САМОРОДОК (Фантастичне оповідання)

До засідання Міжнародного Центру Дослідження Часу залишалося півгодини... Денис прийшов занадто рано.

Просто раніше звичайного прокинувся, зробив зарядку і вирушив на роботу.

Видно, сьогодні відбудеться щось важливе — адже нечасто співробітники збираються в залі засідань, звичайно в ньому порожньо.

Центр був створений невдовзі після того, як стало можливим переміщення у часі. Деякі фантасти минулого наївно вважали, що такого роду “прогулянки” будуть доступні мало не всім бажаючим.

На жаль, хронотранспортування виявилося справою диявольськи складною та небезпечною. В усьому світі були відібрані декілька десятків витримавших особливі іспити людей — в основному до 30 років — здатних на цю ризиковану подорож. Денис був серед них єдиним росіянином.

Керівником МЦДЧ був призначений історик зі світовим ім’ям Хосе Дієго Фернандес, латиноамериканець за походженням. Він був мозком Центру, але сам у часі не переміщався.

Хоча медицина значно продовжила термін життя людини, все ж 105 років — непідходящий вік для настільки незвичайного заняття: організм не витримає дематеріалізації, не говорячи вже про матеріалізацію в іншій епосі.

Денис заходився розглядати тих, що входили в зал.

Другим після нього, за 15 хвилин до початку засідання, прийшов Юхан — добродушний велетень норвежець із синіми, як води фіорда, очами та рудуватою борідкою. Та особлива скандинавська борідка — предмет гордості Юхана; нізащо він не бажав розпрощатися з нею, навіть коли це бувало потрібне “для ролі”, в тій чи іншій епосі. Загалом же він людина тямуща, не підведе.

Знову прочинилися двері. Третім з’явився китаєць Лін Чжи. Завжди акуратно розчесаний, підкреслено діловий. Лін Чжи — розумник, надійний товариш (що не раз доводив), але ця його звичка посміхатися недоречно...

Денис миттєво відігнав цю думку. “Не доречно” — це за європейськими поняттями. Не можна ж і насправді сміятися над особливістю національного менталітету.

Наступною ввійшла в зал італійка Лаура, подарувавши всім осяйну посмішку. Вона була відома своїм умінням завжди зберігати самовладання, гарний настрій або хоча б його видимість. Немаловажна якість для небезпечної професії.

Денис мимоволі замилувався нею. Густе, до поясу волосся шатенки, довгі гарні ноги, яскраво-червоні нігті. Але коли якось необхідно було перетворитися на монашку, Лаура впоралася з цим без зайвого клопоту. Тоді вона справді виглядала навіть занадто скромно.

В останні хвилини товариства швидко прибуло — бо саме товариством слід було би назвати цей дуже спрацьований компактний колектив.

Індієць Харишчандра...

Африканка Нгвету...

Угорець Тибор... З ним давно не бачилися, а адже майже земляк! (У порівнянні з іншими, ті живуть далі від Росії).

І, нарешті, сам шеф — Хосе Дієго, величним виглядом нагадуючий сивого лева. Повільними, майже королівськими кроками пройшов він до трибуни.

Після звичайних вітань Фернандес натиснув ледве помітну кнопку — і в залі миттєво згасло світло. На стереоекрані виникла стара фотографія, зроблена ще в часи, коли знімки з роками жовкли та вицвітали.

На мандрівників дивилася молода людина з минулого — певно, європеєць, можливо, слов’янин. Денис відчув це відразу. По всьому було видно, що потрапив колись у вінця фотооб’єктиву молодик, схоже провінціал. Мабуть, тільки одне було в ньому надто незвичайне — глибокий пронизливий погляд темних очей.

Дозволивши аудиторії декілька хвилин розглянути незнайомця, Фернандес поважно, навіть урочисто вимовив:

— Перед вами, друзі мої, людина, що певно могла стати великим фізиком, якщо тільки не одне але... В середині ХХ-го сторіччя він безслідно зник. — Цією заявою шеф максимально сконцентрував увагу аудиторії.

— Дами й панство, перед вами фотографія Андрія Сорокіна, студента другого курсу Московського університету. Фото зроблене в 1960 році. Відтоді, я хочу сказати, з того самого часу, про нього не збереглося жодних відомостей. Підкреслюю — жодних! Ані про його життя, ані про його смерть. Він ніби випав за межі свого часу, що для другої половини ХХ-го сторіччя вкрай не характерно. Тому і тяжко пояснити, що насправді із Сорокіним відбулося...

— А невже для пересічного людства він таке велике наукове світило? — вирішив уточнити для себе допитливий Тибор.

Шеф тільки схвально кивнув:

— Я очікував почути саме це запитання. Річ у тому, що допитливий молодик Сорокін в той досить віддалений від нашої повсякденності час уже винайшов засіб приборкання атомної енергії, що ставив перепони розповсюдженню радіації у випадку аварій на ядерних реакторах, в ті часи ще нечисленних, але вже достатньо неспокійних...

Зараз я не буду вдаватися в подробиці, але скажу коротко й гідно цієї люди-ни: Андрій Сорокін — геній, бо тільки генію таке під силу. Та й те, що він задумався про це в тоталітарній країні говорить про те ж. Адже тоді ядерна енергетика була в пелюшках і опікалася в СРСР далеко не найгуманнішим відомством, до якого довгий час мав пряме відношення жорсткосердний поплічник Сталіна Лаврентій Берія. На небезпеці, що виникає в зоні тривалого ядерного напіврозпаду, навіть після Хіросіми й Нагасакі, розумілися ще небагато...

Але я захопився... Чекаю вашого слова, друзі!

Пролунав нерішучий голос:

— Але це означає... Якщо винахід Сорокіна був б упроваджений, то після цього не відбулася би Чорнобильська катастрофа. Четвертий блок був би ізольований і не порушив би всесвітньої екології.. Чудно, що люди так і не використали цю можливість...

Фернандес тільки похитав головою.

— На жаль, той проект був у той час нездійсненним. Андрій, як будь-який геніальний винахідник, поспішив випередити свою неповоротку епоху. Але уявіть, свій винахід він зробив на другому курсі! Але на кафедрі фізичного факультету чомусь збереглася тільки одна коротенька анотація. В наступні десятиріччя вся країна суцільно захопилася здачею макулатури... Це відомо.

Ви тільки уявіть, який величезний вклад міг внести Андрій Сорокін в науку! Зустрітися з ним і вивчити цей феномен ми просто зобов’язані! Але з урахуванням збереження причнинно-наслідкових зв’язків нашого з вами просторово-часового континуума. Ми просто не маємо права обминати такий феномен!

Більшість присутніх мимоволі повернули голови в сторону Дениса.

Звертаючись до нього, шеф театральним жестом указав на аудиторію:

— Ви зрозуміли ці погляди, мій любесенький? Москва — це за вашим фахом.

Денис був трохи збентежений.

— Так... Але я не вельми знайомий з тією епохою...

— Так у чому ж справа? В найкоротші терміни доведеться познайомитися зі всіма тонкощами, як і належить досвідченому досліднику. З тим вам і карти в руки, як любили мовити в старовину ваші співвітчизники. Ну, на крайній випадок, можемо відправити туди Лін Чжи — це він у нас фахівець із двадцятого сторіччя. Його знання просто енциклопедичні, але от сам він...

По рядах пробіг смішок. Китаєць у ролі москвича — це було забавно, якщо тільки не небезпечно. Смішок затих. Багато хто замислився — всім був пам’ятний час масових репресій і розстрілів імперіалістичних шпигунів всіх відомих і невідомих розвідок у кінці тридцятих років.

Сидячи в кріслі, Фернандес уважно дивився на Дениса.

“Спершу, як завжди, невеликий іспит”, — подумав Денис і не помилився.

— Про що б вас спитати? — сказав шеф. — Охарактеризуйте другу половину ХХ сторіччя.

— З історії СРСР?

— Ні. Обстановку у світі в цілому.

— Світ був розколотий на два ворожих табори, — почав завчено Денис, — умовно названих “Захід” і “Схід”. Між ними велася так звана “холодна війна”...

— В чому її суть?

— Сторони ненавиділи одна одну лише тому, що у них був різний суспільний лад. Щоправда, в кінці сторіччя становище змінилося...

Шеф мовчки підняв долоню. Це означало — досить.

— Так, теоретичні знання у вас є. Звичайно, для вас усе це абстракція... Ми всі призвичаїлися жити в єдиному світі. Справа в тому, Денисе, що протистояння стосувалося навіть побуту людей. Певно, до Сходу це відноситься в більшій мірі, ніж до Заходу.

“Низькопоклонство”, “ідеологічне проникнення супротивника”, “чужий вплив” бачили в музиці, в живописі — так що там! — навіть в одязі, в певному стилі поведінки... Ідеологічні догми нерідко ламали життя людини... Узагалі, ви це досконало вивчіть.

Він простягнув Денису найтоншу пластинку з цифровим кодом.

— От перепустка в четвертий інформаційний блок. І не раджу вам виходити з нього, доки не станете людиною того часу. Звичайно, ви знаєте мій улюблений вираз у таких випадках?

Денис посміхнувся:

— Просякнутися духом епохи?

— От саме. Максимум старання. Мак-си-мум!

Шеф піднявся, не поспішаючи пройшовся по кабінету.

— Ваше завдання, Денис, ускладнюється тим, що на цей раз немає конкретної програми дій. Ми не знаємо, яка доля людини, що нас цікавить. Транспортувати особистість у наш час ми можемо лише в одному випадку.

(Останньої фрази шеф міг би не говорити. Це були ази, відомі кожному співробітнику МЦДЧ: забрати видатну людину з минулого в майбутнє дозволялося лише тоді, коли її життя в “рідному” часі завершилася. Скажімо, Джордано Бруно можна було врятувати від вогнища в ту мить, коли дрова готові були спалахнути. Не раніше.)

Трохи помовчавши, Фернандес продовжив:

— Ви повинні знайти Сорокіна. Побалакати з ним. По можливості спробувати дізнатися, що з ним трапилося або могло трапитися. Далі — учиніть згідно обставин.

Відступивши на півкроку, шеф критично оглянув Дениса:

— Так... Зовнішність міняти не доведеться... Окрім одягу, зрозуміло... У вас істинно слов’янський тип обличчя...

І тут же — без усяких переходів:

— Сподіваюсь, вираження “хрущовська відлига” вам про щось говорить?

Денис кивнув:

— Приблизно.

— Непогано для початку. — Фернандес подав руку Денису. — Дерзайте, мій хлопчику! Бажаю успіху!

Три тижні самопідготовки в інформаційному блоці пролетіли, як три дні. Ретельно вивчав Денис побут, вдачу, особливості вимови середини ХХ сторіччя, входив у курс політичних, економічних, культурних подій епохи. Не обійшлося без перегляду кіно — і фотодокументів, прослуховування записів радіопередач.

Дещо Денису подобалось — він відчув загальну атмосферу піднесення, прагнення до кращого. Але від ура-патріотичних фільмів про цілину його просто нудило. Що поробиш, це теж необхідно.

Нарешті, настав день, коли Денис вийшов із четвертого блоку, почуваючи, що до переміщення в часі він готовий. А це почуття рідко його обдурювало.

Дематеріализація минула успішно.

... Денис матеріалізувався на площі перед вокзалом. В цьому людському мурашнику на нього ніхто не звернув уваги. Пару хвилин він стояв, дивившись на натовп, автомобілі, тролейбуси (до чого смішні!), найближчі будинки. Після цього увійшов усередину вокзалу.

Потрібно призвичаїтися до обстановки, перш ніж пускатися в дорогу. Поблукав трохи, подивився розклад поїздів. У двох кроках від нього хтось зронив газету. Денис поглянув на дату — свіжа (кінець травня). Дуже до речі.

Подивимось, чим сьогодні живе країна і світ.

Допит американського льотчика-шпигуна Пауерса — от вона, “холодна війна”!

В Києві йде будівництво метро, пуск першої черги призначений на кінець ро-ку.

Алжир воює за незалежність, ідуть запеклі бої...

На екрани виходить художній фільм “Мічман Панін”...

Погода — нецікаво...

Фейлетон — ну його...

Швидко проглянувши спортивні новини, Денис акуратно поклав газету на один із кіосків.

Дізнатися, як проїхати до МДУ, було нескладно. Через декілька хвилин Денис був уже на шляху.

По дорозі він уважно розглядав усіх навколо, намагаючись вловити кожну деталь. Коли ще вдасться побувати в цьому своєрідному живому музеї?!

І марно намагався позбутися підсвідомого почуття жалощів — він завжди жалів людей, змушених користуватися відсталою технікою. Це вже в крові, хоча мандрівнику в часі, може, й заважає.

Недалеко від пам’ятника Ломоносову він гукнув хлопцеві в коричневій куртці:

— Гей, друже, як до гуртожитків добратися?

— Дивлячись, який факультет.

— Так у мене земляк — фізик, бач ти... — Денис прикинувся сільським.

— Тоді зі мною пішли. Бо довго розповідати.

“Не кращий варіант”, — вирішив Денис, але пішов разом із хлопцем. По дорозі вони перекинулись парою незначних фраз — Денис намагався мовчати.. У самого гуртожитку хлопець у куртці покинув його, сказавши, що “справ ще купа”. Денис подякував йому і не затримував.

Побачивши вахтера, він хвилину вагався, після цього з відсутнім виглядом пройшов повз. Прийом подіяв — вахтер не змусив показати документ.

Піднявшись на другий поверх, Денис ледве не зіткнувся в коридорі з китайським студентом, що гортав на ходу конспект. Заглянув на кухню — і там побачив жовті обличчя.

Ого, скільки китайців! Певно, саме тут Лін Чжи зійшов би за свого.

Нарешті,махнувши рукою на побоювання (не до ворогів же потрапив!), Денис постукав у перші двері, що трапилися. Зсередини почулося привітне: “Заходь”. Денис заглянув у кімнату, спитав у двох братів-близнят:

— В якій кімнаті Сорокін Андрій, не скажете?

— Ні... У нас такого немає, — відповів один, а інший спитав:

— Він з якого курсу?

— Із другого.

— А-а... — разом сказали обидва. — Тоді поверхом вище.

Швидко кивнувши: “Спасибі”, Денис злетів по сходах на третій поверх. Трохи постояв у кінці коридору, розмірковуючи. Тепер потрібно бути особливо обережним.

Жодного зайвого слова, усе зважити, не хвилюватися. Краще, звичайно, якщо Андрія зараз тут не виявиться — тоді розпитати про нього. Але в першу чергу — обережність.

На цей раз Денису пощастило. На одній з дверей він помітив напис великими літерами СОРОКІН А. І, відкидаючи геть нерішучість, постукав. Почувши у відповідь щось невиразне, увійшов.

Високий рябий хлопець рився в тумбочці. Він щось шукав, нервував, був так захоплений пошуками, що не звернув уваги на Дениса, який увійшов. Тільки через хвилину незадоволено підняв голову і поділився своїм нещастям:

— Лекції, тобто конспекти за перший семестр кудись поділись... Думав, не знадобляться вже, а тут як назло...

Денис без найменшого співчуття твердо заявив:

— Я до Андрія Сорокіна.

— До Андрюхи? — обличчя рябого хлопця витягнулася. — Так його ж витурили.

Декілька секунд (йому вони здалися довгими) Денис переборював стан, близький до шоку. Він був готовий до будь-якого повороту подій, окрім такого. Сорокін... відрахований! Автор геніального винаходу! Але він не міг бути невстигаючим студентом! Це дикість якась!

Хоча... Є аналогія. Великого Корольова у свій час теж вигнали з інституту. Але ніколи розмірковувати, треба продовжувати гру.

— Сорокіна вигнали, говориш? — перепитав Денис. — Так він же семиро-зум!

— Це точно. Башка — о! — рябий підняв великий палець. — Тільки його не за це. Не за “хвости”.

— А за що ж?

— За рок-н-рол. Чули такого — Елвіс Преслі? У нас тут півобщаги його платівки слухало. А прихопили одного Андрія. Якраз тоді комісія прийшла...

Хлопець відкрив товстий зошит, підморгнув, витяг із неї щось біло-сіре. “Платівка” була зроблена на рентгенівському знімку.

— Так Андрій же — винахідник! — сказав Денис. — Що ж він, платівку цю сам зробив, ганявся за цією музикою? Наскільки я знаю, він іншим був зайнятий.

— Тю, ну й питаннячка! — скривився рябий. — Це общага! Хто приніс, кому дав— хіба знайдеш? Його застукали — ну і все...

Денис не вірив своїм вухам. Застукали! Ніби йдеться про крадіжку або хуліганство. Але зараз не час для емоцій.

— Де ж він тепер? — спитав Денис. — Додому поїхав?

— Як би не так! Він же винайшов чогось там щодо АЕС, ходив до Інституту атомної енергії, хотів потрапити до самого Курчатова, та не встиг. Академік сьомого лютого помер.

А тепер, каже, не поїду з Москви, доки правди не знайду. Ходить, домагається, все хоче, щоб його винахід визнали. Речі тут залишив. Так у нього речей тих — кіт наплакав. Ночує на вокзалах. Я б на його місці плюнув до... матері на таке життя.

— Де, ти говориш, він ночує? — Денис був приголомшений.

— На вокзалах. Де ще ночувати? Там і підробляє, вагони розвантажує. Два рази підряд на одному вокзалі не спить, щоб в око не впасти. В Москві тих вокзалів вистачає. А ви йому хто будете?

— Родич, — ухильно відповів Денис.

— Ро-одик? — протягнув рябий. — Він казав, у нього, окрім тітки, нікого немає.

— Я далекий родич, — сказав Денис. — Опинився проїздом у Москві, вирішив провідати...

— Самі здалеку?

“Біс би тебе забрав із твоєю цікавістю”— беззлобно подумав Денис, а вголос відповів:

— Із Цілинограда.

— Що? — на рябому обличчі з’явилася недовіра. — Я такого не чув, хоч і був на цілині. Нове місто, чи що?

— Там усе нове, — сказав Денис, намагаючись виглядати спокійним. Він зрозумів, що припустився помилки. Але якої?

— Я його знайду, — додав він після паузи. — Раз у хлопця лихо, повинен його знайти. За добу обійду всі вокзали.

— Та ви що, серйозно? — сусід Сорокіна по кімнаті очманіло дивився на Де-ниса. — Ви на один вокзал підете, а він буде на іншому. Підете на інший, він звідти піде. Так можна місяць ловити його.

— Нічого, я знайду. У мене чуття.

— У вас, видно, всі в роду такі, — пробурмотів хлопець, — настирні...

Вийшовши на вулицю, Денис відчув досаду. Що він сказав не так? І раптом його ошарашило. Адже Цілиноград — це Акмолінськ! Назва Цілиноград з’явиться на карті через два роки.

За таку помилку може здорово влетіти. Скажуть, не вивчив епоху... Щоправда, у апарата зв’язку сьогодні чергує Юхан, він не настільки сильний у російській, щоб усе зрозуміти. І всі ж неприємно. Гаразд, зараз Андрія треба шукати, а не думати про неприємності...

Минуло чотири з половиною години.

Денис уже побував на Савеловському, Казанському, Ярославському і про-довжував пошуки. Спочатку він був майже впевнений, що знайде Сорокіна — адже недарма співробітникам Центру за спеціально розробленою методикою розвивали телепатичні здібності. Але потроху оптимізм став зменшуватись.

Інтуїція зараз підказувала, що Андрій десь поблизу, однак — його не було. Поступово Денис приходив до висновку, що телепатом потрібно народитися. А у кого немає від народження цього хисту — розвивай не розвивай... І взагалі, звідки ця певність, що він знайде Сорокіна саме на вокзалі? Адже не із самих вокзалів складається його життя!

Доведеться, видно, оббігти всі вокзали Москви вночі (саме оббігти, адже транспорт не ходить) і оглянути в усіх залах очікування тих, що сплять. Добре, що є із собою таблетки енергійну — енергії знадобиться ого-го! — і окуляри, що дозволяють бачити в темряві, як удень. Іншого виходу немає.

З такими невеселими думками Денис направився до буфету. Енергін — це, звичайно, добре, але не завадило б перекусити, перш ніж починати нічний пробіг по вокзалу...

І тут Денис побачив ЙОГО!

Андрій Сорокін сидів на краю ослону і цмулив із пляшки пиво. Він виглядав гірше ніж на фотографії — видно, часто доводиться сидіти на голодному пайку. Щоки провалилися, очі запалені.

На ньому незручно сидів потертий сірий піджак явно з чужого плеча — рукави були короткуваті. Чорні брюки залатані в декількох місцях.

І ще щось не відповідало в його вигляді зображенню ,що збереглося. Якийсь невловимий штрих... Ага, ластовиння на носі. На фотографії його не було. Але чого чекати від старого аматорського знімка? Добре, що хоч ніс видно.

Тут Денис відчув нову тривогу. Як підійти, з чого почати розмову? Захоплений пошуками, він не подумав про це раніше.

Адже Сорокін довго тут не залишиться. Зараз доп’є пиво і піде. Не можна зволікати.

Проклинаючи свою нерозважливість (про що думав?), Денис розміреним кроком підійшов до Андрія і, усаджуючись поруч, неголосно вимовив:

— Що голову повісив, Андрюшо?

Сорокін здригнувся, поставив недопиту пляшку на підлогу, насторожено по-дивився на Дениса:

— Ви... Звідки мене знаєте?

— Ми все, брат, знаємо, — навмисне фамільярно сказав Денис. — В Інститут Курчатова ходив?

— Ну, ходив... Тільки нічого не добився...

— Не має значення. Ми тебе помітили. (Денис спеціально говорив “ми”, даючи зрозуміти, що він — не приватна особа).

— Ми — це хто?

— Почекай, з часом усе дізнаєшся. Тільки давай без переляків. А те у тебе, бачу, очі бігають.

— Нічого не бігають... — ображено сказав Андрій. — Просто несподівано.

— Так от, я хочу погомоніти з тобою як фахівець. Я теж фізик.

Денис завжди зазнавав ніяковів, коли доводилося брехати. Але в його справі брехня неминуча.

— Фізик... — зітхнув Сорокін. — Тепер я вже ніхто. Мене з університету вигнали.

— І це нам відомо.

В очах Андрія з’явився страх — тепер уже справжній.

— Відомо... Усе ви знаєте... А, може, ви з КДБ?

Денис поморщився:

— Що у тебе на думці! Якщо хочеш, можу поклястися, що до КДБ, міліції й армії стосунку не маю.

— Та ні... Навіщо ж клястися... Я вам вірю.

— От і добре, що віриш. Скажи спочатку, що тобі говорили, коли ти зі своїм винаходом звертався... е-е... — Денис завагався, підбираючи незвичне бюрократичне слово, — в різні інстанції?

— Так різного наслухався... — ледь вимовив Андрій. Видно, йому нелегко було про це згадувати. — Частіше, щоправда, із мною зовсім говорити не хотіли...

— А коли хотіли? Тоді що?

— Одного разу докорили, що я, хлопчисько, солідних людей від діла відриваю. А то ще сказали в такому дусі, що які, мовляв, на наших атомних електростанціях аварії? Вони ж найнадійніші! І взагалі, — Сорокін заговорив чужим голосом, наслідуючи когось, — наша країна семимильними кроками йде до комунізму, а я — скептик, у світле майбутнє не вірю... Та що там розповідати? — він замовчав і спохмурнів.

— От що, хлопче, — сказав грубувато Денис, — ти не розкисай. Не знаю, що за демагог тобі трапився, але, бачу, ніхто не сказав тобі головного. Як думаєш, що головне?

Андрій задумався.

— Невже проект нікому не потрібний?

— Потрібний-то він потрібний, — відповів Денис, — тільки ми з тобою його здійснення не побачимо. Для впровадження твого винаходу немає бази, і з’явиться вона не скоро. В наступному сторіччі... — і на всякий випадок додав: — Напевно. А зараз я поясню в деталях.

— Ви зараз не встигнете, — сказав Сорокін.

— Тобто?

— Зараз товарняк прийде. — Андрій поглянув на годинник. — Якщо не запізниться, через вісім хвилин. — Розвантажити треба, я вже домовився. Там чекають, — він невизначено показав рукою вдалину. — Адже я зараз цим на життя заробляю. Отакий я тепер фізик.

Денис швидко встав.

— Я з тобою. Розвантажувати будемо разом. Заробіток — весь тобі.

— Та що ви? — Андрій був вражений. — Незручно.

— Жодних “що ви”! Ідемо, кажу!

Вони удвох направилися в кінець перону.

Через деякий час, коли розвантаження вагонів і детальна розмова про досягнення науки й техніки, винахідників і їхню нелегку долю були вже позаду, Андрій раптом збадьорився:

— Ну, ви дасте! Там, у вагоні! Якщо б не знав, хто ви, подумав би, що ви тут вантажником. Мені за вами не угнатися.

Денис ледь було не сказав: “А що б ти подумав, побачивши мене в кратері вулкану?” — але прикусив язика. Там, у Центрі, хвастощів не вибачать.

— Давай краще про тебе поговоримо, — запропонував він.

— Про мене? Так що про мене говорити… Усе розказав уже.

— Ні, не все. Ти розкажи про своє життя. Із самого дитинства. Хочу дізнатися, який твій корінь.

— У мене таке дитинство, — зітхнув Андрій, — краще не згадувати. В перший рік життя сиротою залишився. Батько загинув на фронті, а мати із сестрою — під бомбами, коли везли нас в евакуацію. Мене тітка врятувала. У неї теж усі загинули... Вона мене виростила.

— Ти в селі зріс?

— В райцентрі. Та, взагалі... Майже село.

— До університету поступив із першої спроби... — сказав Денис. — Ти був упевнений, що поступиш?

— Я про це не думав. Хоча, якщо не впевнений, чого ж пробувати?

— Хм... Що ж, в цьому є резон А що ж ти зараз не поїдеш додому, не допоможеш своїй тітці? Адже в неї більше нікого немає.

— Скільки там я їй допоможу? Одне літо... Усе одно восени —ать-два! На три роки...

Денис, набираючи заклопотаного вигляду, зітхнув:

— Так, армія... Тобі дев’ятнадцять стукнуло вже?

— Скоро. — Андрій трохи помовчав. — Я перед самою війною народився. За три дні.

В пам’яті Дениса зринули скупі анкетні дані, що дійшли з ХХ сторіччя: “Дата народження — 19 червня 1941 року”. Так, це він.

Після недовгих вагань Денис сказав:

— Хочеш, покажу тобі унікальний прилад? Узагалі він поки що засекречений, але ти, я впевнений, людина серйозна, не розбовкаєш.

— Щось пов’язане з обороною?

— Напрямки — ні. Хоча як сказати. Може і в цій справі згодитися.

Денис дістав із внутрішньої кишені предмет, що нагадував невеликий твердий ремінь. Звернув кільцем.

— От. Одягни на голову — і всі твої думки, як на магнітофон, запишуться. Я їх потім зможу прочитати. Не хвилюйся: твоїм недругам, якщо вони у тебе є, це не дістанеться.

— Навколо голови, так? — Андрію стало цікаво. — А про що думати?

— Та про що хочеш. Про долю. Про минуле й майбутнє. Про те, що любиш і ненавидиш. Про Землю й зірки...

Декілька хвилин вони сиділи мовчки. Андрій “намотував” думки на стрічку, Денис розмірковував, чи правильно він учинив, відкривши Сорокіну призначення приладу.

На людей більш далеких часів його одягали “під різними соусами”, переважно — під виглядом амулета. Але у випадку з винахідником-самородком, що обігнав свою епоху, Денис визнав блюзнірство вдатися до обману.

Цю процедуру називали в Центрі лірично: “взяти уламок душі”. Саме ці “уламки” — думки і почуття людей різних сторіч — складали головне багатство й гордість МЦДЧ.

Нарешті Андрій сказав:

— Щось я втомився, голова паморочиться. Ви вже вибачте...

— Чого ти вибачаєшся? — сказав Денис. — Не розумію я, чи що, яке в тебе життя? — Він зняв прилад із голови Сорокіна і сховав. Через силу вимовив: — Прийдеш з армії, обов’язково відновись в університеті. Тобі навчатися тре-ба. — Хоча розумів, що цього чомусь не відбудеться.

“Що ж із ним сталося?” — міркував Денис, коли вони йшли назад до паса-жирських платформ. І прийшов до висновку, що Андрій, очевидно, загинув під час військової служби, виконуючи який-небудь секретний наказ.

І тут відбулося те, що Денис — за натурою спокійний, стриманий — потім не раз бачив у кошмарному сні.

На рейках стояла дитина. Наближався поїзд.

Денис помітив це раніше, ніж люди на пероні. Його почуття були більш гострими, реакція швидше, ніж у людей ХХ сторіччя. Але Андрій помітив дитину лише на частку секунди пізніше.

Він кинувся до поїзда, якимось неймовірним рухом вихопив малюка ледь не з-під колес, відкинув (малюк описав дугу в повітрі, голосно плачучи) і... опинився під колесами сам.

Далі у свідомості Дениса все змішалося. Гудок, свист, брязкіт металу, людський крик... Він бачив, що допомогти вже більше нічим не можна. Біля рейок лежали відрізані ноги в чорних витертих брюках і стоптаних черевиках, заплямовані кров’ю. До місця трагедії з криками бігли люди...

Вперше за всі випадки своїх переміщень у часі Денис утратив самовладання. Він бачив, як гинули на війні люди. Бачив, як помирали під час стихійних лих. Але ця смерть була випадковою, і тому — особливо нестерпною.

Денис отямився, тільки коли помітив, що стоїть посеред перону, а навколо нього — багатоликий, різноголосий натовп.

От і все. Ось і розгадка таємничого зникнення Андрія Сорокіна. Можливо, тільки через декілька сторіч археологи відшукають (не без допомоги Центру) його безіменну могилу і нададуть цьому талановитому хлопцю ті почесті, на які він заслуговує.

Подальше перебування в ХХ сторіччі не мало сенсу. Роблячи вигляд, що за-водить годинник, Денис ледве торкнувся нігтем до одного йому відомої точки з нижнього боку корпуса. Зник циферблат, і на мініатюрному екранчику з’явилася бородате обличчя Юхана. Денис нічого не сказав — адже навкруги народ! — лише зробив умовний рух губами. Юхан згідно кивнув.

Старенька з двома величезними вузлами, яка стояла поблизу, заціпеніла. На тому місці, де щойно зупинився Денис, нікого не було. Повітря тремтіло.

Старенька набожно перехрестилась.

Денис щойно закінчив звіт про перебування в місті Москві 1960 року. В зал МЦДЧ стояла гнітюча тиша.

Першою порушила мовчання Лаура:

— Це страхітливо! Несправедливо! — вигукнула вона. — Нехай у Андрія не було рідних у Москві. Але ж були друзі! Вони могли б його упізнати?!

— Яким чином? — м’яко спитав Хосе Дієго.

— Чому фотографію загиблого не надрукували в газеті? — обурено сказала Лаура і, помітивши скептичну посмішку шефа, додала тремтячим голосом: — Але... Я займалася двадцятим сторіччям... І я знаю... Як це робилося...

— На превеликий жаль, дитинко, — сумно сказав шеф, — повинен вас розчарувати. В тодішньому Радянському Союзі не було прийнято давати такі оголошення.

Минуло ще півхвилини тиші. Подякувавши Денисові за “уламок душі” неабиякої людини, Фернандес звернувся до всіх:

— Я, друзі, розумію ваші почуття. Але справи є справи. Попрошу всіх зосередитися...

Безшумно з’явився стереоекран. Міжнародний Центр Дослідження Часу продовжував роботу.

Листопад 1991 р.