. Там двоє головних героїв ховались од бурі в скирті щойно зірваної трави. Але куди заховатись тут, де благенька рослинність тулиться лише вздовж каналів?

А холод уже відчутно дається взнаки. І це ще, як кажуть, квіточки. Вирішуй, Ангеле, годі їхати назустріч загибелі! Треба рятуватися!

Крумов зупиняє піскохід. Зістрибує й, відчепивши від борту машини лопатку типа саперної (добре, хоч вона передбачена!), починає затято рити пісок.

Ще зусилля, ще! Він сам не знає, що копає: притулок чи могилу. Ясно одне: в цій наспіх виритій норі слід намагатися вижити. Замерзаючі пальці судомно стискають черешок лопати. Швидше, швидше!

Нарешті яма готова. Тепер залізти до неї. Пісок – на себе! Скоріш! Куртку на голову! Ще підгребти піску до себе! На поверхні залишається лише маленький горбик. Лягти на дні. Стиснутись. Руки й ноги піджати, кулаки стиснути, вкриту курткою голову втягнути в плечі. В норі стало трохи більше вільного місця. Пара різких рухів ногами – й пісок осипається з її стін. Як слід улізти в нього.

Не підведи, киснева маска з балончиком! Завдання проте: дожити до ранку! А вранці – знов у путь.

Крумов скручується в клунок, подібно до дрібного звірка в норі. Наказує собі заснути: уві сні менше витрачається енергії, та й кисню теж.

…Яскраве світло ріже очі. Незвична обстановка: маленька кімната, стіни з рифленого заліза. Враження, ніби знаходишся у скриньці. Але дихати можна. Й не холодно.
На Крумова, ще не зовсім прийшовшого до тями, дивиться бородатий здоровань у в’язаному светрі. Помітивши рух вій, задоволено сміється:

– Очуняв? Чудово! Це, брате, чиста випадковість, що я на тебе набрів. Дивлюсь – горбик якийсь ворушиться. Що за диво, гадаю? Узявся копати, й ось тобі – живого викопав! Ти хто такий? Балакати можеш?

Ангел видає нерозбірливі звуки. Слів не виходить. Незнайомець говорить однієї зі слов’янських мов, майже все зрозуміло. Але якою? Ох, цей туман у голові…

– Де я? – нарешті вичавлює він.

– В геологів ти! – посміхається бородань. – Двоє нас: я та Мболо, напарник мій, із Замбії. Скоро повернеться. На, ковтни, загрієшся. – Він простягає пласку баклажку і вливає до рота Ангелові кілька ковтків. Вогненна рідина обпікає горлянку. Перед очима пливуть кола.

– Справжня “смирновка”, із Землі привіз… Тебе як звати?

– Ан-гел…

– Ангел?! Нічого собі йменнячко!

– Н…норм-мальне бог…гарське ім’я – бурмочуть здерев’янілі губи.

– Та ти не ображайся, дивак! Його, можна сказати, з того світи витягли, а він… За що ж тобі, Ангеле, крильця підрізали?

Крумов здивовано кліпає повіками.

– Роба на тобі арештантська, так що не відкрутишся. Признавайся!

– Стягнув балон кисню, – знехотя відповідає Ангел.

– Хотів на дурняк повітрям дихати? Ні, братику, тут це не проходить! І скільки ж ти відмучився?

– Два роки.

– Марсіанських?

– А то яких же?

– Ух ти! Навіть голос прорізався! В мене теж контракт на два роки, тільки земних. Ой, забув відрекомендуватися: Савелій, ім’я рідкісне, тепер його й не зустрінеш.

– Савелій – це ваш національний герой?

– У своєму роді. Був колись такий популярний артист, весь народ його любив.
Недовга пауза. Крумову не хочеться ні говорити, ані думати. Як музику, не вдаючись у зміст слів, слухає він мову Савелія:

– Ми, вважай, розвідку цього району майже закінчили, ще пару днів – і рушимо на базу. В тебе піскохід, в нас – портативний будиночок. Не пропадемо!

– У мене у Вологді дім знаєш який? О-о-о! Зі справжніх соснових колод, із коником на даху. Усередині, ясна річ, усі блага цивілізації, а ззовні – як діди-прадіди будували, хоч до музею! Туристам показують…

– Е, та я бачу, тебе вже розморило. Лягай-но отут…

…По декількох місяцях у барі одного з куполів сидять за столиком колишній в’язень Крумов і колишній начальник в’язниці ван ден Кнафф. Колишній – бо він уже у відставці. На вигляд ніхто не сказав би, що вони – в минулому супротивники: вираз облич обох благодушний.

– А знаєте, пане Кнафф, – задушевно мовить Ангел, – раніше мені дуже хотілося набити вам орду.

– А нині?

– Тепер не хочеться. І все ж, якщо ви таке встругнули? Маю на увазі моє звільнення.

– Бачите, гер Крумов, нам – тобто керівництву виправного закладу – хотілося дати вам зрозуміти, що ви покарані.

– Хіба двох років не досить?

– Займаються на Марсі в’язні? Тим же, що й інші: освоєнням планети. Усі ми тут живемо в суворих умовах. А щодо раціону, самі згадайте – а де ж ви щодня їли м’ясні чи рибні продукти. Чи не так?

– Так.

– Ось бачите! Багато хто з вільних поселенців і не мріє про таке. У чому ж тоді покарання? Хіба що розваг поменше та ще обмежено свободу руху. Ось і все.

– І ви відправили мене замерзати під нічним небом…

– Можна сказати інакше: вам було надано можливість вижити. Й ви, до речі, прийняли єдино вірне рішення. А вже те, що на вас набрели геологи, свідчить, що ви народились не те що в сорочці – у скафандрі. Вип’ємо ще пива?

В очах Ангела спалахують веселі іскорки:

– За ваш рахунок – скільки завгодно, громадянине начальнику!

– Згода! Сьогодні я пригощаю!

Обоє направляються до стійки. Усе ж таки Марс – таке місце, де мимоволі стають побратимами. Інакше тут просто не можна.

ЦІНА ТАЄМНИЦІ Фантастичне оповідання)

…Відгриміли запеклі бої Кенкістадерів з індіанцями, і настав час розправи…

На майданах перед кам’яними храмовими спорудами, де раніше жерці приносили криваві жертви богам, тепер палали інші вогнища. Десятками страчували непокірних, у першу чергу – вождів разом із родинами, та рядових бійців, які потрапили в полон. А часом видовище було страшнішим: “благородні” ідальго кидали у вогонь християнських дітей. Зойки в плач розносились довкола.

Горді сини Американського континенту – ацтеки, майя, інки та інші – змушені були скоритися жорстокій силі, яка прийшла з-за океану. Закуті в залізо двоногі потвори, із старанністю, гідною ліпшого застосування, винищували червоношкірий народ, який вони зневажали.

І притому – нещадно грабували. Водночас із ріками крові лився золотий потік до іспанської казни, не минаючи й широких кишень пихатих “донів”, і здавалося, не буде кінця тій нарузі над індіанським народом…

…Пабло Мендоса, один із командорів конкістадорського війська, примруживши очі, спостерігав за сценою тортурів і стратою. Йому вже набридла ця кривава оргія, що тривала четвертий день. Хотілось піти геть. Але суворий етикет змушував його бути присутнім, уособлюючи королівське правосуддя. Хай усі бачать, яка чекає кара на того, хто не підкоряється волі “блідолицих”…

Тут стався жахливий, з точки зору церкви, випадок: один з приречених, замість поцілувати бронзове розп’яття, плюнув на нього. За це він мусив померти страшною смертю. Тепер жорстокі тортури чекали на нещасного. У справу втрутилися отці-езуїти, обурені святотатством, і дон Пабло, немов віддавши в їхні руки ініціативу, відійшов убік. Постоявши кілька хвилин, оглянув натовп переможених індіанців. Переможених, але не підкорених – це було очевидно. В їхніх очах – лише затаєна ненависть, але жодної покори.
Поки очі присутніх були звернуті до страждальця, Мендоса поволі спустився кам’яними сходами всередину величної споруди – колишнього інкського храму, в якому завзяте “христове воїнство” влаштувало в’язницю.

Тут темно й похмуро, як у всіх в’язницях світу, але зовсім не вогко – не той клімат. Немає цвілі на стінах,, як у далекій Європі. Он висить під стелею догори ногами кажан – йому байдуже, як цю будівлю використовують люди.

Зупинившись біля закутого в лати охоронця з алебардою, Мендоса недбало кинув:
– В’язня з дальньої келії – до мене! Отого їхнього жерця.

Вартовий миттю зник і повернувся в супроводі старого індіанця в напівзотлілому одязі, розшитому священними символами. Клацнув шпорами:

– Накажете привести тлумача, вельможний дон Пабло?

Мендоса, донедавна незворушний, люто загорлав:

– Геть звідси, щеня!

“Епітет” був неточним: якщо вартовий і був молодший за командора, то хіба років на п’ять. Проте виконав наказ блискавично.

Лишившись удвох, при світлі смолоскипа, двоє представників еліти своїх народів – середніх літ іспанський дворянин і старий індіанський жрець – пильно розглядали один одного.
Мовчання порушив дон Пабло:

– Я не помилився, коли вирішив обійтись без тлумача, чи не так?

Адже ти розумієш нашу мову, старий шахраю. Не намагайся мене одурити – по очах бачу.
Жрець поважно хитнув головою:

– Так, за три роки полону я навчився твоєї мови, білий нелюде. Що тобі потрібно? Золота від мене не дочекаєшся.

Іспанець презирливо скривився:

– Облишмо золото. Мене цікавлять знання. Ви, червоношкірі, приховуєте від нас чимало таємниць. Уся ваша земля – величезна загадка, яка не дає спокійно спати не лише мені. І ти, один із утаємничених, поділишся зі мною бодай часткою секретів. Інакше – знаєш, що чекає на тебе. Не просто смерть – значно гірше. Гніву твоїх богів я не боюся й тобі це відомо.
Старий натужно розсміявся:

– Уперше чую од білого про таємниці, які не дають спати. Вас же цікавить тільки одне – як нахапати побільше золота й дорогоцінного каміння.

– Я не такий, – із погордою мовив Мендоса. – Я вчився в університеті – хоч ти не знаєш цього слова.. Мені доступні знання, до яких за все життя не наблизяться оті головорізи, – він зневажливо кивнув головою в бік виходу.

– Отже, ти вчений чоловік і тому командуєш головорізами…

– Не дратуй мене, старий язичнику! – скрикнув дон Пабло. – Бо буде лихо!

– Не забувай і ти, із ким маєш справу. Ти можеш мене вбити, але не залякати.
Іспанець отямився від лютого гніву.

– Гаразд, досить з’ясовувати взаємини. Перейдемо до справи. Що це таке?!

І він спритним рухом дістав із кишені камзола “колумбійський золотий літачок” – отой самий, який через віки спричинить сенсацію в науковому світі.

– Для моїх воїнів справді це – шматок золота чудернацької форми, і тільки. Але я запитую тебе, як мудру людину: що це? Птах? Не повірю. Жоден птах не зміг би так жити – із великим вирізом на спині, біля самої шиї. Але це щось – крилате, отже, призначене для польотів. То що ж воно?

– Тебе тільки це турбує? – спокійно запитав жрець.

– Не тільки. Декілька разів мої люди – й не лише мої – натрапляли на статуї ваших богів – чи хтозна, ким ви їх вважаєте, як чоловіків, так і жінок, в яких ніс починається вище очей, із середини лоба. Невже колись жило носолобе плем’я? Не можу повірити. І в той час – хто б таке став вигадувати? Адже це – не кентаври й не русалки, в “носолобості” нема нічого поетичного… Ти знаєш! Ти мені скажеш! Для кого тепер берегти таємницю? Вашого царства вже нема й ніколи не буде!

Жрець досить довго мовчав. Тоді поважно мовив:

– Гаразд, я покажу тобі наш справжній скарб, дорожчий за будь-яке золото. Але попереджаю: він не принесе тобі радості. І чи не злякаєшся побаченого?

Іспанець зареготав:

– Злякати справжнього ідальго, який перетнув океан?! Дотепно!

Старий індіанець кивнув:

– Тоді я мушу пройти підвалами храму як господар, а не бранець. Перед вами, завойовниками, таємні двері не відчиняться. Накажи розкувати мене, коли хочеш зустрітися з дивом. Інакше його не буде.

Дон Пабло схилив голову на знак згоди.

…Через деякий час, коли жрець був уже розкутий, вони удвох рушили підземелля. Мендоса люто шипів, коли від одного поруху руки індіанця розсувались кам’яні брили, які здавались монолітами, опускався згори або піднімався з підлоги велетенський камінь, відкриваючи невідомі проходи. Іспанці могли тут блукати роками – і не знайшли б нічого, крім сірих похмурих брил.

Нарешті зупинились перед окутими бронзою дверима із зображенням ока в оточенні променів.

– За цими дверима – Око Богів, яке зберігається тут віками, – мовив жрець. Чудесне Око та все, що в залі, залишили нам у спадок боги, які колись відвідали наш край. Востаннє запитую тебе, загарбнику: чи не злякає тебе побачене? Ще не пізно повернутись назад.

– Ти намагаєшся мене принизити? Я не боюся твоїх богів разом із дияволами!

Жрець незворушно кивнув і знов абсолютно невловимим жестом щось зрушив у товщі скель. І перед очима очманілого ідальго відкрився великий овальний зал, освітлений незвичайними, ніким із білих прибульців не баченими, лампами. Вони випромінювали блакитне сяйво, яке не давало кіптяви й не блимало. А посеред залу на підвищенні стояло те, що наші сучасники назвали б комп’ютером.

Індіанець став на коліна і палко зашепотів молитву. Мендоса дивився навколо, ніби спостерігав за нечистою силою. “Завів у бісівське кубло!” – майнула думка. Але дворянський гонор узяв гору: вмерти, але не виказати власного страху!

Він здригнувся, коли почув хрипкуватий голос жерця:

– В наших легендах сказано: “Спустився з неба човен, і вилізли з нього боги в шкурах”. Але то був незвичайний човен і незвичайні шкури носили ті боги. Тільки в нашій мові немає слів, щоб усе те правильно описати.

А далі почалося справжнє магічне видовище, із точки зору середньовічної людини.
Це ми з вами, читачу, знаємо, що таке комп’ютер, дисплей, клавіатура, файл і т.ін. Але наляканий Мендоса із забобонним жахом спостерігав, як бігали по клавішах червонясті вузлуваті пальці, як на екрані змінювали одне одного зображення Землі, побаченої з космосу, посадки космічного корабля, зустрічі носолобих з аборигенами…

…Іспанець забув про час. Він ніби розчинився в потоці інформації, що ринув із дивовижного екрана.

Бачив, як прибульці передавали деякі свої знання людям Землі. Деякі – але не всі, бо для всіх ще не прийшов час. Як подарували вони втаємниченим – касті жерців – “Око Богів” і навчили ним користуватися, як залишили в надрах гори, яка згодом стала храмом, суперпотужні акумулятори, заряджені на віки. Спостерігав, як високо в Андах прокладали залізницю, для якої не було назви в мові землян. І робили операції, зокрема пересаджували людські органи, навчали землян вирощувати окультурені рослини… Й нарешті відлетіли, залишивши по собі добру пам’ять…

Як зачарований, дивився дон Пабло на старого жерця, коли той закінчив своєрідну “розповідь у малюнках”. Індіанець усміхнено глянув довкола:

– Ти збагнув наш секрет, чужинцю? Ми сильніші духом за вас, бо з нами поділилися досвідом боги. Наші боги, яких ніхто не розпинав, як вашого: чи зможеш ти розповісти про це на батьківщині?

Мендоса сумно посміхнувся. Він добре знав, який може бути наслідок цієї розповіді в Іспанії, де лютує інквізиція: клеймо єретика й смерть на вогні.

І тут жрець вигукнув:

– Правильно, ти нікому нічого більш не розкажеш! Бо тепер ти – труп і я разом із тобою!
Він доторкнувся дома пальцями до ледь помітного виступу в стіні, і почався “запрограмований” землетрус: схований у скелях пристрій, який уперше привели в дію, скидав стелі велетенські брили, й вони чавили все навколо. Не минуло й півгодини, як від комп’ютера, жерця й конкістадора не залишилось майже нічого. А те, що залишилось, було поховане під товщею скель…

Ще довго дивуватимуться земляни наступних віків, знаходячи час від часу то скульптури “носолобих”, то золоту модель літака в Колумбії, то рейки – залишок стародавньої високогірної залізниці в Перу… Лише окремі фрагменти космічного знання, яке не вдалося зберегти цілим…

Самолетики из прошлого

Множество
глаз рассматривало золотые крылатые фигурки, выставленные в Музее
золота при Государственном банке Колумбии. Они не раз экспонировались
на передвижных выставках "Сокровища Колумбии", проводившихся в
различных странах мира. Но только в 1969 году американский ювелир
Эмануэль Стауб обратил внимание на то, что одна из крылатых фигурок,
копией которой он располагал, как-то уж очень сильно смахивает на
самолет. Ювелир переслал копию своему другу, известному зоологу Айвену
Сандерсону, руководителю Общества по изучению необъясненного. Ученому
сразу стало ясно, что фигурка, названная в выставочном каталоге
"зооморфной", в действительности не имеет прототипов среди животных. В
то же время несколько авиационных экспертов, с которыми
консультировался Сандерсон, признали в находке модель летательного
аппарата. А возраст ее составлял более тысячи лет.



Статья
Сандерсона о древнем самолете, опубликованная в конце 1969 года
журналом "Аргоси", произвела сенсацию - и побудила к поискам
аналогичных фигурок в музеях и частных собраниях. Всего к настоящему
моменту известно свыше тридцати "золотых самолетиков". Обычно их
находили в захоронениях индейских вождей. Предполагается, что при жизни
хозяев эти предметы использовались в качестве нагрудных украшений или
амулетов. Благодаря наличию в захоронениях органических остатков,
поддающихся датировке радиоуглеродным методом, время изготовления
крылатых амулетов известно с достаточной точностью - около 500 года
нашей эры. Авторами этих шедевров являлись мастера индейской культуры
толима, жившие на территории нынешней Колумбии, в среднем течении реки
Магдалена. Однако творения их рук встречались далеко за пределами
названного региона. Так, в берлинском Музее этнографии хранится
"самолетик", найденный на территории Коста-Рики. Сообщалось об
обнаружении подобных изделий из золота в Венесуэле и Перу.

Не
все фигурки этого типа обнаруживают столь же яркое внешнее сходство с
самолетом, как экземпляр, обследованный Сандерсоном. Более того,
изготовители фигурок явно изображали некое живое существо, о чем
свидетельствуют глаза и пасть. Соответственно классификации этих
предметов специалистами по древним культурам Америки носят
биологический оттенок. Крылатые амулеты часто связывают, например, с
"культом насекомых". Аналогичный экспонат из Музея естественной истории
в Чикаго снабжен подписью "летучая рыба", а его собрат из Музея
примитивного искусства в Нью-Йорке подается публике как "крылатый
крокодил". И все же, несмотря на различие форм, практически все
крылатые фигурки из золота сохраняют принципиальную схему самолета,
которой нет точных соответствий в природе. На каждом экземпляре легко
показать кабину, фюзеляж, крылья, стабилизаторы, киль...

Все
споры вокруг колумбийских "самолетиков" оставались умозрительными, пока
за дело не взялись Алгунд Энбом и Петер Белтинг из немецкого городка
Лер. Этих очень разных по профессии людей - медика и офицера ВВС -
объединил глубокий интерес к истории авиации. Вдобавок Белтинг уже
давно увлекается моделированием самолетов. Энтузиасты приняли решение
построить увеличенные копии крылатых фигурок и испытать их в полете.



Для
копирования были выбраны две фигурки, наиболее похожие на самолет - та,
которая прославилась благодаря публикациям Сандерсона, и золотой
амулет, хранящийся в Смитсоновском институте в Вашингтоне. По размерам
модели превосходили миниатюрные оригиналы в 16 раз, но сохраняли все их
пропорции и особенности формы. Для вящего сходства копии покрыли
золотистой краской. Так как по виду колумбийских "самолетиков" трудно
было определить, какого рода двигатель мог на них стоять, Петер Беллинг
создал модели в двух вариантах - с пропеллером и реактивным движком.



Результат
был ошеломляющий. Радиоуправляемые модели оказались в состоянии
выполнять даже такие фигуры пилотажа, как бочка и петля! Они уверенно
маневрировали в воздухе и заходили на посадку, несмотря на
поднимавшийся время от времени ветер. В ходе испытаний у моделей не
выявилось абсолютно никаких аэродинамических недостатков. Даже с
выключенным двигателем они превосходно планировали.

Эти
испытания, начатые в 1996 году, повторялись много раз. В апреле 1998
года за демонстрационными полетами моделей наблюдали сотни участников
ежегодного съезда Немецкого общества авиации и космонавтики. Маститые
ученые, авиаконструкторы и профессиональные пилоты были едины в своем
мнении: конструкция этих летательных аппаратов совершенна. В природе
нет и не могло быть ничего подобного.



Этот
экспонат комнаты 22 Египетского музея в Каире носит инвентарный номер
6347. В его судьбе много общего с судьбой колумбийских крылатых
фигурок. Предмет был найден археологами в 1898 году близ Саккары в
захоронении, датируемом III веком до н.э. Находку поместили в ящик с
ярлыком "Деревянные фигурки птиц", где она пролежала довольно долго,
пока ее не выставили в музейной экспозиции. Целых полвека по ней
равнодушно скользили взоры посетителей, - вплоть до 1969 года.
Переломным моментом в своей судьбе древнеегипетская "птица" обязана
доктору Халилу Мессихе, который помимо основной специальности имеет
археологическое образование и серьезно увлечен изучением египетских
древностей. Он-то и узрел очевидное: деревянная "птица" больше
напоминает самолет или планер.



Предмет
N 6347 изготовлен из твердого дерева сикомораи весит около 40 грамм.
Длина "птицы" - 14,2 см, размах крыльев - 18,3 см. Носу фигурки придана
клювовидная форма, с одной стороны даже нарисован глаз - на другой
стороне он почему-то отсутствует (возможно, стерся). Кроме этого, у
модели нет никаких признаков пернатых. В частности, хвост, как и у
колумбийских "самолетиков", представляет собой вертикальный киль.
Крылья и корпус имеют явно аэродинамические, "зализанные" контуры.

Знатоки
в области конструирования летательных аппаратов констатировали: да,
похоже на модель планера, но с одним конструктивным изъяном - нет
горизонтального оперения, стабилизаторов, без которых планер будет
неустойчив в полете. Понимал это и Халил Мессиха. Решение проблемы ему
видится таким: "Часть хвоста отломана. По-видимому, на нем крепились в
горизонтальном положении рули высоты". Исходя из такого предполжения,
Мессиха изготовил из платана точную копию экспоната N 6347, добавив
стабилизатор, и испытал ее в полете. Она замечательно планировала, а,
будучи оснащена моторчиком и пропеллером, развивала скорость до 95
км/час и оказалась даже способной нести груз!"



Сразу
же после сенсационного открытия в 1971 году была образована специальная
комиссия из авторитетных египетских археологов и авиационных экспертов
для изучения данной находки и поиска ее аналогов в запасниках
Египетского музея. И аналоги нашлись. 12 января 1972 года в центральном
зале музея открылась выставка древнеегипетских "моделей самолетов",
которая насчитывала уже 14 экспонатов!

НЕПРОБАЧЕНИЙ, (Фантастичне оповідання)

Він зійшов із товарного потягу недалеко від станції Льєж. Ось-ось мав настати світанок. Стрибнув на залізничний насип і рушив до електричних опор, відчуваючи, що без підзарядки довго не протягне.

Підійшовши до розподільчого пристрою (на це були витрачені останні зусилля)… став відгвинчувати вказівний палець правої руки, що виявився порожнім.

Передбачливо сунув цей палець до кишені сірого пальта. Тепер на його місці стирчав оголений провід. Він тицьнув провід в електромережу. Спалахнула велика блакитна іскра. Протягом восьми хвилин штучне тіло міцно струшувало.

Наситившись таким чином електроенергією, він ковзнув униз, майже миттєво приладнав палець на місце й продовжив шлях значно бадьорішим кроком.

Добре, що кіборги не підкоряються емоціям, а то б, певно, від недавніх подій можна було б схибнутися. Уже декілька місяців у країнах Євросоюзу на його співбратів тривала справжнісінька облава, хоча її причин ніхто з обивателів не знав.

Кіборги, які протягом ряду років виконували переважно рутинну роботу, миттю перетворились на “ворогів суспільства”. Одні покірно з’явилися на демонтаж, інші, якими рухав інстинкт самозбереження, пустились навтьоки. Нік – так звали “зайця” із товарного потягу – належав до других.

Він увійшов до міста на світанку. Нечисленні перехожі не звертали на нього уваги: зріст середній, одяг світло-сірий, стандартний, обличчя – правильне, але абсолютно нічим не примітне. Хоча професійних “нишпорок” саме ця “посередність” і могла насторожити – щоправда, лише у випадку особливого службового старання.

Нік наближався до бару “Золотий павич”, де було призначено конспіративну зустріч. В його електроннім мозку, як старовинна заїжджена платіжка, крутилася, не даючи спокою, думка:
“За що живі незлюбили нас?”

У “Золотому павичі” доводилось бувати разом із господарем понад десять років тому, але електронна пам’ять нічого не забуває. Пробравшись крізь лабіринт вулиць у середньовічній частині міста, зогледівся, Поліцейських поблизу не було. Зайшов до бару, кинув погляд на столик у дальньому кутку. Там поки було порожньо. Наблизився до стійки.

– Два мартіні з льодом, – промовив діловим тоном і, згідно з тутешнім звичаєм, поставив монету на ребро й покотив уздовж стійки. Блискуча новенька “5 євро” зупинилась між спритними пальцями бармена.

Коктейлі з’явились майже миттєво. Коли Нік повертався, то почув приглушений голос:

– Може, краще не пий? Від цього контакти окисляються.

Будь-яка людина здригнулась б. Але біороботи не вміють цього. Нік повернувся і прямо запитав:
– Ви знаєте, хто я?

– Синку, мені 55 років, і 28 з них я – за цією стійкою На бачився вашого брата. Ну й місцинку ви собі вибрали. Копи за півгодини будуть тут. Скажи це своєму дружку, коли він з’явиться.

– Дякую вам, сер.

Бармен хрипко розсміявся:

– Ми в тій частині Бельгії, де прийнято звертання “месьє”. “Сер” у нас не у вжитку.

Нік вдячно кивнув.

Столик був уже зайнятий. Одного погляду було досить, щоб пізнати “свого”.

“Які ми все ж таки схожі”, – подумав Нік, сідаючи.

– Нік, – відрекомендувався він.

– Марк, – кивнув сусіда. – Сподіваюсь, номер необов’язковий?

– Який так номер? В поїзді “Париж – Афіни” провідник – співчуваючий нам.

– Тутешній хазяїн – теж, – попередив про швидкий візит копів.

– Чудово. Я не побіжу. – Марк був незворушний, як і належить біороботу.

– Що вирішили в паризькому центрі?

– Голови урядів Євросоюзу збираються до Льєжа наступного тижня. Ось і ми – сюди ж. Можливі два варіанти.

Перший: у день самміту ми всі, що зібралися та вціліли, стрункими лавами рухаємось до ратуші. Розігнати й знищити нас на місці не посміють – все ж не за тиранії живемо. Один із першого ряду подає петицію. Наші вимоги: припинити робоцид і, якщо вже так ми заважаємо живим, дозволити нам від’їхати до Швейцарії, де не діють закони Євросоюзу.

Варіант другий: за тиждень більшість з нас переловлять. Урочистого ходу не вийде, бо п’ять – шість осіб – це не колона. Тоді петицію подасть один із нас, найловкіший, який мусить пробратись до ратуші за будь-яку ціну. Цей варіант гірший – не буде театрального ефекту для стереобачення. Але це вже, як кажуть живі, що Бог пошле.

– Чого вони взагалі взялися нас винищувати? – спитав Нік. – Адже повинна бути причина.

– Торочать про якусь змову біороботів проти живих. – Марк дуже натурально потис плечима.

– Провокація?

– Важко сказати. Може, щось і було. Але ж не можна так – усіх гамузом…

Він не встиг договорити. У дверях з’явився поліцейський патруль.

– Увага! Загальна перевірка! Будь-хто з живих буде негайно відпущений, навіть якщо він – терорист, що перебуває у розшуку! Ми лише виявляємо прихованих біороботів!

Марк та Нік чудово розуміли свої плюси й мінуси: вони значно поступалися живим людям у спритності, але переважали їх у силі й швидкості реакцій. Перший блискавично вскочив і, висадивши вікно, вистрибнув на вулицю. Другий кинувся до стійки. Бармен послужливо розчахнув перед ним дверцята, й Нік загубився в лабіринті старовинних льєжських вуличок.

Маркові не пощастило. Двоє поліцейських чергували біля входу. Один із них дістав його розрядником, схожим на довгу нагайку, і біоробот звалився, знеструмлений.

А в барі офіцер поліції, ліниво позіхнувши, звернувся до бармена:

– За співчуття о ц и м ходімо, месьє, із нами. З якого дива ви їм допомагаєте?

Той відповів:

– Свого часу один з о ц и х, як ви висловлюєтесь, врятував із ставка мою дворічну доньку. Сьогодні вона доросла, і в мене є онук. А могло б не бути нікого. Ось так… А що, за співчуття біороботам вже саджають?

Поліцейський похмуро буркнув:

– Поки що ні. А штраф заплатите солідний…

Марк, штучно “приведений до тями”, давав свідчення в поліційній дільниці. Відповівши на всі запитання, він звернувся до слідчого:

– Скажіть, на якій підставі нас вважають злочинцями? За що переслідують?

Той удавано здивувався:

– Ви не знаєте? У вас же власні канали зв’язку!

– Уявіть, не знаю. Мене все одно розмонтують, так скажіть хоч зараз, у чому причина?
Слідчий зітхнув:

– Дехто з вас був незадоволений відведеною вам у суспільстві роллю. І взявся, слід сказати, досить ретельно, робити кар’єру. При сучасних технічних можливостях зробити фальшиві документи – дрібниця. Й тільки випадок допоміг виявити, що мер португальського міста Коімбра – прихований біоробот. Було проведено перевірку – бачте, навіть не тотальну, а вибіркову! – і виявилось, що ваші браття звили собі гніздечка в муніципалітетах Амстердама, Барселони, Ліворно, Мангейма та інших міст. А дехто навіть став депутатом Європарламенту. І тоді ми, живі, забили на сполох. Адже справа йшли до суспільства, керованого біороботами! Цього ще не вистачало!

– І ви вирішили винищити нас усіх. Про всяк випадок…

– Не іронізуйте, будь ласка! Що нам ще залишалося робити? Чекати на засилля “осіб штучного походження”?

– Дозвольте спитати, пане слідчий: мерство чи депутатство бодай одного з нас завдало лиха людям?

– Слава Богу, ні. Біоробот не може заподіяти шкоду людині за ідею. Хіба тільки схибнеться… – слідчий нервово гигикнув.

– Ось бачите! А хіба серед живих немає типів, здатних використати владу задля зла?

– Із вами цікаво вести бесіду. Я б сказав, ви надто розумово розвинуті як для біоробота.

– Я був садівником у домі доктора філософії. І мене, між іншим, це влаштовувало.

– Й ви з ним вели в саду філософські бесіди… Так, школа відчувається. Що вас іще цікавить?

– Як щодо Швейцарії?

– Швейцарія давно відома як пристанок всесвітніх мерзотників або їхніх капіталів. Бажаєте приєднатися?

– Ми не мерзотники!

– Ви перш за все не люди. І всякий там гуманізм до вас не прикладеш. Вас просто розберуть, як цю складану шафу!

– Шафа не відчуває! – обурився Марк. – А нас ви наділили свідомістю! Ще у двадцятому столітті було сказано: “Ми відповідаємо за тих, кого приручили”. Ви, живі, так нічого й не навчились!

Він кричав, поки його не відвели до камери.

…Наступного дня вся Європа побачила на екранах стереовізорів ходу біороботів із транспарантами. Очолював процесію Нік.

Він і вручив петицію, відкарбовану на дюралевій дошці, керівникам Євросоюзу, що зібралися біля Льєжської ратуші.

Двері камери розчинилися. Марк почув довгоочікувані слова:

– Прохання ваших братів про виїзд до Альпійської республіки задоволено.

Він не втримався від іронії:

– Ви проведете мене до Базеля?

Пролунала суха відповідь:

– Ви були заарештовані ще до подачі петиції. Й ви – особисто ви! – підете на демонтаж.

– Чим же я так завинив?

З глибини коридору долинув знайомий голос слідчого:

– Такі, як ви, справді не рвуться на високі посади. Але ви можете стати трибуном і проповідником, а це ще гірше. Ви створюєте нові євангелія, за якими будуть навчатися нащадки. Цього не можна допустити.

На пластиковому обличчі з’явилася сумна посмішка:

– Що ж, я загину недарма. Зате іншим поталанило.

ЧУДЕСНИЙ ПОРЯТУНОК,або СТАРА КАЗКА НА НОВИЙ ЛАД

Доктор Айболить вже закінчував прийом, як раптом до нього в кабінет увірвався собака Авва.

– Р-р… гав! – прогавкала вона. Лікарю, там принесли лисицю! Схоже, вона конає.

– Який жах! Айболить поспішив. – Чи це не та лисиця, яку недавно вкусила оса?

– Саме вона!

– Треба ж, як не щастить бідоласі…

Лисицю внесли до кабінету двоє родичів. Очі її були напівзаплющені, голова безсило звисала. Причину хвороби було помітно: живіт роздувся, ніби в ньому містився футбольний м’яч.

Папуга Карудо доторкнувся крилом до “пухлини” і з криком: “Кар-раул! Гар-ряче!” злетів до стелі. Й тут куля в лисячому шлунку почала обертатись. Айболить, ледь наблизивши долоні до нещасної, вигукнув:

– Здається, вона проковтнула кульову блискавку! Негайно починаємо операцію!

За декілька хвилин приготування було закінчено. Айболить, розтиснувши зуби лисиці скальпелем, влив їй до рота сонний узвар, щоб не відчувала болю.

Асистували йому сова Бумба й мавпа Чічі. Сова подавала необхідні інструменти, тримаючи їх у дзьобі, мавпа ловкенько накладала шви, орудуючи одразу чотирма руками.

І раптом… з розтятого шлунка вирвалося щось кругле й, обдавши всіх нестерпним жаром, знялось угору.

Айболить із помічниками з подивом спостерігали повислу під стелею круглу фізіономію без вух, зате з банькатими круглими очима, маленьким носом-гудзиком та широчезним ротом.
Істота скорчила єхидну гримасу і вимовила декілька коротких фраз невідомою мовою. Й усі чомусь зрозуміли, що вона дорікає лисиці, та й усім присутнім за несусвітну дурість.

Тут луснуло віконне скло. Гість-круглячок вилетів у вікно й зник. Тільки тепер звірі помітили, що Айболить наче скам’янів. Він сидів непорушно, дивлячись кудись вдалину скляним поглядом.

Довелося всім, об’єднавши зусилля, самим закінчувати операцію й відвозити лисицю до палати, де вона проспала три доби.

А наступного дня Айболить розповів своїм друзям:

– Це я став наче зачарований, коли прибулець мені в мозок надіслав імпульс.

– А що це таке? – спитала Чічі.

– Він миттєво передав мені відомості про свою планету, лише не повідомив, де вона

знаходиться. Бо тепер його земляки не захочуть із нами ніяких справ мати.

– А чому в нього немає ані рук, ані ніг? – спитала качка Кіка.

– Бо вони там, у себе, або катаються по землі, або літають у повітрі. І майже все в них літаюче, за законами левітації.

Через декілька днів лисиця поділилася спогадами:

– Котиться цей колобок по дорозі й співає хвалькувату пісню: “Я від баби втік, я від діда втік… І від вовка втік…” Тут у мені самолюбство розігралось. Думаю: “Від усіх утік, а від мене – дулю з маком!” І як же просто я його спіймала! Попрохала сісти на носа. Теж мені розумна істота!

Поступово все повернулось на свої місця. Тільки Айболить час від часу зітхав про нездійснений контакт (“Так і не познайомились!”), а лисиця стала панічно боятися всього, що кругло й котиться…

Можливе наукове підгрунття:Артефакты - следы пришельцев?

16 октября 2007 Человечество издавна привлекало все необычное и загадочное. Одним из явлений, вызвавшим пристальный интерес любителей экстраординарного, стали неопознанные летающие объекты - НЛО.

В наши дни это одна из популярных тем для энтузиастов изучения аномальных явлений. Существует целая группа предметов, не подающаяся классификации и далеко выходящая за хронологические рамки теории существования человека на Земле. Это так называемые неопознанные ископаемые объекты - НИО. Под этим названием объединены предметы искусственного происхождения, находимые в ненарушенных пластах горных пород.

Наличие таких предметов в первую очередь ставит вопрос об их происхождении и их возможной связи с деятельностью человека.

Жизнь по Дарвину Одним из самых животрепещущих во все времена был вопрос о происхождении человечества и его возрасте. Этим вопросом задавались еще в глубокой древности, практически каждый народ имел свои мифы и легенды о своем происхождении.

Благодаря отказу от религиозных догматов о божественном происхождении человека, в науке возобладали идеи Дарвина о постепенной эволюции человекообразной обезьяны в человека разумного.

Процесс эволюции шел благодаря применению первобытной обезьяной сначала простых, а потом все более сложных и сложных орудий труда. Современными исследователями установлено, что с того времени, как человекообразная обезьяна впервые оббила гальку и сделала из нее простейшее орудие, прошло около 2,5 млн. лет.

Древнейшие цивилизации на планете имеют возраст 6-7 тыс. лет. В промежутке между этими датами человек занимался своим совершенствованием, пока не заимел современный облик и приобрел определенные знания и определенный уровень технологий. В глубине времени, отстоящем от нас более чем на 2,5 млн. лет, человека не существовало и планету Земля заселяли только животные.

Таковы на сегодняшний день наши представления об истории человечества. Эту теорию подтверждают изыскания археологов, детально прослеживающих путь человечества по останкам материальной культуры. «Зальцбургский параллепипед» Однако существует целая группа предметов, не подающаяся классификации и далеко выходящая за хронологические рамки теории существования человека на Земле. Это так называемые неопознанные ископаемые объекты - НИО.

Под этим названием объединены предметы искусственного происхождения, находимые в ненарушенных пластах горных пород. Наличие таких предметов в первую очередь ставит вопрос об их происхождении и их возможной связи с деятельностью человека. Одним из таких предметов является так называемый «Зальцбургский параллелепипед». Он был найден 1 ноября 1885 года рабочими фабрики фирмы Исидора Брауна в г. Шендорфе в Австрии, когда был расколот кусок бурого угля, предназначавшегося для топки печей.

Уголь относился к третичному периоду и был добыт на шахте Вольфзегге в Верхней Австрии. Найденный металлический предмет представляет собой по форме параллелепипед размерами 67х62х47мм весом 785 г. Противоположные стороны этого предмета, напоминающие подушки, скруглены, а по его периметру идет глубокая канавка. Сыновья владельца фабрики выставили этот предмет в 1886 г. в музее Каролины Августы в Зальцбурге, и до настоящего времени он хранится там. Найденный предмет тут же вызвал пристальное внимание ученых.

В 1886 г. на заседании естественноисторического общества Рейнской области и Вестфалии горный инженер Фридрих Адольф Гурльт сделал доклад по случаю этой находки. Он определил, что это предмет является металлическим, почти квадратного сечения, обладает твердостью стали и в качестве примесей имеет ничтожный процент никеля. Вся поверхность предмета, в том числе и канавка, покрыты характерными для метеорита чашечками и тонкой пленкой окиси. Однако главного признака железного метеорита - так называемых видманштеттеновых фигур - он не имеет, что не помешало инженеру отнести его к классу голосидеритов (железных метеоритов). Но слишком правильная форма «метеорита» вызвала дискуссии, не утихающие и по сей день.

Как известно, форма метеоритов всегда неправильна, а здесь речь шла о «табакерке» размерами примерно в четыре сложенных вместе спичечных коробка. Часть экспертов высказалась за то, что это продукт человеческих рук, часть приняла «соломоново решение» - это метеорит, обработанный человеком. В 1919 г. американский писатель Ч.Форт предположил, что он был обработан внеземными существами. Уже в наше время высказывалась гипотеза о том, что это древний молоток - канавка на нем служила для крепления веревки, при помощи которой он крепился к деревянной рукоятке.

"Но самое главное было не в этом, главное было в том, что этот загадочный предмет был найден в угле, возраст которого определяется третичным периодом (24,5 - 67 млн. лет назад!) И, несомненно, имеет искусственно происхождение или искусственную обработку! Ископаемые метеориты сами по себе редки, на сегодня их найдено не более десятка, а геометрически правильных метеоритов до сих пор не встречалось вообще. Возникают гипотезы и о естественном происхождении этого объекта.

В 1973 г. на острове Булла возле Баку, образованном грязевым вулканом, геолог Ю.Мамедов обнаружил аналоги «Зальцбургского параллелепипеда». Это были каменные подушкообразные шары, окольцованные бороздками, примерно такого же размера. Эти шары являлись продуктом вулканической деятельности, быстрая кристаллизация которых в результате резкого охлаждения разрывала оболочку, после чего и появлялись бороздки.

Высказывалось мнение о едином механизме образования объекта из Австрии и шаров из Баку. Но условия образования пластов бурого угля невозможны при вулканической деятельности, да и шары с острова Булла были каменными, тогда как параллелепипед был железным. Единого мнения нет до сих пор Гвозди, винты, «ведерная ручка», скелеты

Следующим НИО является находка в 1844 г. в Кингудском карьере в Северной Британии стального гвоздя, примерно на дюйм внедренного вместе со шляпкой в твердо спрессованный песчаник. Острие этого гвоздя, почти полностью съеденное ржавчиной, выходило наружу из слоя глины. Об этой находке сообщил Британской ассоциации содействия науки английский естествоиспытатель сэр Дэвид Брюстер - известный и серьезный ученый, сомневаться в искренности которого никто не мог. К сожалению, ни глубина залегания, ни возраст песчаника не известны. Однако по условиям образования этой горной породы это опять же, как минимум, несколько миллионов лет.

В том же Кингуди в куске кварцитовой породы был найден металлический НИО в виде ведерной ручки 23 см. в длину. Эксперты установили, что она могла попасть в горную породу 10-12 млн. лет назад. Другая «ведерная ручка» из золота была найдена в куске кварца неким врачом в Калифорнии. В 1869 году в городе Трежер-Сити штата Невада в куске полевого шпата, добытого на большой глубине, обнаружили металлический винт длиной около 5 см.

В 1851 г. золотоискатель Хайрам Уитт привез домой в город Спрингфилд кусок золотоносного кварца «размером с добрый кулак». Показывая свом близким, Уитт нечаянно уронил его, кусок раскололся, и внутри него оказался чуть тронутый ржавчиной гвоздь. В XVI в. испанский вице-король Перу дон Франциско де Толедо держал в своем кабинете стальной гвоздь длиной 18 см, плотно зацементированный в горной породе. Этот гвоздь был найден в перуанской горной выработке.

Критики искусственного происхождения этих предметов объясняют их появление естественными природными процессами: за счет особого рода кристаллизации минеральных растворов и расплавов, за счет замещения пиритом растительных останков или образования пиритовых стержней в пустотах между кристаллами. Однако пирит - это сернистое железо и, как известно, на изломе имеет соломенно-желтый цвет, из-за чего его часто принимали за золото, и кубическую структуру, ясно видимую невооруженным глазом.

В описаниях же находок ясно говорится о железных «гвоздях», иногда ржавых или чуть тронутых ржавчиной. Если был это были пиритовые образования, то их скорее всего бы назвали золотыми, а не железными. Отличили же шахтеры в донбасской угольной шахте в 1968 г. металлический стержень от настоящего, оказавшегося пиритовым образованием.

Иногда гвоздеобразные НИО принимают за фульгуриты (громовые стрелы), образовавшиеся после удара молнии в горных породах, или за расплавившиеся осколки метеоритов. Но найти след удара молнии много миллионов лет назад очень и очень проблематично, не говоря уже о расплавившемся метеорите.

Часто находимые стержнеобразные НИО принимают за скелеты белемнитов - беспозвоночных морских животных, живших с каменноугольного по меловой период. Они имели цилиндрическую, коническую или сигарообразную форму, по длине достигали 10-20 и даже 50 см. В народе скелеты белемнитов называют «чертовыми пальцами». Они имеют ярко выраженную скелетообразную форму, и спутать их с чем-либо иным невозможно. Тем более что белемниты встречаются только в осадочных породах, но никогда - в коренных, таких как полевой шпат или кварц.

Но НИО гвоздеобразными предметами не ограничиваются. Так, в декабре 1852 г. в куске угля добытого неподалеку от города Глазго был обнаружен железный инструмент необычного вида. Некто Джон Бьюкенен представил эту находку в Общество шотландских древностей и сопроводил ее письменными показаниями, данными под присягой пятью рабочими, участвовавшими в открытии. Бьюкенен был обескуражен находкой в столь древних пластах орудия, несомненно вышедшего из человеческих рук. Члены общества предположили, что НИО представляет собой часть бура, оставшегося в глубине при производстве предыдущих изысканий. Но НИО находился внутри куска угля, и пока его не разбили, ничто не выдавало его присутствия в нем, то есть скважины не было, да и бурение в этом районе, как позже выяснилось, никто не проводил.

Еще один НИО был обнаружен в июне 1851 года возле американского города Дорчестер. При производстве взрывных работ среди осколков скалы нашли два куска металлического предмета, разорванного при взрыве. Когда их соединили, то получился колоколообразный сосуд 11,5 см высотой и 16,5 см шириной в основании, а в вершине 6,4 см. Толщина стенок составляла 0,3 см. Металл по цвету напоминал цинк или сплав с добавкой серебра. На поверхности НИО различалось шесть изображений цветка или букета, покрытых чистым серебром, а вокруг нижней части «колокола» - лоза или венок, также покрытый серебром. НИО был извлечен из породы, находившейся до взрыва на глубине 4,5 м.

По сообщениям газеты «Сайентифик Америкэн» в подлинности находки никто не сомневался. В 1871 г. недалеко от городка Чилликоте в штате Иллинойс при проходке шахты на глубине 42 м было найдено несколько плоских круглых бронзовых предметов, похожих на монеты. Еще раньше, в 1851 г., в том же Иллинойсе подобные медные кружки были обнаружены на глубине 36 м.

В XX в. участились находки в горных породах каких-то пружинок, винтиков, проволочек и других предметов. Поводя итог найденным НИО, следует отметить, что как их защитники, так и критики делают большую ошибку в их интерпретации. Человеку свойственно при определении незнакомых вещей подгонять их внешний вид под уже известные предметы. Например, один из исследователей «Зальцбургского параллелепипеда» кандидат геолого-минералогических наук В.Авинский показал его фото своим знакомым, никогда не слышавшим о нем раньше, и спросил - что это?

Физик назвал его панцирем черепахи, химик - скорлупой грецкого ореха, фотограф увидел полушария мозга, палеонтолог категорически отрицал наличие на предъявленном фото створок раковины, а астроном удовлетворился видом необычного портсигара. Защитники происхождения НИО от пришельцев или от человека утверждают, что все эти гвозди или стержни сделаны ими. А противники заявляют, что раз уж и были пришельцы, то зачем им разбрасывать по Земле какие-то примитивные гвозди при их высоком уровне техники. Вот если бы найти радиопередатчик размером с горошину, вмонтированную в рог доисторического ящера, тогда бы это служило определенным доказательством палеоконтакта или дела рук высокоразвитых землян.

Но дело в том, что мы не знаем, что это. Эти предметы просто ПОХОЖИ на известные нам гвозди, колокольчики, табакерки и так далее, но на самом деле ими не являются. Нам пока не дано постичь их назначение. Следы пришельцев, или творения рук человеческих? Так чем же являются НИО? Следами космических пришельцев или творением рук человеческих? Оставив теорию о внеземном разуме в стороне, коснемся лишь истории человечества. Как уже было отмечено выше, учеными по археологическим находкам установлен предельный хронологический срок для человека в 2,5 млн. лет.

Но НИО обнаруживают в пластах пород определяемых по возрасту в десятки, а то и сотни миллионов лет! Выходит, человечество намного древнее, чем считается сейчас?! Помимо находок НИО доказательством этому служат еще и находки черепов динозавров с идеально ровными, похожими на пулевые, отверстиями, находка черепа неандертальца в Родезии в 1928 г. со схожим отверстием, черепа бизона из Якутии сорокатысячелетней давности, имевшего идеально круглое отверстие, впоследствии еще при жизни заросшее. Объяснение наличия таких отверстий некоторыми критиками тем, что эти животные были убиты метеоритами, просто смехотворны.

В одесских катакомбах найдены кости животных, живших миллионы лет назад и обработанных металлическим орудием. Одним из весомых доказательств существования человека на Земле много миллионов лет назад служат его следы, найденные в некоторых местах в ископаемых пластах. Такие следы обнаружены в Трансваале, на Цейлоне, в пустыне Гоби. Так, например, в Техасе находится крупнейшее в мире местонахождение следов динозавров. Оно расположено в русле реки Пэлэкси Ривер в так называемой «долине великанов». Оно было обнаружено в 1930 г. К.Стренбергом, насчитавшим здесь около 400 следов динозавров.

Динозавры прошли когда-то здесь около 135 млн. лет назад в меловом периоде, и тут же, совсем рядом, были обнаружены отпечатки ног человека! По расположению следов было похоже, что человек преследовал динозавров! Американский палеонтолог К.Н.Догерти установил, что в этом месте встречаются многочисленные отпечатки следов динозавров различных видов и повсюду рядом с ними встречаются следы ног человека.

"Еще более древние следы босых ног человека были открыты американским геологом Г.Бурру в 1931 г. в нескольких милях к северо-западу от Маунт-Вернона. Десять следов человека были найдены в слоях, возраст которых составлял 250 млн. лет! А это уже каменноугольный период, в слоях которого иногда встречаются НИО! Следы на песчанике оставил человек с размером ступни 24х10 см Находки НИО и следов человека вместе со следами динозавров и ранее являются новой проблемой в изучении истории человечества.

Весьма вероятно, что человек существовал на Земле многие миллионы лет назад и имел высокоразвитую цивилизацию. Основные следы материальной культуры этих людей пока не найдены, так же, как не найдены останки самих людей. А возможно, что и найдены, но интерпретированы по подобию других известных культур. Эта тема многогранна и имеет больше вопросов, чем ответов, однако, она несомненно заслуживает внимания и изучения, причем изучения планомерного и целенаправленного.

Аномальные новости 33,2007

Михаил ПАЗИН