ПЕЧАТКА МИНУЛОГО (Фантастичне оповідання)

Гелікоптер здригнувся, і Черепанов прокинувся від дрімоти. Він незадоволе-но покосився на пілота, втім, розуміючи, що той ні при чому. В повітрі, як і на землі, в “квадраті Ікс” творилося казна-що.

Черепанов глянув в ілюмінатор. Він ходив в експертах не перший рік, — після аварії на Місяці довелося перекваліфікуватися, — але таке бачив упер-ше. Ліс ніби опалило пекельним вогнем. Верхівки столітніх сосон і кедрів ви-глядали так, неначе якийсь гігант-роззява поставив на них гігантська ж пра-ску і забув вчасно вимкнути. Черепанов сам здивувався дурному порівнянню, однак воно не зникало. В голові настирливо вертілося: “Праска, праска...”

Запищав зумер телекома. Черепанов глянув на вибагливий браслет (на вигляд — прикраса та й тільки), настроїв його на прийом сигналу.

На овальному екрані розміром із півдолоні з’явився сердитий шеф. Відбулася трьоххвилинна розмова, зрозуміла лише фахівцям, з якої Черепанов визначив, що полковник Кулагін не виспався і взагалі не в дусі. Очі його кольором нагадували кролячі, — це бувало надто рідко, — і він двічі назвав Черепанова на прізвище, а не Віталієм Сергійовичем, як звичайно. Вони були майже однолітками.

Цілком недоречно Черепанов згадав, як плутала його прізвище дівчина-кадровичка — утім, не образливо, — називаючи то Ползуновим, то Кулібіним...

“Бозна-що в голову лізе!” — подумки вилаяв він себе і зосередився на розгляданні спотвореного лісу. Нічого, що мало відношення до справи, на ро-зум уперто не приходило.

За спиною почулося неголосне скрекотання, після цього голос із жахливим акцентом:

— Ваша країна продовжує дивувати світ! Новий тунгуський метеорит трахнув... Або жахнув?

Черепанов обернувся, кивнув із посмішкою на знак вітання. Так, Жоао Ал-мейда прокинувся. Майже весь повітряний шлях від Бугуруслана він мирно посопував на задньому сидінні, і от... Що ж, принаймні, не доведеться нудьгувати.

У невгамовного бразильця, як у завзятого туриста, в кожній кишені були фо-тоапарати і портативні телекамери. Одну з них він збирався зараз пустити в діло, націлюючи об’єктив на порепані сосни внизу.

Утім, Віталій знав, що, незважаючи на удавану несерйозність, Алмейда об’їздив півсвіту аж ніяк не в якості туриста; не раз совав голову до пащі дия-вола — вулкани, розломи земної кори і таке інше — і навіть, не маючи ані краплі дипломатичного досвіду, провів майже два роки послом Бразилії у Монголії.

— Чи метеорит? — задумливо протягнув Черепанов. — Скоріш за все, це справа людських рук. І хоча я гуманіст, але зараз залюбки відірвав би ці руки...

— Ви жартуєте, добродію Черепанофф? Ядерні випробування заборонені з давніх-давен... — далі була замислувата південноамериканська лайка. — І хто міг їх проводити в Росії? Самі росіяни? Це абсурд.

— Я знаю стільки ж, скільки ви, добродію Алмейда. Нумо зодягати скафанд-ри, скоро знижуємось...

Досить неприємна процедура одягання в антирадіаційні костюми минула майже в повному мовчанні, тільки Жоао ледь чутно бубонів щось нерозбірливе — це могли бути і молитви, і прокляття. Після цього обоє ре-тельно оглянули застібки, магнітні замки і таке інше, чудово розуміючи, що у випадку найменшої необережності їхній вихід на поверхню Землі-матінки може стати останнім.

“Дожили, — із зненацька прилинулою злістю подумав Черепанов, — на рідній планеті потрібно екіпіруватися, як у космосі... Для тих, хто це натво-рив, певно, і бластерної анігіляції буде замало...”

Гелікоптер знову сильно хитнуло. Пілот, озирнувшись із виразом затравлено-го звіра, помотав головою, мовляв, не моя вина. Черепанов відповів помахом руки й кивком: “Я тебе не винувачу”. Говорити нікому не хотілося.

Через півгодини, коли гелікоптер завис над епіцентром вибуху (або чогось за-гадкового), експерти у скафандрах стали спускатися на спотворену земну твердь. Віталій — колишній космонавт — був звичним до скафандра, зате Жоао при кожному кроці розбірливо лаявся по-португальськи. Сходинки ков-зали під ногами — або це тільки здавалось від хвилювання?

Унизу їх уже зустрічали. “Прямо почесний караул, — промайнула думка у Віталія. — Тільки оркестру не вистачає...”

Непорушно завмерлі фігури дозиметристів і безпечників у сріблястих ска-фандрах нагадували кадри із сюрреалістичного фільму.

Зустрівший їх опецькуватий чоловік, притримуючи край мотузяної драбини, спробував козирнути. Віталій простягнув йому посвідчення з вогнетривкого пластику.

— Експерт комітету з надзвичайних ситуацій Черепанов. Мій бразильський колега, — кивок у бік Алмейди.

— Старший сержант Калтахчян, — відрекомендувався “начальник почесного караулу”.

— Тебе як звати? — Черепанов несподівано посміхнувся, вперше за три останні доби.

— Арам... — погляд хлопця теж потеплішав.

— Ти з Вірменії, чи що? Або місцевий?

— Із Вірменії, із Кафана. Місто таке, знаєте?

Черепанов не чув, але кивнув. З удаваною суворістю продовжив:

— Чого ж ти сунувся в це пекло?

— В порядку взаємодопомоги, — обличчя Арама виражало непідробну гордість. — Був землетрус, Росія нам допомогла. Тепер ми допомагаємо. Що ми, гірші за бразильців?

— Ну, бразилець — світовий авторитет...

— Ви теж, — Арам раптом пожвавився, — я маленький тоді був, а пам’ятаю — на весь світ шуміли про ваше відкриття на Фобосі.

— Ані біса ми там не відкрили, — спохмурнів Віталій. — Знайшли руїни, ось і все. Хто їх залишив, хоча б у якому сторіччі — покрите мороком. Ясно одне — життя там не було і немає.

— Значить, чужі.

— А хто вони — ці чужі? Самі питання без відповідей. Так що невелика за-слуга.

Алмейда нетерпляче переминався з ноги на ногу. Незрозуміла розмова почи-нала його втомлювати.

Черепанов озирнувся, швидко промовив:

— Ну йди, показуй “господарство”. А то про іноземного гостя забули. Негар-но.

Через деякий час, пройшовши вже добрячу відстань, він почув змінений, хрипкий голос бразильця:

— Що від нас вимагається, добродію Черепанофф? Я бував у районах лиха, але там була ясна причина... Я не Шерлок Холмс.

— Я теж не Мегре, — зітхнув Віталій. — Тим не менш необхідно дати висно-вок. Подивимось...

Обидва замовкли, заглибившись у свої думки. Вони знали про події, повірити в які було важче, ніж у страшну казку.

Уночі на території Оренбурзької області відбувся ядерний вибух. Причина його залишалася таємницею за сімома печатками. Буквально за лічені секун-ди до трагічної миті на екранах радарів, розташованих в окрузі, зненацька з’явилося щось, що нагадувало... Ні, не пресловуті “тарілки” — скоріш торпе-ду. Утім, цей об’єкт (“об’єкт” або ілюзія?) швидко зник, а після цього відбулося те саме, що поєднувало в собі риси атомної аварії, пожежі й земле-трусу.

На щастя, це трапилося в малонаселеній місцевості, і народу загинуло мало, але навіть смерть однієї людини — трагедія для близьких. Найбільш незбаг-ненне було в тому, що в районі лиха радіація повелася “нетипово”, точніше, зовсім неймовірно: вона не розповсюджувалася далі якогось невидимого бар’єру, причому бар’єр цей — згідно вимірів дозиметристів — мав форму ре-тельно виписаного еліпса.

Крім того, очевидці розповідали зовсім уже неправдоподібні речі: якраз поблизу цієї невидимої риси немовби бачили обриси будинків, амбарів та інших будівель якогось таємничого села, якого тут зроду не було. Все це можна було назвати знайомими словами “галюцинація” і “міраж”, якщо б не одна обставина: п’ятеро людей різної статі, віку й рівня освіти в один голос стверджували, що бачили теля, передня частина якого раптом зникла, випустивши зойк, що роздирав душу, а задня залишилася й упала на землю, стікаючи кров’ю.

Слова очевидців були перевірені і — о, жах! — підтвердилися. Рештки задніх ніг і половини телячого тулуба були знайдені, все інше як крізь землю прова-лилося. Був іще один факт, не, що бажав укладатися в рамки здорового глуз-ду: рослини, розташовані уздовж загадкового “бар’єру” — від кульбабок до сосон — були незрозумілим чином зрізані і деякі їхні частини (гілки, листя, пелюстки, голки) не лежали поруч, а зникли невідомо куди! Щоправда, це по-годжувалося з описаною вище пригодою, але більше ні з чим із багатовікового досвіду людства. Коротше, загадка виявилася більш карко-ломною за Фобоську, до того ж, на відміну від тієї, лякала.

Хвилин через двадцять ходи Черепанов застиг як укопаний. Алмейда, що розсіяно озирався по боках, із розгону налетів на нього.

— Трактор! — вигукнув Віталій.

— А що вас так дивує?

— Мене дивує, що вас не дивує, — відповів каламбуром Черепанов. — Адже трактор допотопний! Тобто, сильно застарілий, — додав він, помітивши нерозуміння бразильця. — Чи ви думаєте, в Росії досі на таких пашуть?

Вони обережно наблизилися до “Кіровця”, ніби прийшлого з екрана старої кінохроніки.

Обійшовши навколо трактора, Черепанов присвиснув:

— Ну, що я говорив! Рік випуску — тисяча! Дев’ятcот! П’ятдесят! Перший!

— Не може бути! Минуле сторіччя?

— Так, більше ста років... І виглядає майже як новий... Якщо не зважати на сліди вибуху... Загадок усе додається...

— Вибачте, добродію Черепанофф... Я дещо знаю про вашу країну... Неприємне... Цитую ваші джерела: “Збиральна техніка досить часто зимувала на полях і іржавіла під снігом...”

— Усе правильно. Але якщо б цей трактор стільки років зимував у полі, він би не зберігся. Тим більш у такому вигляді... Заглянемо всередину?

— Ви вважаєте, там... Як це... Ключ до розгадки?

— Якщо не ключ, то хоча б замковий отвір... — усміхнувся Віталій.

Він посмикав дверцята. Відкрити їх вручну не уявлялося можливим. Алмейда простягнув підібраний із землі іржавий гайковий ключ, якого Черепанов не помітив. На ньому були вибиті цифри з позначкою ціни і ГОСТу, від яких яв-но тягнуло старовиною. Черепанов відвів руку і з розмаху ударив по склу, спотвореному павутинками тріщин. Жоао старанно прибрав уламки, що за-лишилися.

— Будемо... Туди? — він із сумнівом кивнув на кабіну.

— Полізу я. Усе ж таки це — уламок минулого моєї країни.

Він вліз у кабіну. І відразу стало ясно, що сюди, всередину, ніхто з побувалих у зоні лиха не заглядав. Інакше його, та й усіх експертів сповістили б про феномен у першу чергу.

Нутрощі кабіни являли собою чудернацький конгломерат радянського трак-тора і... Чогось, що не мало назви, але — прискіпливе око міжпланетника ви-значило — явно неземного походження. Ніби в пекельному плавильному котлі, тут з’єдналося нез’єднуване і застигло, як на картині безумного митця.

Елементи чужої для землян техніки, що нагадували якісь гротескні кубики — неначе з дитячої гри, тільки в десятки разів більші — були створені не людь-ми і не для людей. І в той же час злились, утворивши якийсь сплав із суто земними предметами. Це було незбагненно.

Черепанов, що декілька разів ризикував життям удалині від Землі, раптом відчув, як із глибин підсвідомості піднімається липкий, огидний страх. Зусил-лям волі подавив його. І тут же почув у мізку думку, ніби не свою: “Принаймні, поховають на Землі...” І, неначе протверезівши, здивувався: а чого, власне, взагалі зайшла мова про смерть? Раніше з ним такого не траплялося...

Тут він помітив на підлозі щось на зразок неправильної призми. Чудна річ випромінювала м’яке, зеленкувате світло. Воно миготіло: то спалахувало, то гасло... Підкоряючись поклику, що невідомо звідки взявся, Віталій зробив крок уперед, простягнув руки до зеленкуватого вогника і впав. Тіло віднялося, і у свідомість Черепанова, як у порожню судину, почала вливатися цівка чужих відчуттів і думок. Він ніби розчинився в океані могутнього, але чужого інтелекту... Чудернацькі видіння попливли перед ним — картини зем-ного життя, побачені очима чужого...

Закляклий, неначе в зачарованому сні, ліс. Неприродна тиша, що порушується лише зрідка співом пташок. Згори, із висоти літального апарата, добре розрізняється лінія, де ліс зустрічається зі степом. І вздовж цієї лінії поступово шикуються машини, пофарбовані у своєрідний колір — суміш зеленого з коричневим. Одні машини колісні, інші — на гусеничному ходу. Їх багато.

З машин вистрибують люди в одязі такого ж кольори. В руках у них — зброя. І хоча стріляти немовби ніхто не збирається, обличчя у всіх зосереджені, похмурі.

Техніка вишиковується у величезне коло. І від однієї машини до іншої простягається людський ланцюг. Ніби готуються до полювання на невідомого звіра. Кого? — або що? — вони оточують?

З висоти камера — або як цей пристрій називається? — переміщається на землю.

Людина зі смужками на плечах (на них —якісь земні символи) дає останні вказівки тим, у кого ці смужки чисті: “Пильнуй! Щоб миша не проскочила!” Дешифратор перекладає сказане, але що таке миша? Місцеве створіння? Невже тут усе-таки облава? Ні, не схоже, занадто великий розмах...

Через деякий час злітає в небо земний, досить примітивний літак. Лунає вибух. Над спорожнілою, неначе вимерлою землею встає знайомий — занадто знайомий цій планеті! — атомний гриб...

Черепанов розплющив очі. Над головою — біле небо. Чи не небо? Стеля? На мить із мряки виплило смагляве обличчя з опуклими карими очима і чорною щіточкою вусів. Знову сховалося в білявій мряці... Знов з’явилося... Він через силу ворухнув губами:

— Жоао?

Пролунав знайомий сміх бразильця. І відкілясь збоку — густий бас:

— Ну, слава Богу, Віталій Сергійович прийшов до тями. А ми тут біля вас третю добу чергуємо, ледве встигаємо на диктофон записувати...

— Що записувати? Я що-небудь говорив? — Віталій спробував підвестися і тільки тут помітив, що весь оплутаний проводами. Тут була і крапельниця, і всілякі датчики — лікарняна обстановка, із якої не стикався з давніх-давен.

— Що-небудь? — прогудів невидимий співрозмовник. — На десять звітів вистачить. Щоправда, трохи сумбурно, ну, нічого, розшифруємо... Самі, певно, нічого не пам’ятаєте?

— Навіщо ж марення записувати?

— О ні, далеко не марення... Утім, вам серйозні розмови вести ще рано... Днів зо два зачекаємо, мабуть...

Алмейда простягнув Черепанову знімок:

— Дружина надіслала родинне фото... Мій молодший підріс, скоро до школи...

Віталій через силу усміхнувся. Завжди в тяжкі хвилини бразилець діставав фотографії своїх чотирьох діточок. І справді, їхні білозубі посмішки діяли благотворно. На жаль, сам Черепанов колективними родинними знімками по-хвалитися не міг: його син від першого шлюбу і дочка від другого жили в Челябінську й Тирасполі, і бачитися з ними доводилося нечасто. Якщо не враховувати відеофонних “візитів”, на які він витрачав чималу частину заробітку.

Його знов накрила хвиля безпам’ятства...

Зал у будинку Оренбурзької обладміністрації не міг умістити усіх бажаючих. Прес-конференція експертів Черепанова й Алмейди транслювалася по чотирьох каналах телебачення, по радіо і записувалася на відео. Плакати з фотографіями російського і бразильського дослідників були розклеєні повсюди, і Черепанов, який ніколи не комплексував через свій знаменитий шрам на лобі, вперше подумав, що не завадило б його сховати, а, то і зробити невелику пластичну операцію. А то, чого доброго, почнуть пізнавати на кожному кроці, як відомого артиста... Такої популярності йому зовсім не хотілося.

Наведемо лише уривки зі сказаного на прес-конференції, що тривала близько чотирьох годин.

— Як вам удалося вибратися з трактора, адже ви були непритомний?

— Мене витягнув Жоао Алмейда і близько двох кілометрів ніс на спині. (Оплески, вигуки захоплення в залі.)

Крім того, йому знехотя довелося нести також пристрій, залишений прибульцями — адже мої пальці були зведені судомою і не відпускали його.

— Що це за пристрій, як він діє?

— Принцип залишається поки невідомим. Апарат передає безпосередньо в мозок картини того, що відбувалося в момент зйомки. Це можна порівняти з документальними кіно — або відеокадрами, тільки з тією різницею, що не використовується плівка. Усе відтворюється в мозку того, хто знаходиться поблизу. Радіус дії апарату — біля трьох метрів.

— Чим вас так схвилювала побачена картина? І чому ви спочатку прийняли її за галюцинацію?

— Так як же інакше? Щоб російські люди самі влаштували на своїй землі ядерний вибух! Це ж... Просто слів немає!

Слово бере головуючий — академік Ферапонтов:

— Дозвольте пояснити. Саме у цій місцевості більше сторіччя тому, 14 вересня 1954 року, радянські військові і адміністративні структури здійснили атомний вибух із метою підготовки до війни. Люди були евакуйовані, але земля ж залишилася! Шматочок рідної землі був принесений у жертву.

— Що ж відбулося далі?

— Далі починається царина гіпотез, в тій або іншій мірі підтверджених...

Зі стислих промов, виголошених Віталієм Черепановим, Жоао Алмейдою та академіком Ферапонтовим, вимальовувалася своєрідна картина подій вікової давнини.

Вочевидь, прибульці, значно переважаючі своїм науково-технічним потенціалом землян, розраховували відвернути смертоносний ядерний вибух. Але чи то не встигли, чи то не змогли зупинити — незважаючи на всі їхні хвалені переваги. Наявний факт: вони відкрили “канал часу” — тунель між XX і XXI сторіччями, коли вибух уже стався. Прибульці (звідки саме, залишилося нез’ясованим) перенесли частину радіації у майбутнє. І водночас локалізували її у просторі таким чином — невідомим нам засобом, — що за межі суворо окресленого кола смертельне випромінювання не вийшло.

У тракторі, покинутому напризволяще росіянами XX сторіччя, очевидно, знайшла притулок одне з інопланетних створінь, що здійснювали практичне виконання експерименту. Саме тому в кабіні утворилося якесь перехрестя світів і часів, завдяки чому предмети різноманітних епох виявилися злитими в одне ціле.

— Взагалі, — підсумував академік, — висновок належить зробити такий: не-зважаючи на всю свою могутність, прибульці з зірок утручалися в земні спра-ви надто по-дилетантськи. Варто згадати хоча б випадок першого місяця Великої Вітчизняної війни, коли НЛО переніс одного бійця Червоної Армії і трьох німецьких солдатів за лічені хвилини, по-перше, на радянський Дале-кий Схід, по-друге, на сім років уперед, в 1948 рік. Могло це істотно вплинути на хід війни, як ви гадаєте? — спитав Ферапонтов і розвів руками. Питання було риторичним.

Уже прощаючись на аеродромі, Алмейда сумно сказав:

— Ми навіть не дізналися, як вони виглядають. Шкода...

— Поставте себе на місце прибульця у тракторі, — відповів Черепанов. — Якщо б ви вирішили передати мешканцям іншої планети такий запис — свідоцтво їхньої колишньої глупоти й жорстокості, додали б ви відомості про свою анатомію?

Жоао кивнув, потиснув руку Віталію і направився до трапу.

Проводжаючи поглядом лайнер, Черепанов подумав, що от і трапилась нагода побувати в Челябінську, слава Богу, він звідси недалеко... “А все-таки наші діти щасливі, — майнула думка, — для них що атомна бомба, що Змій Горинич — страшна казка, не більш.”

— Скоріше, — уявно скомандував сам собі, — може, ще сьогодні встигну. — І вирушив до каси купувати квиток на літак.

Травень 2000 р.