Рання лірика Ігоря Сокола

Часом з нами буває: лоби нам печалі печуть,
І спокою нема, і знервовані душі до краю.
І чому я за долю людини тремчу?
Лиш тому, що шляху стовпового не знаю.

Так багато стежок, але наша між ними одна.
І не завжди залежить од нас,чи знайти доведеться.
Бо існує людина, мов натягнута туго струна.
І бува, не витримує. іноді рветься.

Тут порадників буде мільйон, а чи більше, хтозна…
Будуть сотні промов, може, сліз будуть ріки.
Та минається все. І зв’язана міцно струна.
Тільки вузлик на ній залишився навіки.

Скільки вузликів тих доведуть врешті-решт до кінця?
І які ще впадуть нам на плечі болючі удари?
Знає тільки вона, рука лиходійницька ця,
Для якої усі ми – мов струни електрогітари.

Доля робить із нами, що хоче. А людство живе.
Струни змінять усі – буде й далі гітара дзвеніти.
На планету прийде покоління нове, і вони, ті нові,
Пригадають, чиї вони діти.

АЕРОПОРТ БОРИСПІЛЬ

Колись польоти здавались чудом,
Тепер – буденність, а часом – спорт…
Широке поле, на нім – споруда.
Так, це Бориспіль. Аеропорт.

До ночі з ранку людей тут маса.
Вже й сонце сіло, а шум стоїть...
Прослалась їхня життєва траса
Кудись у Суми чи Сумгаїт…

Стоїть киянин, чекає друга.
Проходить мимо усякий люд:
У кого щастя, а в кого туга,
Житейське море вирує тут…

Тут ті, що ходять іще до школи,
Та є чимало і стариків.
Не порахує ніхто й ніколи
Крилате плем’я мандрівників.

Нащо б, здавалось, літають люди?
Нащо туристський ажіотаж?
Такі ж турботи і клопіт всюди,
Життя гонитва одна і та ж…

Та поки сонце у небі сяє
І ця чудова Земля живе,
Людина лету не припиняє
У невідоме і у нове…

О душ мандрівців тривке єднання!
О хвиль душевних строкатий рій!
І де з них перша, і де остання,
І де єдина – вгадать зумій…

Колись у світі те саме буде:
Ми відійдемо в імлу віків,
Натомість інші почують люди
Такий же гуркіт від літаків…

Під завивання поліфонічне
Переплелися людські чуття…
Ніщо у цьому житті не вічне,
І тільки вічне саме життя.


ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІВАНА МИКИТЕНКА

В полоні творчих дум взяв голову в долоні,
Палив, поки тютюн і губи аж опік…
Мовчазний, діловий, він їхав у вагоні,
А на календарі був З7-й рік.

Невдовзі свято в нас, двадцятий Жовтень буде,
Готова п’єса вже про мужній «Арсенал»!...
У ювілейні дні її побачать люди.
Ще стільки я створю! Ще є в душі запал!

Минулося життя злиденне вуркаганів.
Не урки вже вони, а робітничий клас.
Та мало ще про це написано романів,
Ще додамо і ми, ще хтось і після нас.

Держава – геть уся! – Ще й темпом небувалим
Іде у даль ясну – і в місто, і село…
Ми впевнені в собі і мури всі повалим.
Такого ще у нас завзяття не було!

Бував чимало я у всяких походеньках,
Життя моє складне, проте щасливий я…
Поїздка у Мадрид була таки довгенька,
Бо – світовий конгрес і там – моє ім’я!

Чи мріяв про таке Іванко, син Кіндрата,
Як бідним хлопцем був і гнув свого горба?
Приїду в рідний край – стара всміхнеться хата,
І стріха, і вікно, і стінка голуба.

Не вся рідня жива, та хто живий – зрадіє.
Згадаємо життя, дитячі мрії-сни…
Іще ж я не старий і маю ще надію
До сотої дожить, святкової весни.

А щодо ворогів – то вже їх небагато.
Винищувать якраз останніх узялись
Бо тридцять сьомий рік – така знаменна дата.
Про цей ми ювілей згадаємо колись…

Отак він міркував. думок швидкого плину,
Здавалося б, ніхто в житті не обірвав…
Та син Країни Рад дістав ножа у спину,
Бо хтось до ворогів його зарахував.

Музеї, і томи, й меморіальні дошки –
Посмертна шана вся не варта й п’ятака.
Щоб правду відновить, не вистачає «трошки» -
Лиш підлого того убивцю розшукать.

Та не знайде ніхто з сучасних пінкертонів
Кінців отих слідів, що виникли тоді.
Серед бучних торжеств, пустопорожніх дзвонів
Всі здогадки – лише малюнок по воді…


ОЛЕСЕВІ БЕРДНИКУ

Як розказати, з чого почати…
Не повертається язик…
Рік дев’ятсот вісімдесятий.
Мале містечко Кагарлик.
Від гетьмана до бандуриста –
Усякі гості в нім були…
Цей раз – не гостя, не туриста –
На суд письменника везли.
Не був він зрадником. Дороги
Завжди прямі лиш обирав.
За океаном допомоги,
Ані підтримки не шукав.
Став до нерівного двобою,
У серці мрію щиру мав:
Щоб був народ самим собою,
Щоб славу прадідів згадав.
І ось – кінець І заборона
Всієї творчості його.
Мов звуки траурного дзвона,
Лунає вирок. Як? Чого?
Як це жахливо – те, що прозу
Й вірші, що він творити міг,
Поставив вирок під загрозу
Попасти в список «мертвих» книг?
Не закувать душі в кайдани,
Не посадити мрію в льох.
Його корсари і титани
Запали в душу багатьох.
Та, спалахнувши, мов комета,
Поки що зникла десь в імлі
Зоря романтика, поета,
Співця і неба, і землі.
Прийдешнє й давнє, незабутнє –
Ти поєднав оці світи.
Мости з минулого в майбутнє
Хто перекинув так, як ти?
Твоїх думок глибінь бездонна,
У ній зустрілись віч-на-віч
Орбіти Марса і Плутона
І Запорозька давня Січ.
І що таке сім років скніти,
Нести тягар тюремних днів
Для того, хто з чаші Амріти
Краплину вічності відпив?
Бували прикрощі і збитки,
Стрічався не лише з добром.
Творив-бо не для заробітків,
Писав душею – не пером.
Коли жбурляла доля люто,
Бував ти часом у журбі.
Та думка, грізна і розкута,
Палахкотіла у тобі.
У рідному селі, у місті
Ти читачів численних мав
І крила, сильні і вогнисті,
З них кожному подарував.
До тебе я думками лину,
Тобі я шану віддаю
За мрію, що не знає впину,
І за окриленість твою.
Мов сонця промінь через хмари,
Крізь серце ти пройшов моє.
Спасибі, Зоряний Корсаре,
За те, що був - і нині є!

Коли тобі плюють услід, коли тобі бажають бід,
Тоді сваритися не слід з ворожою юрбою.
Коли навкруг тебе – чужі, і на тебе гострять ножі,
Свою ти душу збережи і будь самим собою.

Своя є особливість в кожній даті:
Ті радість, а ті смуток нам несуть…
Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті
Приховують в собі трагічну суть.
Хоч вижив наш народ – велика сила!
І дочекався сонця і весни,
Але, де землю кров зросила,
Із крові виростали бур’яни…
- Гей, люди, не мовчіть, прийдіть до тями! –
Волає змучена земля.
- Згадаймо все, що скоєно катами,
Що й досі сплять біля Кремля.
Щоб не збулися їх нащадків мрії!
Не для того людська пролилась кров,
Щоб чорний морок тиранії
Над нами опустився знов!


ДІДОВА ХИТРІСТЬ

На зупинці – все як слід:
Входять і виходять…
Сів в автобус п’яний дід,
А його – аж водить.
Як хитнувся разів п’ять –
Не всі ж егоїсти! –
Тут не треба умовлять,
Дали йому сісти.
Хто сичить на нього зло,
Хто в кутку сміється:
- Бач, як діда розвезло!
Сам не добереться!
Та юрба затихла вся -
І старі, й онуки –
Коли хлопець дідуся
Спритно взяв під руки.
- Я з міліції, - шепнув
Рудочубий Костя
- Доведеться завернуть
Вам до нас у гості.
Дід рвонувсь, як молодий,
Вивернувши руку.
- Я не пив! Окрім води!
Хоч – дихну у трубку!
Здивувався Кость рудий:
Що це з дідуганом?
- То навіщо ж ви тоді
Прикидались п’яним?
Відпусти мене, хлопча,
Не роби мороки!
Цим маршрутом їжджу я
Ось уже два роки,
І такий є звичай тут,
Говорю серйозно:
Місце п’яному дадуть,
А старому – хтозна…


ЕМІГРАНТСЬКИЙ МОТИВ

Я живу у Канаді,
У ванкуверській хаті
Пам'ять знов воскрешає
Ті далекі літа,
Коли в роки тридцяті
Ми були чуднуваті,
Вирушали за щастям
У заморські міста.
І з’являються знову
У сумних моїх думах
Ті страшні пароплави,
Довгождані проте…
Нас везли, як худобу,
В переповнених трюмах.
Най же шляк того трафить,
Хто забуде про те!
Кожен мріяв: - В Канаді
Файно будемо жити,
Злидні зникнуть одразу
І ярмо пропаде…
І не знаючи шляхти,
Там зростуть наші діти,
Їм відкриється путь
У життя золоте.
Та балакали ще,
Що ми матимем право
Згуртуватись в громаду
У далекім краю.
Що в нас буде своя
Самостійна держава
І в державі у тій
Буде, як у раю.
Гей ти, нудьго проклята,
Моя доле іржава,
Розгубив я тебе
Між далеких світів…
Де ж ти, мріє моя,
Українська державо,
На канадській землі
Я тебе не зустрів.
Полонини зелені
Я пригадую досі.
Гей, промчали роки,
Їм нема вороття…
Я сиджу на балконі
Нагорі в хмарочосі,
А внизу піді мною чуже
Пролітає життя.
А над озером Ері
Ясне сонце сідає.
Цебто зараз над Львовом
Воно засія…
Лиш тебе, милий краю,
Я із жалем згадаю –
Земле рідна моя,
Вже давно не моя…
Час найліпший минув,
І вертатись несила.
Та й навіщо воно –
Скоро путь вже кінчать…
Не кидайте свій край,
Землю, що вас родила,
Хоч би як разом з нею
Довелося страждать!


ТОВАРИШ СЯО

У парку поблизу Дніпра
Юрба людей гуляє.
Між них – традиція стара –
Є гості із Китаю.
З них вирізняється один,
Чия усмішка сяє,
Якого кличуть Сяо Дін
Або – товариш Сяо.
Шлях довелось важкий пройти,
Біда зігнула плечі.
Йому нема п’ятдесяти,
А зморшки – вже старечі.
Чого ж такий бадьорий став?
Бо тут колись навчався!
Рік шістдесятий пригадав,
Як з Києвом прощався.
Промови й вигуки: - Ура!
- Вань-суй! – також кричали.
І друзям зичили добра,
І щастя всі чекали.
Ніхто з китайців не гадав,
Що жах зустріне вдома,
Що пройде пекло той, хто мав
Радянського диплома.
У їхнім краї – мов буран
Шалений дув, полярний:
Казився навісний тиран,
Страждав народ мільярдний.
Тепер новий в Китаї день,
Вже деспота немає –
Давно на площі Тяньаньмень
Сном вічним спочиває.
А тут – час ніби зупинивсь.
І радісно, і сумно.
Хрещатик – точно, як колись.
Хіба що трохи шумно.
Часу немало довелось
В конторах змарнувати,
Але двох друзів удалось
Адреси розшукати.
Ось-ось прийдуть…Оце – вони?
Впізнати важко, звісно?
Як і тоді, вузькі штани…
А може, це навмисно?
- Митько! Сергій! Невже це ви?
- Аж нерв обличчя смика.
- Ти й мову не забув, диви,
Яку не чув чверть віку!
Розмова плутана – ще б пак! –
Хвилюються всі троє.
- Мене вітаєте ви так,
Мов справжнього героя!
Я не герой. Я просто жив…
- Ти молодець, що вижив!
- Вас, друзі, я завжди любив.
Тиранів – ненавиджу.
- Еге, браток, і в нас діла!
Набридли всім «колишні».
Така тут критика пішла –
Гостріш Остапа Вишні.
Ти не забув його ім’я?
Та ні, бо пам'ять добра…
Тепер не тільки він та я –
Вся нація хоробра.
Пішла над схилами луна,
Як гомоніли далі.
І Блохіна, і Касьяна,
Й Чорнобиль пригадали.
Як швидко промайнув і згас
День в Києві останній!
І Сяо Дін в вечірній час
Сказав слова прощальні:
- Вклоняюсь, Києве тобі,
Твоїй землі і людям!
Я навіть в горі і журбі
Все ж вірив – разом будем.
Янцзи далеко від Дніпра,
Роки пройшли, як злива,
Та в серці паростки добра
Убити неможливо!