1.…Потяг повільно рухався крізь болотяну місцевість. У купе двоє літніх пасажирів мовчки дивились у вікно. Позаду було більш як півдня подорожі. Встигли вже й попити чаю із склянок у важких бронзових підставках – крім залізниці, таких більш ніде й не побачиш, і пограти в карти, поки не набридло, й побалакати про всяку всячину. У діалогах, а часом – монологах обох подорожніх переважали спогади, як то звичайно буває, коли зустрінуться двоє людей поважного віку. Сучасність з її кричущими протиріччями викликала в них мовчазний спротив, і балакати про неї не дуже хотілося. Тривала хвиля мовчання.
Тим часом пейзаж навколо ставав усе більш похмурим. Жодного дерева, лиш де-не-де невисокі болотні кущі. Як не дивно, але болото тяглося до самого обрію. Почав накрапати дрібний дощик, який лише додавав нудьги. Коли почало сутеніти, низьке сіре небо поступово набуло зеленувато-жовтого кольору, зливаючись з навколишнім фоном. Здавалось, поїзд суне крізь густий гороховий суп, який ще з часів Сталіна у народі кличуть «кандьором». Один з пасажирів, киянин Павло Панасович, усміхнувся такому порівнянню, яке зненацька спало на думку, й іронічно продекламував вірші, кивнувши в бік вікна:
Не называйте мою республикуСтраною темных лесов!Посмотрите – над нею светятсяОгни заводских корпусов…Не называйте мою республикуСтраною топких болот!И садам ее вольно дышится, И хлеба над нею колышутся, И дороги, как стрелы, вразлет…
І додав з усмішкою:
– Пізнаю ваш вічний білоруський оптимізм. Недарма казали, що з усіх радянських літератур білоруська – найбільш радянська. А болота – ось вони, нікуди не зникли.
Його сусід, тутешній мешканець Кастусь Матвійович, з подивом і трохи ображено мовив:
- А ви ж звідки знаєте цей віршик, шановний? Я хоч і пожив на світі чимало, рідко чув, щоб наших авторів знали за межами Білорусі.
- Та в роки журналістської юності довелось побувати у ваших краях. І не тільки. Ми ж тоді один для одного не були іноземцями…
- Що було, того не повернеш. Але ж і заводські корпуси, і сади, й дороги – теж правда. І в нас таки усе це було й не зникло! – додав він із притиском, хоч йому ніхто не заперечував. – А щодо боліт…Не можна їх усі геть осушити, вони теж потрібні. Частина, так би мовити, природного балансу…Я сам хоч і не фахівець, але був у мене колись друг – меліоратор, той чимало розповідав про це: де потрібно звільнити від болота землю, зробити її родючою, а де слід лишити все, як воно є. Природа свавілля не прощає. До того ж з нашими болотами дещо цікаве пов’язано…
- Ну вже й цікаве! – недовірливо мовив киянин. – Що там може бути цікавого? Така місцевість, як оця, навіть якого-небудь пейзажиста, мабуть, не привабить – бо ніхто таку картину не придбає. Сірість та й годі! Чи ви ображені? – він одразу посерйознішав.
- Та ні, не ображений, а просто…Мало ви знаєте наш край, хоч кажете, й бували тут колись. Не раз я чув, що трапляються в лісових і болотяних хащах такі нібито острівці, де час тече не так, як навколо…
- Тобто як? Поясніть, – зацікавлено мовив Павло Панасович. – Щось я не второпав, про що йдеться.
- Певно, знов сміятися будете? – Кастусь Матвійович глянув удавано суворо. – Я розповідатиму те, що сам чув од людей, яким можна вірити на всі сто. Але ви, я бачу, усе на кпини берете.
- Ні, не сміятимусь. Розкажіть. Послухаю, що за дива у ваших краях бувають.
- Наприклад, таке… Заблукали в наших лісах двоє туристів. Прямували до шляху на Борисов, а вийшли до болота. Що ж, буває…Отам їх наче нечиста сила почала водити: скільки не крутилися, знов і знов на те саме місце виходять. Почали вже його пізнавати по прикметах. Йдуть зовсім в інший бік, а всі стежки, ніби навмисне, до тієї самої галявини виводять. Адже крізь болото навпростець не підеш, слід вибирати, де можна ступати, де ні. Інакше – кінець! А вийшло, що всі безпечні стежки ведуть до того ж таки «зачарованого місця». Мало не цілий день згаяли – усе дарма!
- Як же все-таки вибрались? – здивувався київський гість.
- На їхнє щастя, зустрівся місцевий мисливець, який оцю місцину знав, як свої п’ять пальців. Без нього їм би – гаплик!
- Ну, це просто від незнання місцевості. Певно, тим двом туристам бракувало досвіду. Між трьох беріз, як кажуть,заблукали.
- Та ні, то були зовсім не новачки. Правда, у болотяній місцевості раніш не бували, це точно. Але це ще все!
- Що ж далі?
- Коли дістались «великої землі», виявилось, що уся пригода зайняла не більше півгодини.
Приятелі сподівались, що їх уже шукають, міркували тільки – в якому напрямку. А ще ніхто й не думав хвилюватись! Бо минуло мало часу. Для інших! А для них – тих невдах-мандрівників – майже цілий день. Вони й зголодніли, як вовки, і ноги натомили – ледь ішли. І тут раптом – така халепа! Виходить, що всіх оцих довгих годин наче не було! Значить, на тому «п’ятачку» час іде не так, як усюди!
Гість здивовано покрутив головою:
- Недарма кажуть – у страху великі очі. Мабуть, це й часу стосується. Їм здалося, що пройшло багато часу, а насправді…
- А як же втома? Вони ледь не з ніг падали! А бували в походах не вперше…Не все так просто.
- Це що, ваші знайомі, що ви так добре про них знаєте?
- Та ні, мій знайомий – той мисливець, що їх з болотяного полону вивів. В мене чимало знайомих – мисливці, лісники, пасічники, рибоводи…Сам замолоду був у тутешніх краях лісником. І подібні випадки ще бували: посеред лісових хащів чи то на болоті кружляє людина, кружляє, а все навколо того самого місця ходить. Раніш усе це списували на нечисту силу, але ж у наш тверезий вік вірити в неї – наче й соромно… Нечиста чи ні – але щось незбагненне в природі таки є. Немає тільки слів, щоб точно назвати… Ніби якийсь особливий зашморг часу.
Товариші по халепі – а вони вже здружилися, в дорозі це швидко відбувається, – замовкли, поглядаючи на похмурий краєвид за вікном. Наповзала темрява, а разом з нею сум. Навколишня природа й осінній вечір аж ніяк не сприяли доброму настрою.
- Краще б у плацкартному їхали, – стиха мовив київський пенсіонер. – Рідні діти постаралися: мовляв, проїдь, тату, хоч раз із комфортом. Ось тобі й маєш комфорт…
Кастусь Матвійович визирнув у коридор.
- І провідника не видно…Здається, наче ми двоє на весь вагон…Сумно!
2.
…Працівник мінського Інституту ботаніки Роман Паскевич остаточно переконався, що заблукав. Він подумав про це якось відсторонено, з подивом, але без переляку, наче про когось іншого. Міцно стиснувши велику шкіряну сумку на довгому ремені, що висіла на плечі, уперше признався собі, що він – фахівець з рослинництва, аж ніяк не є фахівцем з болотоходіння. Треба було взяти у супутники когось з місцевих селян. Та про це вже пізно думати…
Адже радили йому прихопити з собою компас! Та хоч Паскевич не був загалом легковажною людиною, того разу лише посміявся: це ж треба – на якесь болото з компасом! Це ж не море, врешті-решт!
Тепер він гірко шкодував.
Туман навколо поволі густішав. В який бік іти? Десь тут поблизу має проходити залізниця. Хоч би звук потяга долинув! Та не можна сподіватись лише на це. Треба вибиратися самому.
Притиснувши до себе, наче найбільший скарб, сумку із зразками рідкісних рослин, підняв довгу палицю й знову став – уже всоте за сьогодні! – промацувати шлях крізь болотяну твань.
Палиця вгрузла в землю й провалилася. Щосили стиснувши її в руках, Роман зрозумів: якби ступив на оце саме місце, ніхто б його не врятував. Адже ніхто не знає, де він! Вірніше, колеги з відділу знають, але дуже приблизно. В радіусі трьох – п’яти кілометрів…
Тепер він фізично відчув, що значить вираз «душа сховалася у п’яти». Про смерть у трясовинні він лише читав та бачив у кіно. Нині кадри з призабутих кінофільмів і сторінки книг пригадалися з моторошною яскравістю. Порівняно з цим загибель від кулі – надзвичайно легка.
Ботанік міцно зціпив зуби. Витягнув палицю, знов почав водити нею перед собою, шукаючи твердого місця, куди поставити ногу. Найгірше було те, що на відстані простягнутої руки вже майже нічого не видно. Оце так туман у ріднім краї! Наче в Лондоні, в якому Паскевич ще не бував…
І тут з’явилось те, що змусило його завмерти…
З сірого туману поволі виринули три людські постаті. Вони рухались зовсім безгучно і, здавалося, не йшли, а пливли понад землею. А й справді, – ворухнулася думка, – хто тут може отак спокійно ходити? Адже крок вправо, крок вліво може означати загибель. А вони – якось ідуть…
Троє невідомих тим часом наближались. А коли наблизились настільки, що стали помітними деталі одягу, Паскевич ледь не скрикнув. Щосили вщипнув себе за ліву руку – видіння не зникало.
Нещодавно побачена по телевізору кінохроніка часів Першої світової війни немовби ожила й проходила перед ним. Не вся, але окремими уривками.
Сумнівів бути не могло – чорні закруглені шоломи з шишаками на маківках носили тільки вояки кайзерівської армії того часу. Роман не був сильний у військовій історії, але цю подробицю запам’ятав міцно. Та й мундири були, безумовно, чужинські й до того ж – несучасні. Як і хрести та медалі на них…
Один виявився офіцером, двоє – солдатами. Паскевич сам був здивований, що так упевнено й майже спокійно розглядає їх. Його не полишало відчуття, що все це – ілюзія. Адже їхні кістки давно зогнили у цих лісах та болотах! Хоча ні, що за дурний вираз – кістки ж не гниють…
Раптом один з привидів підніс перед собою гвинтівку з штиком, ледь не торкаючись Романового носа.
Пізніше Паскевич соромився, пригадуючи це, але тоді в нього вирвався крик. Здалося, ще мить – і ворожий багнет простромить голову. Але цього не сталося. Вояк давно зниклої імперії так само несподівано опустив свою старовинну зброю і, дивлячись порожніми, немов скляними очима крізь принишклого ботаніка, розміреним кроком рушив йому назустріч.
Тікати від привидів – сором. Але не цей аргумент розуму втримав Романа на місці. Думка про те, що навколо – вороже людині довкілля, яке тільки й чекає, щоб схопити у свої смертельні обійми. Здоровий глузд підказував, що кайзерівський солдат – тільки фантом, а твань під ногами – реальність. Один непевний крок – і кінець…
Минуло кілька неймовірно довгих хвилин. За цей час Роман устиг подумки попрощатися з усіма, хто був йому дорогий на цій землі. Але страшні дива на цьому не закінчилися.
Наблизившись упритул, привид – чи хто б він не був! – пройшов крізь заклякле від холоду й переляку тіло ботаніка. І рушив далі якимось неприродним, дерев’яним кроком.
Паскевич не міг озирнутись, стояв стовпом, заціпенівши, й навіть майже не дихав. Мозок не шукав пояснень тому, що відбувалось навколо. Якщо це примарилось, то наскільки реалістично! Невже таке буває?
Раптом зліва почувся звук, який лунав для Паскевича краще за будь-яку чудову музику: по рейках рухався поїзд. «Як чудово, – подумав Роман, – що є на світі такі звуки: техногенні! Їх не сплутаєш ні з чим, що є в дикій природі». Як не дивно, але зустріч з примарою минулого додала йому рішучості. Не забуваючи мацати палицею перед собою, він твердо рушив у бік невидимого потяга. Хвилин через 10 сам собі признався, що коли б не раптовий стрес, викликаний отією почварою, може, й досі тупав би на місці…Як то кажуть, не було щастя, та нещастя допомогло…
Йдучи, він майже підсвідомо, не думаючи, притримував на плечі ремінь старої сумки, яка пам’ятала, мабуть, ще підкорення цілини. Мета його експедиції, де він був єдиним учасником, зберігалась саме там. Зразки рідкісних болотяних рослин, занесених до Червоної книги. Навіть тут, у глухих закутках, вони вже поволі зникають. Слід врятувати кожен окремий ботанічний вид, бо вже і так чимало понищили…
Крізь зеленкуватий туман почали проглядати – поки що дуже непевно – шпали й рейки. Промайнула думка: «Може, й це тільки мариться?», але він її рішуче відігнав. Так влаштована людина, що до останнього вірить у краще…
Але підступне болото підкинуло ще один страшний «дарунок».
Якраз із боку залізниці знов наближалися постаті. Спершу, не розгледівши як слід, Паскевич прийняв їх за справжніх живих людей Реального Світу. Цього разу він радів би навіть тим, кого недолюблював у житті – базарним і трамвайним скандалістам. Тепер їхні пустопорожні сварки його б не дратували, а здавалися кумедним номером у Театрі мініатюр…
Чому згадалися саме такі люди? Хтозна… Краще б це були вони…
Але до нього наближалися двоє вояків на цей раз уже гітлерівської армії. Неодноразово бачені на екрані каски з ріжками, сіро-зелена уніформа, що дивно нагадувала навколишній фон…Роман знов завмер, переконуючи себе: це примари, тільки примари…
Коли один з солдатів – з Залізним хрестом на мундирі – проходив повз нього (добре, хоч не крізь нього!), Паскевич глянув йому у вічі. І його ледь не знудило: половина того, що було обличчям ворога, вже зогнила, і замість правої щоки виднілася жовта кістка черепа. Наче на плакаті з кабінету біології чи лікарні. У другого пальці вже складалися з самих кісток, а з дірки в рукаві визирали черви…
Паскевич поборов огиду. І раптом її змінила шалена радість. З підсвідомості виринуло чуття помсти: ага, ви топтали нашу землю, то й зогнили в ній!
Не чуючи себе, він зробив кілька останніх кроків до рейок…
3.
…Роман розплющив очі. Якесь тісне приміщення. Чотири полиці. Двоє літніх людей стурбовано дивляться на нього. Один в окулярах, другий – вусатий. Спочатку сприймалося тільки це.
Згодом прийшла думка: чим переймаються ці дідусі? Адже він, ботанік Роман Паскевич, молодий і дужий! Він вибрався самотужки з такого страшного болота! Все найгірше позаду!
- Все гаразд! – він хотів це вимовити бадьоро й урочисто, але вийшло пошепки.
- Заговорив! – полегшено зітхнули «дідусі».
- Я був без тями? – трохи здивовано спитав Роман. – Не пам’ятаю, як сюди сів…– Він уже збагнув, що перебуває в поїзді.
- Є таке вчене слово – ступор, – мовив Павло Панасович. – Воно якраз тут підійде. Хто без тями, тих несуть. А ти йшов сам. Правда, як сновида. Може, розкажеш, хлопче, що сталося?
…Коли коротка, але схвильована розповідь була вже позаду, Кастусь Матвійович кивнув:
- Я не раз чув од різних людей, що в занедбаних місцях час від часу з’являються привиди тих, що нападали колись на наш край. Гріхи їх на той світ не пускають…Може, колись учені знайдуть цьому явищу цілком природне пояснення…
Мабуть, поставлені народом навколо цих кривавих боліт знаки прояву народної сили у вигляді пам’ятних знаків тримають вороженьків на вічному шляху до покаяння, яке так ніколи і не відбудеться.
Вересень 2009 р.
Сообщения
Комментариев нет:
Отправить комментарий