ПІД ЗЕЛЕНИМ ПРАПОРОМ (етюд альтернативної історії)

«В Украине за последние 15 лет число только мусульман реально возросло едва ли не в несколько раз: с 350 тыс. чел. в 1991 г. до 1 млн. 250 тыс. чел. в 2005 г., а через десять лет – к 2015 г. – по заявлению почтенно наступающего на парламент Рината Ахметова их должно стать 5 млн. чел. из 42 млн. общего к тому времени населения... Кто не смотрел телевизор, привыкайте к Его Мусульманскому Величеству – Всеукраинскому халифу и падишаху Р. А. ...»

Веле ШТЫЛВЕЛД

У головній мечеті містечка Аллах Акбар (воно ж Богуслав) закінчувалася служба Божа. Чоловіки, стоячи навколішках на молитовних килимках, схиляли голови до землі, вслухаючись у слова мулли Саливона Кривого.

– Немає Бога, окрім Аллаха, і Магомет – пророк його, – проголосив мулла, і чоловіча половина населення містечка дружно тицьнулася лобами в підлогу. Ще дві-три ритуальні фрази – і богослужіння скінчилося. Але тут поруч із муллою з’явився муедзин Махмуд (Онисько) – той самий, що скликав правовірних на молитву.

– Браття мусульмани! Зараз на майдані коло мечеті відбудеться екзекуція тих недостойних із нашої громади, хто порушував у повсякденному житті святі приписи ісламу! Усі – на майдан!

Богуславці (чи то аллах-акбарці) невдоволено насупили брови, але мовчки посунули до виходу. Йти деінде, крім майдану, було неможливо – мечеть з усіх боків була оточена сторожею з довжелезними списами. Прослизнути крізь цю живу загорожу могли хіба що дітлахи.

Надворі до чоловічого натовпу доєдналися жінки, яким вхід до мечеті був заборонений. Як і годиться істинним мусульманкам, кожна була в чадрі – відкритими залишалися тільки очі.

Поки натовп суне на майдан, скажемо кілька слів про місцевих слуг Божих.

Мулла Саливон – довготелесий чоловік середніх літ, що поставою нагадував пряму палицю, не випадково був прозваний Кривим. Ліве око він втратив замолоду, коли ще не був муллою, в боях з невірними – чи то шведами, чи поляками. Єдине його око, в той час, коли він проклинав віровідступників, наливалося кров’ю.

Його помічник Махмуд (Онисько) був непоказним чоловічком, якого Аллах обділив зростом – він не сягав муллі навіть до плеча, – зате наділив сильним пронизливо-верескливим голосом, завдяки якому той і став муедзином. Коли Онисько виходив на мінарет, його – як вранішнього півня – було чутно навіть на віддалених околицях Аллах Акбара.

Обидва у житті були добрими людьми, проте, виносячи вироки в ісламському суді, на якийсь час звіріли. Та й хіба могло бути інакше? Яке може бути милосердя, коли йдеться про порушення догм ісламу? Релігія – понад усе, вона – основа життя...

Нарешті майдан наповнився людьми. Не було де не те що яблуку – зернятку впасти. На дерев’яному помості посередині стояв кат у чорному ковпаку з прорізами для очей, біля нього були знаряддя для тортур і декілька засуджених.

На грудях кожного висіла табличка із зазначенням вини. Проте таблички нічого не говорили більшості, оскільки люд, що юрмився на майдані, був майже поспіль неписьменним.

Мулла і муедиін піднялися на поміст. Махмуд (Онисько) мусив зачитувати провину кожного, Саливон – виголошувати вирок, а кат – мовчки його виконувати. Усім, хто стояв навколо помосту, належало слухати й дивитися, не виказуючи жодних ознак незадоволення – інакше можна було опинитися на помості поряд із засудженими.

На цей раз тих, на кого чекала кара, було шестеро: старий згорблений дідок, чоловік із дружиною середнього віку, молода жінка, яка стояла окремо від інших, і двоє хлопчиків років шести-семи на вигляд.

Почекавши, поки всі вгомоняться – кожен знав, де йому стояти, – мулла й муедзин почали провадити екзекуцію.

Першим кат виштовхнув на середину помосту діда. Майдан похмуро мовчав; усі знали, в чому той винен. Люди заклякли. Незважаючи на спеку, ніхто навіть не наважувався витерти піт із лоба. Стояла тиша, лиш де-не-де гули джмелі.

– Дід Гапур (Панас) порушив – і вже не вперше – заборону на хмільні напої. Він виготовляв шайтанське зілля, що зветься самогоном. Тричі за цей рік нічна сторожа підбирала на вулицях покупців його пійла. Одного разу цей недостойний уже був покараній. Що, не допомогли киї? – в’їдливо звернувся Махмуд (Онисько) до діда.

Той мовчав, приречено схиливши голову. Пролунав розлючений голос Саливона:

– Ми не допустимо, щоб наш край уподібнився до гнилого Заходу, де існують пияцтво й розпуста! Вирок ісламського суду: видерти ремінь із шкіри і повісити отам – він вказав рукою на всохлу вербу, – шоб усі бачили, що буває тим, хто споює наш народ!

Кат повалив діда на плаху – ту саму, на якій рубали голови; – затис його руки міцними лещатами і взявся до справи. Полилася кров. Старий не крикнув: одразу знепритомнів од дикого болю. Сива голова впала на плаху, очі закотилися.

– Помре! – ледь чутно прошелестіло в натовпі. Люд захвилювався. Сторожа, що оточувала майдан, схопилася за ятагани. Але обійшлося без сутички. Муедзин приклав вухо до грудей старого. Серце билося.

– Житиме! – заспокійливо верескнув Онисько. – Є хто з рідні? Забирайте вашого порушника!

Кат легко, мов пір’їнку, підняв діда – той на старість “всох” і важив мало – і передав на руки двом чималим уже онукам.

Муедзин ударив у мідний щит, прибитий на стовпі посеред помосту. Це означало, що перший акт трагедії зіграно. Починався другий.

На цей раз у центрі уваги опинилося подружжя – гончар Сайдула (Охрім) і його старша дружина Феріде (Горпина). Дві інші його дружини були серед “глядачів” і боялися навіть дихнути, щоб не приєднатися до чоловіка, якого мали катувати.

Мулла врочисто виступив наперед.

– Шановні мусульмани! Провина цих недостойних не менша, аніж дідова. Ісламська сторожа схопила їх за руку в лісі на свято, коли вони, сховавшись від людських очей, їли сало! А на кому сало росте? На кому, я вас питаю? – заревів він бугаєм, простягаючи руки до натовпу.

– На свинях! – знехотя відповіли йому.

– Отож-бо! На тих нечистих тварюках, навіть доторкнутися до яких є гріх! І ще цікаво: де вони його взяли? Кажуть – у мандрівного купця придбали. Як же він так цей товар сховав, що варта на кордоні не помітила?

– Може, хабаря дав? – гукнув хтось.

– Може, — погодився Саливон. – Є виродки, що за хабаря святу віру продають! Буде й на них Божа кара! Але я схильний до іншої думки. Уже не раз доносила розвідка, що десь у глухих лісах ховаються ті, що розводять цих тварюк на продаж! Ото буде їм, коли ми до них доберемося! Священний вогонь! Згорять у тому полум’ї разом із свиньми!

Своїми вигуками він довів себе до екстазу. Праве око палало червоним вогнем, на довгу бороду з рота капала піна.

– Ісламський суд вирішив, – прийшов йому на допомогу Онисько, – чоловікові вирвати ніздрі! А дружині, оскільки її носа все одно ніхто не бачить, замість цього – п’ятдесят київ! Та добрих, щоб аж шкіра злізла!

Кат зробив свою справу майже миттєво. Сайдула (Охрім) із заюшеним кров’ю обличчям упав на поміст, стримуючи крик. А кат уже обробляв києм жіночі сідниці. Махмуд (Онисько), вимахуючи коротенькою ручкою, лічив удари.

Покарані, так само як дід Гапур (Панас), були передані родичам.

Знов удар у мідний щит. Черговою жертвою шаріату мала стати молода вдова Фатима (Мотря). Її чоловік торік загинув у набігу на Московію.

Муедзин змахнув рукою, зачекав тиші.

– Хто не знає, що мусульманка не повинна відкривати обличчя на людях? – єхидно спитав він. – А знана усім нам Фатима (Мотря), бачте, бідолашна, забула про це.

– Ти не все сказав, друже, – замогильним голосом мовив Саливон. Він ніяк не міг вийти з ролі грізного пророка. – Гріх чинять навіть ті жінки, які пораються без чадри на подвір’ї. Адже чужий може заглянути! Але ця жінка забула гідність настільки, що вийшла без чадри, – його голос забринів, мов струна, – до криниці!

Запала тиша. Справді, що тут скажеш? Гріх очевидний. Усі чекали вироку.

– Сто нагаїв! – пролунало. Люди з острахом поглядали на бідолашну: чи витримає?

На відміну од інших покараних Мотря не мовчала – лементувала. Муедзин, рухаючи рукою, мов маятником, відрахував сотню ударів. Спина нещасної перетворилася на криваве місиво. Щоб Фатима (Мотря) хоч трохи прийшла до тями, її довелося відливати водою. Покарану ніхто не “забирав”: була родом із сусіднього села, а рідня покійного чоловіка не бажала нічим допомогти порушниці.

Коли помічники ката зносили жінку з помосту, мулла звернувся до неї:

– І дякуй Аллаху, що ти постраждала лише ззаду. Наступного разу, якщо гріх повториться, ми розмалюємо твою пику так, щоб нікому не хотілося на неї глянути.

Учетверте гримнула мідь. На помості залишилися, крім “святої трійці”, два хлопчаки – нерозлучні друзі Карім (Гнат) і Рахім (Сава). Що ж вони накоїли?

Махмуд (Онисько) простяг руку до натовпу, зображаючи співчуття.

– Шановні дорослі мусульмани! Якби ви як слід навчали цих шибеників догматів святої віри, вони б зараз не терпіли мук. Але за гріх відповідає той, хто його скоїв. Хлопці порушили одну із суворих заборон шаріату: вони малювали ЖИВИХ ЛЮДЕЙ! На піску, на березі озера. А Рахім (Сава) – той навіть із глини виліпив людську подобу. Що ж із ними робити?

Дійство продовжив Саливон Кривий:

– Узагалі за малювання Божих створінь годилося б півста нагаїв, але ж малі їх не витримають – загинуть! А треба, щоб вони воїнами зросли! Тому присуд Ісламського суду такий: по сорок п’ять різок кожному, а тоді – нехай постоять навколішки на горосі, поки сонце не зайде!

Натовпом прокотився гомін. Стояв довгий літній день, і до заходу сонця було далеченько.

– У турків і, то так не карають! – пролунав чийсь обурений голос.

Мулла розлютився, став схожий на хижого птаха.

– Який син шайтана там репетує? Турки живуть серед одновірців. А ми, у ворожому оточенні, мусимо бути правовірнішими за них! На нас покладено Аллахом велику місію: бути єдиними — поки що єдиними! – носіями мусульманства серед слов’янських народів! І ми мусимо бути гідними цього високого звання!

Після того, як хлопчиків висікли й повели, заплаканих, ставити на горох, Саливон перейшов до заключної частини сьогоднішнього дійства.

– Браття мусульмани! – він урочисто обвів поглядом присутніх. – Ми будемо й надалі розпеченим залізом випікати з побуту прояви ворожих нам звичаїв. У нас попереду – грізні битви. Не за горами той час, коли ми під прапором ісламу, під проводом нашого старшого брата – великої Туреччини – ударимо на Європу! Під мечами об’єднаного ісламського воїнства похитнеться й упаде гнилий Захід! І тоді всі оті, що носять на шиях хрести – ляхи, шведи, німці, хр... як їх... хранцузи та інша погань, – усі вони постануть перед вибором: перейти до святої віри в Аллаха або вмерти! Чимало наших синів у тій битві накладе головою, але нагородою їм буде рай!

…Невдовзі після екзекуції неподалік од мечеті тихенько гомоніли два молодих чоловіки – один кремезний, мов дуб, із чорною чуприною – Анвар (Хома), і другий – тендітніший, але вищий, русявий – Абдалах (Омелько). Вони мусили оглядатися, бо розмова була небезпечною.

– Але ж уміє, бісів син, – казав Анвар (Хома), киваючи на Саливонову хату, – навіть екзекуцію перетворити на проповідь.

– Цить! Почують – язика відріжуть!

Справді, за богохульство – до якого прирівнювалася образа мулли – належала саме така кара.

– Я тобі скажу, друже, – прошепотів Абдалах (Омелько), – і серед правовірних не скрізь так, як у нас. Ти знаєш, я до Мекки ходив. Пливли Чорним морем, а далі – через Туреччину… Так от, там султан – усім голова. Ніхто, навіть найбільший мулла, не посміє йому заперечити. А в нас мулли усе у свої руки взяли. Вони судять, вони й карають… Закон їхній...

– Хоч тікай з дому… – мовив Анвар (Хома).

– Куди від мулл утечеш? Їхній суд усюди дістане.

– Ти про Галицьку Січ чув?

– Ну? – ошелешено глянув товариш.

– Ось тобі й “ну”. Там вільні бійці зібралися. Ніхто над ними не панує. Острів фортецею зробили, ворогам – зась! Подейкують, – притишив він голос, – нібито починають вони вже й “старшого брата” шарпати.

Побратим мовчав, вражений.

— Невже на турків?

– Так, набіги на Туреччину… Це ж завдяки туркам наші мулли так розперезалися. Силу за собою відчули...

– Куди мені тікати? Я своїх дітей не покину.

– Тоді от що... Як мене тут не стане, візьми собі мою дружину. В тебе ж тільки одна..

Той аж завмер, не вірячи вухам.

– Невже твердо вирішив тікати?

– Твердо, друже… Несила вже терпіти... Прощавай, може, вже не побачимось…

Вони потисли один одному руки і розійшлися по домівках…

На березі Дністра вартували козаки. Були вони з різних куточків України-Руси: із Полісся, Поділля й Придніпров’я – і всі опинилися тут з одної причини: покинули свої домівки й родини, не в силі зносити порядки, заведені скрізь у “священній ісламській державі”. Кожний розповідав про плаху, дибу, шибеницю, відрізані носи й вуха, пошматовані киями й нагайками спини, про дітей, які залишилися сиротами, коли їхніх батьків замордували.

У таких спогадах минула й ця ніч їхньої варти. Аж раптом один із козаків вигукнув:

– Гляньте, човен пливе!

Вартові пильно вдивлялися вдалечінь. Човен плив якось дивно, наче ним ніхто не керував. Та й весел не було. А от якась дивна постать бовваніла в ньому, ніби з дерева витесана.

– Гей, хто на човні? – гукнув старший, Фархад (Прокіп), і пальнув у повітря з пістоля. Човен продовжував плисти у цілковитій тиші. Наблизився, і козаки охнули: посередині стирчала паля, на яку було посаджено людину. Страчений буз немолодим чоловіком у зеленій чалмі – отже, поважна особа, до Мекки мандрував. За що ж його?

Фархад (Прокіп), киваючи на берестяну табличку в мертвого на грудях, звернувся до молодого козака:

– Ти письменний, Сулеймане (Микито), розбери, що там написано.

Той по складах прочитав напис величезними червоними літерами:

“Я, колишній мулла, вивчав Біблію”.

– Що воно таке – Біблія?

– Те саме, що Коран, тільки в них… на Заході…

– Он як… За чужу віру, значить, постраждав…

– Знаєте що, друзі? Хоч він і був муллою, а треба його по-людському поховати. Нумо, на весла!

Через кілька хвилин козацький човен наздогнав той, у якому перебував страчений…

Це діялося лиш тому, що трьома століттями раніше київський князь схилився до релігії непитущих…

…Князь Київський Володимир Святославич похмуро дивився на полум’я свічки. Після вчорашньої гулянки разом із заморськими гостями він почувався кепсько. Голова аж розколювалася. Здавалося, що князівська світлиця кудись пливе, похитуючись, наче ладдя на хвилях.

Починало світати; перші ранкові промені сперечалися з мерехтливим свіччиним язичком. Князь, якому не спалося, встав, тримаючись руками за голову, рушив до вікна, забраного візерунчастими ґратами. З володарем Русі сталося те, що траплялося нечасто: учора він перебрав, і його мучило похмілля.

Володимирові не хотілося нікого бачити, і він не почав турбувати слуг. Поглядаючи з вікна терема на Дніпрові кручі, він міркував про те, чи гаразд учинив, відкинувши запропоновану йому – і всьому народові – мусульманську віру. В останній час князь був зайнятий важливою справою – вибором для русичів нової віри на віки вічні. Учора він мав бесіду з мудрими муллами, які схиляли його до ісламу. Він сказав їм знамениті слова: “Веселощі Русі є пити”, проте сьогодні вирішив змінити свою думку.

“Стільки ворогів навколо, – думав князь. – Хозарів ми подолали, так половці й печеніги насідають. Та й західним сусідам віри нема – тільки й думають, який шмат Руської землі відірвати… Де ж тут нашим людям пити? П’яний – не воїн… Так само, як я сьогодні – не володар... Як за державу дбати, коли голова гуде після вчорашнього? Ні, треба, мабуть, прийняти віру, яка забороняє пити, бо так і Батьківщину проп’єш...”

Володимир погасив свічку, яка вже ледь блимала, і задзвонив у срібний дзвіночок. Через хвилину товстелезні дубові двері розчинилися, поріг переступив княжий тіун.

– Здрав буді, пресвітлий княже, – мовив, низько вклоняючись. Князь ледь хитнув головою, зморщивши чоло од болю.

– Скажи, чи священики зі Сходу вже поїхали?

– Ще ні, княже. Сьогодні опівдні збираються в путь.

– Передай їм, нехай ще раз зайдуть до мене. Хочу на прощання побалакати...

Князь зробив рукою жест – мовляв, не затримую, – і тіун з поклоном вийшов із світлиці...

липень 1999 р.