Рання лірика Ігоря Сокола

Часом з нами буває: лоби нам печалі печуть,
І спокою нема, і знервовані душі до краю.
І чому я за долю людини тремчу?
Лиш тому, що шляху стовпового не знаю.

Так багато стежок, але наша між ними одна.
І не завжди залежить од нас,чи знайти доведеться.
Бо існує людина, мов натягнута туго струна.
І бува, не витримує. іноді рветься.

Тут порадників буде мільйон, а чи більше, хтозна…
Будуть сотні промов, може, сліз будуть ріки.
Та минається все. І зв’язана міцно струна.
Тільки вузлик на ній залишився навіки.

Скільки вузликів тих доведуть врешті-решт до кінця?
І які ще впадуть нам на плечі болючі удари?
Знає тільки вона, рука лиходійницька ця,
Для якої усі ми – мов струни електрогітари.

Доля робить із нами, що хоче. А людство живе.
Струни змінять усі – буде й далі гітара дзвеніти.
На планету прийде покоління нове, і вони, ті нові,
Пригадають, чиї вони діти.

АЕРОПОРТ БОРИСПІЛЬ

Колись польоти здавались чудом,
Тепер – буденність, а часом – спорт…
Широке поле, на нім – споруда.
Так, це Бориспіль. Аеропорт.

До ночі з ранку людей тут маса.
Вже й сонце сіло, а шум стоїть...
Прослалась їхня життєва траса
Кудись у Суми чи Сумгаїт…

Стоїть киянин, чекає друга.
Проходить мимо усякий люд:
У кого щастя, а в кого туга,
Житейське море вирує тут…

Тут ті, що ходять іще до школи,
Та є чимало і стариків.
Не порахує ніхто й ніколи
Крилате плем’я мандрівників.

Нащо б, здавалось, літають люди?
Нащо туристський ажіотаж?
Такі ж турботи і клопіт всюди,
Життя гонитва одна і та ж…

Та поки сонце у небі сяє
І ця чудова Земля живе,
Людина лету не припиняє
У невідоме і у нове…

О душ мандрівців тривке єднання!
О хвиль душевних строкатий рій!
І де з них перша, і де остання,
І де єдина – вгадать зумій…

Колись у світі те саме буде:
Ми відійдемо в імлу віків,
Натомість інші почують люди
Такий же гуркіт від літаків…

Під завивання поліфонічне
Переплелися людські чуття…
Ніщо у цьому житті не вічне,
І тільки вічне саме життя.


ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІВАНА МИКИТЕНКА

В полоні творчих дум взяв голову в долоні,
Палив, поки тютюн і губи аж опік…
Мовчазний, діловий, він їхав у вагоні,
А на календарі був З7-й рік.

Невдовзі свято в нас, двадцятий Жовтень буде,
Готова п’єса вже про мужній «Арсенал»!...
У ювілейні дні її побачать люди.
Ще стільки я створю! Ще є в душі запал!

Минулося життя злиденне вуркаганів.
Не урки вже вони, а робітничий клас.
Та мало ще про це написано романів,
Ще додамо і ми, ще хтось і після нас.

Держава – геть уся! – Ще й темпом небувалим
Іде у даль ясну – і в місто, і село…
Ми впевнені в собі і мури всі повалим.
Такого ще у нас завзяття не було!

Бував чимало я у всяких походеньках,
Життя моє складне, проте щасливий я…
Поїздка у Мадрид була таки довгенька,
Бо – світовий конгрес і там – моє ім’я!

Чи мріяв про таке Іванко, син Кіндрата,
Як бідним хлопцем був і гнув свого горба?
Приїду в рідний край – стара всміхнеться хата,
І стріха, і вікно, і стінка голуба.

Не вся рідня жива, та хто живий – зрадіє.
Згадаємо життя, дитячі мрії-сни…
Іще ж я не старий і маю ще надію
До сотої дожить, святкової весни.

А щодо ворогів – то вже їх небагато.
Винищувать якраз останніх узялись
Бо тридцять сьомий рік – така знаменна дата.
Про цей ми ювілей згадаємо колись…

Отак він міркував. думок швидкого плину,
Здавалося б, ніхто в житті не обірвав…
Та син Країни Рад дістав ножа у спину,
Бо хтось до ворогів його зарахував.

Музеї, і томи, й меморіальні дошки –
Посмертна шана вся не варта й п’ятака.
Щоб правду відновить, не вистачає «трошки» -
Лиш підлого того убивцю розшукать.

Та не знайде ніхто з сучасних пінкертонів
Кінців отих слідів, що виникли тоді.
Серед бучних торжеств, пустопорожніх дзвонів
Всі здогадки – лише малюнок по воді…


ОЛЕСЕВІ БЕРДНИКУ

Як розказати, з чого почати…
Не повертається язик…
Рік дев’ятсот вісімдесятий.
Мале містечко Кагарлик.
Від гетьмана до бандуриста –
Усякі гості в нім були…
Цей раз – не гостя, не туриста –
На суд письменника везли.
Не був він зрадником. Дороги
Завжди прямі лиш обирав.
За океаном допомоги,
Ані підтримки не шукав.
Став до нерівного двобою,
У серці мрію щиру мав:
Щоб був народ самим собою,
Щоб славу прадідів згадав.
І ось – кінець І заборона
Всієї творчості його.
Мов звуки траурного дзвона,
Лунає вирок. Як? Чого?
Як це жахливо – те, що прозу
Й вірші, що він творити міг,
Поставив вирок під загрозу
Попасти в список «мертвих» книг?
Не закувать душі в кайдани,
Не посадити мрію в льох.
Його корсари і титани
Запали в душу багатьох.
Та, спалахнувши, мов комета,
Поки що зникла десь в імлі
Зоря романтика, поета,
Співця і неба, і землі.
Прийдешнє й давнє, незабутнє –
Ти поєднав оці світи.
Мости з минулого в майбутнє
Хто перекинув так, як ти?
Твоїх думок глибінь бездонна,
У ній зустрілись віч-на-віч
Орбіти Марса і Плутона
І Запорозька давня Січ.
І що таке сім років скніти,
Нести тягар тюремних днів
Для того, хто з чаші Амріти
Краплину вічності відпив?
Бували прикрощі і збитки,
Стрічався не лише з добром.
Творив-бо не для заробітків,
Писав душею – не пером.
Коли жбурляла доля люто,
Бував ти часом у журбі.
Та думка, грізна і розкута,
Палахкотіла у тобі.
У рідному селі, у місті
Ти читачів численних мав
І крила, сильні і вогнисті,
З них кожному подарував.
До тебе я думками лину,
Тобі я шану віддаю
За мрію, що не знає впину,
І за окриленість твою.
Мов сонця промінь через хмари,
Крізь серце ти пройшов моє.
Спасибі, Зоряний Корсаре,
За те, що був - і нині є!

Коли тобі плюють услід, коли тобі бажають бід,
Тоді сваритися не слід з ворожою юрбою.
Коли навкруг тебе – чужі, і на тебе гострять ножі,
Свою ти душу збережи і будь самим собою.

Своя є особливість в кожній даті:
Ті радість, а ті смуток нам несуть…
Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті
Приховують в собі трагічну суть.
Хоч вижив наш народ – велика сила!
І дочекався сонця і весни,
Але, де землю кров зросила,
Із крові виростали бур’яни…
- Гей, люди, не мовчіть, прийдіть до тями! –
Волає змучена земля.
- Згадаймо все, що скоєно катами,
Що й досі сплять біля Кремля.
Щоб не збулися їх нащадків мрії!
Не для того людська пролилась кров,
Щоб чорний морок тиранії
Над нами опустився знов!


ДІДОВА ХИТРІСТЬ

На зупинці – все як слід:
Входять і виходять…
Сів в автобус п’яний дід,
А його – аж водить.
Як хитнувся разів п’ять –
Не всі ж егоїсти! –
Тут не треба умовлять,
Дали йому сісти.
Хто сичить на нього зло,
Хто в кутку сміється:
- Бач, як діда розвезло!
Сам не добереться!
Та юрба затихла вся -
І старі, й онуки –
Коли хлопець дідуся
Спритно взяв під руки.
- Я з міліції, - шепнув
Рудочубий Костя
- Доведеться завернуть
Вам до нас у гості.
Дід рвонувсь, як молодий,
Вивернувши руку.
- Я не пив! Окрім води!
Хоч – дихну у трубку!
Здивувався Кость рудий:
Що це з дідуганом?
- То навіщо ж ви тоді
Прикидались п’яним?
Відпусти мене, хлопча,
Не роби мороки!
Цим маршрутом їжджу я
Ось уже два роки,
І такий є звичай тут,
Говорю серйозно:
Місце п’яному дадуть,
А старому – хтозна…


ЕМІГРАНТСЬКИЙ МОТИВ

Я живу у Канаді,
У ванкуверській хаті
Пам'ять знов воскрешає
Ті далекі літа,
Коли в роки тридцяті
Ми були чуднуваті,
Вирушали за щастям
У заморські міста.
І з’являються знову
У сумних моїх думах
Ті страшні пароплави,
Довгождані проте…
Нас везли, як худобу,
В переповнених трюмах.
Най же шляк того трафить,
Хто забуде про те!
Кожен мріяв: - В Канаді
Файно будемо жити,
Злидні зникнуть одразу
І ярмо пропаде…
І не знаючи шляхти,
Там зростуть наші діти,
Їм відкриється путь
У життя золоте.
Та балакали ще,
Що ми матимем право
Згуртуватись в громаду
У далекім краю.
Що в нас буде своя
Самостійна держава
І в державі у тій
Буде, як у раю.
Гей ти, нудьго проклята,
Моя доле іржава,
Розгубив я тебе
Між далеких світів…
Де ж ти, мріє моя,
Українська державо,
На канадській землі
Я тебе не зустрів.
Полонини зелені
Я пригадую досі.
Гей, промчали роки,
Їм нема вороття…
Я сиджу на балконі
Нагорі в хмарочосі,
А внизу піді мною чуже
Пролітає життя.
А над озером Ері
Ясне сонце сідає.
Цебто зараз над Львовом
Воно засія…
Лиш тебе, милий краю,
Я із жалем згадаю –
Земле рідна моя,
Вже давно не моя…
Час найліпший минув,
І вертатись несила.
Та й навіщо воно –
Скоро путь вже кінчать…
Не кидайте свій край,
Землю, що вас родила,
Хоч би як разом з нею
Довелося страждать!


ТОВАРИШ СЯО

У парку поблизу Дніпра
Юрба людей гуляє.
Між них – традиція стара –
Є гості із Китаю.
З них вирізняється один,
Чия усмішка сяє,
Якого кличуть Сяо Дін
Або – товариш Сяо.
Шлях довелось важкий пройти,
Біда зігнула плечі.
Йому нема п’ятдесяти,
А зморшки – вже старечі.
Чого ж такий бадьорий став?
Бо тут колись навчався!
Рік шістдесятий пригадав,
Як з Києвом прощався.
Промови й вигуки: - Ура!
- Вань-суй! – також кричали.
І друзям зичили добра,
І щастя всі чекали.
Ніхто з китайців не гадав,
Що жах зустріне вдома,
Що пройде пекло той, хто мав
Радянського диплома.
У їхнім краї – мов буран
Шалений дув, полярний:
Казився навісний тиран,
Страждав народ мільярдний.
Тепер новий в Китаї день,
Вже деспота немає –
Давно на площі Тяньаньмень
Сном вічним спочиває.
А тут – час ніби зупинивсь.
І радісно, і сумно.
Хрещатик – точно, як колись.
Хіба що трохи шумно.
Часу немало довелось
В конторах змарнувати,
Але двох друзів удалось
Адреси розшукати.
Ось-ось прийдуть…Оце – вони?
Впізнати важко, звісно?
Як і тоді, вузькі штани…
А може, це навмисно?
- Митько! Сергій! Невже це ви?
- Аж нерв обличчя смика.
- Ти й мову не забув, диви,
Яку не чув чверть віку!
Розмова плутана – ще б пак! –
Хвилюються всі троє.
- Мене вітаєте ви так,
Мов справжнього героя!
Я не герой. Я просто жив…
- Ти молодець, що вижив!
- Вас, друзі, я завжди любив.
Тиранів – ненавиджу.
- Еге, браток, і в нас діла!
Набридли всім «колишні».
Така тут критика пішла –
Гостріш Остапа Вишні.
Ти не забув його ім’я?
Та ні, бо пам'ять добра…
Тепер не тільки він та я –
Вся нація хоробра.
Пішла над схилами луна,
Як гомоніли далі.
І Блохіна, і Касьяна,
Й Чорнобиль пригадали.
Як швидко промайнув і згас
День в Києві останній!
І Сяо Дін в вечірній час
Сказав слова прощальні:
- Вклоняюсь, Києве тобі,
Твоїй землі і людям!
Я навіть в горі і журбі
Все ж вірив – разом будем.
Янцзи далеко від Дніпра,
Роки пройшли, як злива,
Та в серці паростки добра
Убити неможливо!

І.Сокол: РОЗГАДКА ВОЛЗЬКОГО ФЕНОМЕНА

• Ієронім Босх, 1491 р. Корабель дурнів - алегорія духовного застою

1.
Троє чоловіків стояли на березі Волги.
Могутня ріка дихала свіжістю. Плескіт хвиль, гра сонячних бліків на блакитно-зеленій водній поверхні, пташині крики – усе це схвилювало гостей, які прибули здалеку, з трьох міст, розташованих в інших краях.
– Краса навколо! – мовив огрядний немолодий блондин у світло-сірому літньому костюмі. – І який розмах! Ріка справді – як море, повноводна!
Другий – чорнявий, у сорочці з вишитим коміром, посміхаючись, мовив:
– Хіба ж це не парадокс, Вітю, що я – наддніпрянець, тебе – корінного русака, можна сказати, силоміць витяг на Волгу? Без мене б ти тут і не побував, може, ніколи…
– Бачиш, Льошо, я досі думав так: чи я великих річок не бачив? Навіть на Нілі побував...
– Отакої, то Ніл, а це ж твоя рідна Волга…
Третій, високий худорлявий, одягнений, незважаючи на спеку, у досить теплу чорну куртку, сказав з виразним прибалтійським акцентом:
– І чайки – як у нас, на Ризькому узбережжі… Але коли ми вже випадково прибилися до туристів, послухаймо екскурсовода.
Справді, поруч з тим пагорбом, на якому спинились троє, вже кілька хвилин чувся професійно-впевнений голос гіда:
– Перший, уперше… Ці слова ми часто чуємо, коли йдеться про Саратов. Тут уперше було відкрито промислове родовище природного газу. У Саратові народився професійний російський цирк, відкрився перший загальнодоступний художній музей, одна з перших – консерваторія. Саме тут уперше піднявся в небо вихованець місцевого аероклубу Юрій Гагарін, саме на нашу саратовську землю він повернувся з космосу після свого легендарного польоту. Картину, присвячену цій історичній події, ми побачимо в краєзнавчому музеї. Наше місто тісно пов‘язано з життєвим шляхом революційного демократа Миколи Гавриловича Чернишевського. Саме біля пам’ятника розпочинаємо ми нашу подорож. Ось він стоїть, наш славетний земляк, вдивляючись у волзькі простори…
– Дозвольте запитати! – пролунав бадьорий голос одного з екскурсантів. – Чи правда, що деякі ідеї шановного Миколи Гавриловича використала партія соціалістів-революціонерів, скорочено – есерів?
– Ну, так…– неохоче відповів гід. – Було таке. Наприклад, ідею про перехід до соціалізму через селянську громаду…
– Чому ж тоді довгий час офіційна точка зору була така: Чернишевський – гордість і слава Росії, а есери – ну ду-у-же погані?
– Бо сам Чернишевський нікого в житті не вбивав, тоді як есери діяли терором…
– Ну а як же! – почулася глузлива репліка. – Він був теоретиком, а вони – практиками…
– Шановні, бог з нею, тією політикою! – благальним тоном майже простогнав гід. – Гляньте, як гарно навкруги! Недарма природу поволзького краю все життя малював видатний художник Аркадій Олександрович Пластов, який, закінчивши художнє училище в Москві, повернувся до рідного села на Симбірщині – нині Ульяновська область. Його творчість, тісно пов’язану з рідним краєм, знають навіть у Західній Європі…
– Скажіть будь ласка! – це вже мовив прибалт, один із знайомої нам трійки. – Що означає назва Саратов, звідки вона походить?
– Єдиної думки про це немає, але більшість учених вважають, що назва міста походить від татарських слів «сара-тау», тобто «жовта гора». Щоправда, називати отой пагорб горою – перебільшення, але все ж…
Гість з Балтики з переможним виглядом повернувся до своїх двох товаришів.
– Ось бачите: знов татарський корінь! Що я казав!
– Що ви хочете цим сказати? – невдоволено запитав той, що побував на Нілі. – Нехай татарський! Поясніть, що ви стверджуєте?
– Тільки те, що й без мене відомо: ви, росіяни, здавна були імперським народом, завойовниками! І географія це підтверджує! Назви багатьох ваших міст узято з мов поглинутих вами народів. Це не лише Саратов! Може, ви скажете, що Самара – російське слово, «господін» Осипов? Чи Барнаул?
– Нічого я не хочу сказати! – розсердився Осипов. – Чого ви причепились до мене з тими назвами? Що вам до них?
– Бо я, між іншим, топоніміст! Є така наука – топоніміка, досліджує походження географічних назв. Дуже повчальна дисципліна, між іншим!
Осипов хотів відповісти: «Що ж ви робите, топонімісте, в нашій компанії?», але тут гість з-над Дніпра, якого той назвав Льошею, міцно взяв його за лікоть:
– Вітю, заспокойся. Цей так званий представник Заходу тебе провокує, а ти заводишся. – Повернувся до прибалта: – Годі вже вам, пане Петерс, припиніть. Давно нема того Союзу, а ви усе ще з ним воюєте.
І додав, вказуючи рукою на групу, яка вже віддалялася:
– Адже ви вперше у цих краях, чи не так? Може б скористались нагодою, послухали далі екскурсію? Матеріал для репортажу так і сиплеться, правда ж? А в нас, технарів, свої проблеми. Потім ми вас покличемо,– додав, постукуючи нігтем по мобільнику.
Коли Петерс, хитнувши головою, узявся наздоганяти туристів, Осипов схвально поплескав товариша по плечу:
– Добре ти його відшив! Взагалі, нащо було брати з собою цього затятого націонал-патріота?
– Не будь надто категоричним. Як популяризатор і як журналіст він дуже непоганий. Я читав його кореспонденції, він уміє зацікавити широке коло читачів і слухачів. Ну, зациклився трохи на своїх антиімперських настроях, Бог з ним. Це в ньому прокинулась, так би мовити, генетична пам'ять. А ми краще глянемо, що там у нас, із «тим самим» питанням…

2.
На екрані звичайного на вигляд ноутбука повільно оберталось зображення земної кулі. Втім, воно було не зовсім стандартним. Придивившись дві-три хвилини, можна було помітити безліч червоних, жовтих і зелених цяток, які оббігали навколо Землі, мов супутники. Їхній рух здавався хаотичним. Проте коли замість зображення усієї Землі виникла частина Східної Європи – від Дону до Уралу, стала помітною одна цікава особливість.
Червоні й жовті тоненькі риски рухались, як і раніше, без певного порядку. Зате зелені збивалися докупи там, де мусила б знаходитись Москва, – хоча назв міст на карті не було, – і, вигинаючись дугою, повільно прямували в бік Середньої та Нижньої Волги. Там цей невеличкий, але стрункий потік розпадався на кілька менших, і вони закінчували свій шлях по обидва боки великої ріки, не всі поруч, але й не дуже далеко одна від одної.
Друзі значуще перезирнулись.
– Процес триває, еге ж? – стиха спитав один. – Другий мовчки кивнув.
Закривши ноутбук, помовчали. За хвилину Осипов запитав:
– Невже тут, у Саратові, ми знайдемо причину цього явища? Ти й тепер так гадаєш?
– Тепер уже впевнений. А почнемо свої пошуки досить банально: з довідкового бюро. Я вже дізнався, де воно тут…

3.
…Працівниця міськдовідки невдоволено покрутила в пальцях заповнений бланк, похитала головою:
– Родіонова Зіна – цього недосить. Треба знати, як по батькові й рік народження.
– Її ініціали З.Д. Певно, Зінаїда Дмитрівна або Данилівна. Імен на букву Д не так багато. Рік народження, хм… Тоді їй, здається, було 25, отже, тепер 28. Ви вже постарайтесь, будь ласка. Ми удвох з далеких місць приїхали, щоб знайти вашу землячку…
Коли втомлена за робочий день жінка зникла за службовими дверима, Осипов здивовано мовив:
– Не знав я, Льошо, що ти такий легковажний. Ми приїхали встановити причину такого незвичайного явища, а ти шукаєш якусь Зіну… Чи не закохався на старості літ?
– Ну, до старості нам з тобою ще далеко. А щодо причини явища – ця причина має дві кіски і взагалі виглядає досить по-юнацьки, навіть не на свій вік, а дещо молодше. Хоча витівку провернула не дитячу… Що так дивишся на мене, Вітю? Я з глузду не з’їхав, кажу, як воно є.
– Чому ти мені в Києві про це не сказав?
– А ти б не повірив. Ще б, чого доброго, відмовився їхати. А мені потрібна твоя підтримка. І Валдіс нам не завадить. Ось зараз дадуть адресу – і пора вже його викликати…

4.
…– Та й довго ж їдемо! – Осипов витер спітнілого лоба хустинкою. – Цікаво, чому в Саратові досі немає метро? В Самарі ж збудували…
Водій маршрутки охоче пояснив:
– В нашій державі чітка інструкція: метро будують там, де є мільйон населення. А тут населення коливається біля мільйонної позначки, та ніяк її не сягне. То народжуваність упала, то молодь на далекі заробітки виїжджає – або до вашої Москви, або за океан… Вдома їм не сидиться, думають, що десь там знайдуть рай. Нема мільйона людей – нема й метро. Усе ясно!
Заперечити було що, але не хотілося. Зрештою, їхати залишилось не так багато. Домовились зустрітися з латишем коло нових висотних будинків, які було видно здалеку – навіть на іншому березі Волги. Невдовзі він з’явився – перебував порівняно недалеко, бо від історичного центру міста перейшов до вивчення нових районів. Звичайно, вже без тургрупи, бо гід безапеляційно заявив: «Нові райони міста нас не цікавлять». Зустрілися втрьох біля під’їзду, який був, на щастя, прочинений. Наморщивши лоба, київський гість зробив розрахунки:
– Квартира 291 – який же це поверх? Тут по шість квартир на поверсі…Виходить – 18-й.
– А ліфт не працює, – буденним тоном мовив Осипов. – І помітивши, як зблід прибалт, глузливо додав: – Що вас так лякає, пане Петерс? Перспектива подолання пішки 18-ти поверхів? Це, кажуть, корисно. Ви, здається, не вперше в Росії? Пора б уже звикнути.
Нарешті на жаданому поверсі спинились, щоб перепочити. Той, кого москвич називав Льошею, вказав на залізні двері з номером 291:
– Отже, так: я дзвоню й починаю розмову першим. Ви мені не заважайте, бо, як мовиться, пташку можна налякати. Я знаю, як слід вести бесіду. А далі – побачимо…
Він натиснув кнопку дзвінка. Хвилини за три двері розчинилися, щоправда, ізсередини залишались на металевому ланцюжку. На трьох несподіваних гостей мовчки дивилась тоненька невисока дівчина у великих окулярах, які закривали половину маленького круглого обличчя. Її можна було б прийняти за дівчинку-старшокласницю, якби не дуже серйозний, цілком «дорослий» вираз сірих очей. Не давши паузі затягнутись, киянин простяг руку вперед дещо театральним жестом і мовив:
– Знайомтесь, друзі: оце і є та сама Зінаїда Родіонова, яка спричинила велике переселення талантів з Москви до Поволжя. І, помітивши величезне здивування хазяйки квартири, швидко додав:
– А що, Зіно, думала, ми тебе не розкусимо? Рано чи пізно таємне стає явним. То що, може, пустиш нас? Це – мої товариші, познайомимось…
– Чому ви не звертаєтесь до мене на «ви»? – тихо, але твердо спитала Зіна.
– Ти, дівчинко, не викаблучуйся. Проживи років 12 – будеш «ви». А по-друге – ми вже знайомі. Нагадаю: з науково-практичного семінару «Дніпро-Волга», який відбувся три роки тому в Києві. Може, пригадаєш? Мій виступ був якраз після твого.
Трохи помовчавши, вона вигукнула:
– 3гадала! Ви, здається, Олексій Васильович?
– Так! А прізвище моє Гнатишин. Оце – мій давній приятель і колега по спільному проекту Віктор Михайлович Осипов з Московського фізико-технічного інституту. З нами журналіст, який пише на науково-популярні теми – Валдіс Петерс з Риги.
– По батькові у панів європейців не прийнято, – з іронією додав Осипов.
– Ось так, Зіно, бачиш, представники трьох столиць до тебе зібрались, певно ж, не просто так, для серйозної бесіди. Зайдемо? А може – виходь, тут побалакаємо. Бо твоє помешкання, мабуть, уже прослуховують…
– Та що ви кажете? – прошепотіла Родіонова. В її голосі вже не було впевненості. Ї, знявши ланцюжка, жестом запросила гостей всередину…

5.
Тут треба дещо відступити й коротко розповісти про події, які передували цій зустрічі. Близько двох років тому у певних колах стало відомо про незвичайне явище, якого не було, мабуть, з тих пір, коли Москва стала центром окремого князівства, не кажучи вже про цілу державу: представники творчої інтелігенції, ті, кого прийнято називати богемою або ж митцями, почали добровільно покидати Білокам’яну й купувати собі житло – як правило, невеликі приватні будиночки у нічим не примітних містечках Поволжя, особливо Саратовської й Волгоградської областей.
Своє бажання більшість із них пояснювало досить розпливчасто: «Хочу повернутись до рідних коренів». Проте для багатьох із них Поволжя аж ніяк не було рідним краєм. Широкі маси про це, звичайно, нічого не знали, проте так звані компетентні органи це стурбувало й вони почали «копати», що за цим стоїть. І запрошували до співробітництва вчених.
Тоді доцент Гнатишин подзвонив своєму московському приятелеві й натякнув, що в нього є здогадки щодо такої незвичайної поведінки художників, музикантів, артистів…Але немає доказів, самі лише припущення. Друзі зустрілися на дачі Гнатишина у Ворзелі й вирішили разом їхати на Волгу. До них приєднався журналіст Петерс, оскільки результатами діалогу «Дніпро – Волга» зацікавилися латвійські партнери. І ось вони тут…

6.
– Бачите, шановні, щоб розгадати «волзьку загадку», не треба бути геніальним сищиком, – пояснив Олексій Васильович, коли вони вчотирьох сиділи за столом у тісній, але акуратній кухні, притулившись спиною до величезного холодильника – мабуть, чи не піввікової давності. – На тодішньому форумі разом із академіком Крабовим була його аспірантка й за сумісництвом двоюрідна онучка Зіна Родіонова. Ми всі були здивовані, коли дізналися, що на берегах Волги було створено діючу модель психополя всього людства.
Кожній людині, яка живе на Землі, у цьому приладі відповідає рисочка, тобто пунктир певного кольору. Вже не знаю, випадково чи ні, але для трьох типів людей, чимось обдарованих, було обрано три кольори світлофора: червоний, жовтий, зелений. Червоним позначено математиків, інженерів, фізиків – усіх тих, чия праця пов’язана з точними науками. Жовтий – колір тих, хто спеціалізується у природничій сфері: це геологи, біологи, полярники й дослідники підводного світу тощо. Зелений же було залишено для гуманітаріїв. За рік академіка Крабова не стало – він був уже надто похилого віку. Згадки про Родіонову – принаймні, у згаданому контексті – зникли з усіх сайтів. Проте фахівці були схвильовані, бо стало зрозуміло, що в Саратові фактично створено новий вид психозброї.
– Це не зброя! – заперечила Зінаїда. – Прилад нікого не вбиває.
– Гаразд, назвемо це різновидом психологічного впливу. Натиснувши на кнопку певного кольору, можна впливати на думки й поведінку людей обраного спектру, надавши їм потрібний імпульс. Натис на жовту – командуй біологами у заданій точці Землі, червону – давай наказ фізикам… Наче на синтезаторі граєш!
– Але ж прилад був в одному екземплярі!
– У Києві й Москві було створено приймачі, які ловили зображення з саратовського монітора. Хоча ми не могли впливати на процеси, що там відбувались, але спостерігати їх – цілком. Отже, коли я побачив, що зелені риски – умовно кажучи, «душі» людей художнього спрямування – виструнчились у щось подібне до журавлиного клину, і цей клин прямує з Москви до Волги, я склав два плюс два й одержав відповідь: цим може керувати лише одна людина – молода учасниця форуму, яка проживає в Саратові. Й не уявляє, які в неї можуть бути великі неприємності.
– Які ж це? Що я поганого зробила?
– У кінці минулого століття, – поважно мовив Осипов, – були такі бузувірські секти, які, діючи на психіку обдурених людей, виселяли їх з великих міст, насамперед із столиці, за безцінь забираючи їхнє житло. Натомість давали їм хатинки десь посеред тайги. Бачите аналогію?
– Та як ви можете порівнювати? – від обурення Зіна аж підвелася. – Я навіть не знайома з тими, кого, як ви кажете, виманювала. Мислила так: десятиліттями, навіть можна сказати – віками, Москва переманювала до себе вчених, письменників, художників, спортсменів, артистів… Колись, за умов нестачі на величезних просторах Вітчизни елементарних життєвих благ у цьому був смисл, але тепер, коли все повсюди є…
– Але не все доступне, – застережливо підняв пальця Петерс.
– То вже, як кажуть, інший бік медалі… От я й подумала: нехай люди творять у тих краях, звідки їм подібних завжди забирали! Нехай художники малюють волзькі краєвиди! Про Пластова ви ж самі чули! Ну й так далі…
По паузі Осипов підсумував усе сказане:
– Я, як найстарший тут, скажу просто, без зайвої дипломатії: припиняй, дочко, свої ризиковані експерименти, бо коли тебе дістане ФСБ, розмова буде іншою. Тобі інкримінують саме те, про що тільки-но говорили.
– В них руки короткі! – зневажливо пхикнула Родіонова.
– Помиляєшся, руки якраз довгі. Інша річ, що вони менше обізнані з науковим світом, але, коли треба, докопаються. Так що роби висновки!
Настала хвилина тиші. Тоді Зіна нерішуче промовила:
– Кажете, один з вас – журналіст? Значить, усі дізнаються…
– Не хвилюйтесь, – мовив Петерс. – Я напишу про це як про гіпотетичний випадок і не називаючи жодних імен.
– І взагалі, – додав Гнатишин,– може, тобі слід уже про сім’ю подумати. Ми ж не іноземці, які одружуються, коли їм уже далеко за 30.
– Виходить, не все ви про мене знаєте, – вона вперше посміхнулась. – Я вже й розлучитися встигла і розміняти житло. Тому й сама.
– Швидко живеш, – несхвально похитав головою Осипов.
– Між іншим, Зіно, у твоєму характері ще чимало дитячого, – мовив Гнатишин.
– По-перше, я помітив, що ти полюбляєш височенні каблуки, хоч це не завжди зручно. Хочеш здаватись вищою. Хіба варто жінці соромитись невеликого зросту? По-друге, хоч у тебе стопроцентний зір – я ж бачив, як ти читала доповідь! – але ти носиш окуляри з простими скельцями, так би мовити, для солідності. Оце і є – по-дитячому. Подумай над цим.

Далі розмова непомітно перейшла у побутову площину…

Липень 2011 р.