Одкровення (Фантастичне оповідання)

Напередодні страти до народовольців-царевбивць було
запрошено священика для останньої сповіді. Желябов
і Перовська відмовилися його бачити.
Кибальчич сперечався з попом про таємниці буття...
(Є. Сегал. “Перовская”. М., 1962).

Їхня бесіда тривала вже півтори години.

– Покайся, сину мій, – уже вкотре повторив похмурий волосатий чоловік в одежі священика.

– Ех, батюшко, – із невеселою усмішкою відповів арештант, – що балакати з невіруючим? Не боюся я вашого пекла, а рай – просто казки... Яке вже тут покаяння.

– Не страшно помирати? Ех, бідолахо, мрійник... Летючими кораблями мариш... Заради чого в авантюру встряв?

– Моя мрія – не марення! Будуть летючі кораблі, будуть! – Кибальчич схвильовано піднявся.

– Я вірю – людина завоює простір. Так! – Він устав і стис кулаки, хоча з ним ніхто не сперечався.

– А те, що ви називаєте авантюрою, це... за народну справу.– Ось як... Просто святий мученик, а не вбивця, – священик уважно глянув на арештанта.

– Люди, кажеш, всюди літатимуть. Хай так. А на землі?– Що на землі?– Стануть вони від цього щасливішими? Спокій душевний надбають? Кров братів своїх лити припинять?

– Та що... Та як ви можете казати таке? – Кибальчич аж задихнувся від обурення.

– Можу. Я багато ще чого можу сказати. Хочеш побачити майбутній вік? Той, у якому, як ви, бунтарі, гадаєте, рай на землі настане.

– Побачити? Хто ж мені його покаже? – у тоні Кибальчича пролунала іронія.

– Чи не ви, святий отче?– А ти зачекай насміхатися, – суворо промовив піп.

– Може, й я. Глянь сюди. - Він указав на сапфір, втиснутий у масивний хрест.– Уважно дивись, зараз усе побачиш.

– Гіпноз? – скептично всміхнувся Кибальчич. – Знаємо ми ці штучки.

– Сам потім вирішиш, гіпноз чи ні, – суворо відповів священик. – Готуйся побачити той новий світ, за який ідеш на смерть.Останні слова донеслися до Кибальчича, ніби крізь вату. Він уже не відчував ні власного тіла, ні затхлого тюремного повітря, ні твердих дощок. Знаходився в зовсім іншому місці....

Майдан запружений народом, і всюди – кумачевий розлив прапорів. Червоні полотнища в руках прапороносців, червоні транспаранти, червоні квіти, портрети, гасла... Кибальчич раптом забув своє ім’я. Він став часткою натовпу, його подиху, його голосу, що горлав одне-єдине слово. Ім’я вождя.

І літаки злітали в небо, складаючись на льоту в це ім’я і ще декілька “святих” слів і, підтримуваний дирижаблями, пропливав у небі вусатий профіль. Це піднявся над натовпом цар і Бог Нової Країни.Свідомість, покинувши тіло Миколи Кибальчича, помчала над неосяжними просторами його Батьківщини. Дивної, невпізнанної Батьківщини.Дахи будинків раптом зробилися прозорими. Він бачив довгі, звивисті коридори, і по обидва боки – убогі кімнатки, заселені людьми-бджолами.

Разом із мільйонами цих трударів-бджіл він щоденно крокував на роботу, а після – вистоював на морозі, у спеку чи під дощем у безкінечних чергах. Разом із багатьма з них провів роки на лісоповалі, безліч разів помирав під упалим деревом, замерзав у бараках, плював кров’ю на сніг – і знову воскресав, щоб іти в колоні на пекельну працю, несучи кирку або лопату.

Потім не стало навколо ні тайги, ні вулиць з довгими чергами, ні показушної радості демонстрацій. Свідомість ніби розкололася на міріади уламків. Він більше не був ніким – і був усіма водночас.

Був старим евенком, що оглядав крізь щілинки очей снігову рівнину. Дівчинкою-піонеркою, що бігла з червоним букетом до трибуни. Молодим постовим міліціонером на Арбаті.

Директором школи в Орлі і чоботарем у Кишиневі. Матір’ю-вдовою з вологодського села, яка втратила сина у далекій невідомій країні. Тисячі життів пройшли через його мозок. І раптом – ніби сонце вибухнуло: величезна золота куля сліпучо засяяла й луснула, вистріливши сотнями голок. Нестерпний біль поглинув усі попередні почуття. І наступило небуття....

Бородатий чоловік в одязі священика спостерігав, як арештант Кибальчич повертається до життя. Спершу затремтіла повіка, ледь розплющилося око, потім обидва. Микола Іванович підвівся, труснув головою, ніби відганяючи оману.

– Хто ти? – спитав він глухим голосом. – Ти не священик... Тоді чаклун? Ні... В чаклунів я не вірю... Провісник? Чи сам... з майбутнього століття? Хто?!

– Хто я – не важливо. Важливо, що показав тобі правду. Та ти це й сам знаєш А тепер – питання: скажи по совісті, чи вартий цей новий світ, щоб за нього вмирати? І – убивати?
Кибальчич не міг одразу відповісти, – надто був схвильований, – але й мовчати теж.

– Слова... о, ці слова... – самими губами повторював він. – Дефіцит... черги... товар по картках... комунальні квартири... но-мен-кла-ту-ра... – Він застогнав.

Зате летючий корабель наяву. І не один, – із безжальною іронією промовив візитер.Кибальчич уже знав, що весь залишок життя його переслідуватиме прокляте питання:

ЧИ ВАРТИЙ ЦЕЙ НОВИЙ СВІТ,
ЩОБ ЗА НЬОГО ВМИРАТИ?
І – УБИВАТИ?

На щастя, недовго. До страти залишалася доба...

жовтень 1997 р.