На 20-му поверсі наукового центру, в аспірантському гуртожитку, тривала чи то бесіда, чи то суперечка між двома аспірантами-істориками – Григорієм Мельником та Яном Мотричем.
- Послухай, Грицю, я все ж не зовсім розумію, чому ти взяв за тему дослідження історії так званого соцтабору?
- Ти мало займався цією тематикою, тому й дивуєшся. Справа в тому, що в країнах соціалістичного табору іноді розігрувались справді шекспірівські драми! За напруженням пристрастей, я маю на увазі. Хоч дехто полюбляє інше порівняння – каже, що історія Східної Європи й частини Азії ХХ століття нагадує детектив.
- Еге ж, детектив… увесь политий кров'ю, – іронічно мовив Ян.
- Зате подумай: там такий матеріал для досліджень, якого не знайдеш у країнах західної демократії! Узяти хоча б Радянський Союз 1930-х рр. Беремо таку широковідому справу, як убивство Сергія Кірова. Адже її фактично не розплутано й досі, хоч ім'я безпосереднього виконавця відоме!
- Що власне ти маєш на увазі?
- Досі не відомо, чи справді цей замах організував Сталін? Чи він тільки використав його у власних політичних інтересах – посиливши терор? Логіка нібито вказує на перший варіант, але ж прямих доказів немає!
- Їх і не буде, скільки не копай! У таких справах політичні діячі вміли заплутувати сліди – куди там кримінальникам!
- Або ось інший випадок, трьома роками пізніше: самогубство Серго Орджонікідзе. За однією з версій, він вкоротив собі віку, бо не хотів брати участь у розробці масових репресій, а протистояти їм не мав змоги. За іншими даними, нібито пістолет вклав йому в руку сам Сталін і, так би мовити, запропонував добровільно піти з життя. Так твердять деякі автори мемуарів.
- По-моєму, Орджонікідзе не та людина, яку можна було примусити.
- Хтозна…Адже тоді був незвичайний час – люди жили в умовах постійного екстріму!
- Тебе як послухаєш – ти ніби сумуєш за тим жорстоким часом.
- Та не сумую – в мені просто заговорив азарт дослідника.
- Все ж я не зовсім згоден з тобою, що такі наче детективні сюжети розгортались лише в соцтаборі. В західному світі вони теж бували. Взяти хоча б справу авіакомпанії «Локхід» середини 1970-х рр. Навіть сам американський президент Ніксон тоді пішов у відставку!
- «Локхід» – це не те, – махнув рукою Григорій. – Там ішлося лише про хабарі, фінансові зловживання. Кров'ю не пахло.
Лише тепер, отямившись, витер спітнілого лоба. Все ж таки двоє приятелів були справжніми істориками за покликанням – іноді, захопившись, вони могли розмовляти про події трьохвікової давності з таким завзяттям, ніби ті сталися вчора й стосувались їх особисто.
Після трихвилинної паузи Мельник запропонував:
- Ну що, пограємо в «рік і місяць»? Цього разу я розігрую числа!
(Слід пояснити, про що тут мова. Іноді раз на тиждень, іноді – трохи рідше або частіше, вони «ганяли» один одного по історичних фактах і датах трьох останніх віків. Це мало характер гри: за вгадані або не вгадані події нараховувались очки. Наступний тур розпочинав той, хто став переможцем наступного разу. Йому належало крутити барабанчик: спершу з написом «місяць», потім – «рік».)
…Прозорий пластиковий циліндр крутнувся й завмер. На стіл випав цупкий квадратик з номером «09».
- Вересень! – вигукнули вони на два голоси.
Другий раз барабанчик крутився довше. Та ось зупинився. На клаптику, який випав, були тільки дві останні цифри року: «80».За обопільною угодою, століття було обрано двадцяте.
Відповідати мав Ян. Наморщивши лоба, він почав пригадувати події, що мали місце у вересні 1980-го.
- Ну, перш за все розпочалась війна між Іраном та Іраком. Вона тривала 8 років без одного місяця й здобула сумнівну славу найбезглуздішої війни століття. Відбувся військовий переворот у Туреччині – нічого дивного, вони там час від часу бували…Ага, ось іще згадав: дві арабські країни – Лівія та Сирія – хотіли об'єднатися в одну державу.
- Тільки х о т і л и?
- Так, домовлялися, але до справи не дійшло…
- Щось тебе до мусульманського регіону тягне. Ану, ближче до Європи!
- Землетрус на півдні Італії! – згадав Мотрич. – Значна частина людей, які мешкали південніше Неаполя, втратили домівку. А згодом, у січні 1981-го року, там раптом випав сніг, та ще який! Це в тій місцевості, де його не буває роками! Намети, в яких жили бездомні італійці, були геть засипані. Одне лихо за іншим!
- А в тодішньому СРСР ти нічого особливого не пригадуєш?
- Здається, ні. Адже Московська Олімпіада вже закінчилася. Хіба що ювілей Куликовської битви, 9-го числа…Нічого екстраординарного, принаймні в Москві, тоді не відбувалося.
- А не в Москві? Пригадай одну з столиць союзних республік!
Трохи подумавши, Ян зітхнув:
- Тут – я пас. Це, певно, щось із твоєї тематики?
- Ти вгадав. Саме в тому місяці, згідно з офіційною версією, загинув в автомобільній катастрофі член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії Білорусії Петро Миронович Машеров. Це сталося неподалік від Мінська, на шосе…
Й по паузі додав, сяючи розширеними зіницями:
- Уявляєш, який факт? От би туди добратися, подивитись на власні очі, що там було! Адже коли їхала особа такого рангу, як керівник союзної республіки, шляхи заздалегідь перекривалися. Розумієш, про що я? У справжню автокатастрофу міг потрапити в крайньому разі керівник середньої ланки, але не член Політбюро! Я майже не сумніваюсь, що «катастрофа» тут є лише евфемізмом для прикриття політичного вбивства!
- Охолонь трохи, – розважливо мовив Ян. – Тут ти Америки не відкриєш. Про перекритий шлях і що таке в даному разі «автокатастрофа», знали навіть тодішні обивателі…
- Але ж цікаво глянути! – невгавав Григорій. – За що його вбили? Можливий варіант – боротьба за владу. Адже тодішній лідер партії й держави – Брежнєв уже почувався зовсім кепсько. Близьке оточення не могло не бачити, що дні Леоніду Іллічу залишилися лічені. Назрівало питання – хто стане наступником? От, можливо, Машерова й прибрали як можливого претендента на кремлівську корону?
- Гадаєш, у білоруса були великі шанси стати першою людиною в Кремлі?
- Чом би й ні? Адже іншу важливу посаду – міністра закордонних справ Союзу – аж 28 років займав інший білорус – Андрій Громико.
Деякий час обоє мовчали, розмірковуючи. Раптом Мотрич здригнувся:
- Зачекай, що означають твої слова: «Хотілося б подивитись…» Ти не збираєшся справді…
Ян мовчки, з дуже серйозним виглядом кивнув.
- Чи ти здурів? Та хто тебе туди пустить? Адже відомо, що найближчі до нас століття – з ХІХ до ХХІІ – заборонена зона для відвідання молодими дослідниками. Можливо, це почалось після того, як ентузіаст, проникнувши в 1943 рік, спробував самотужки зупинити танкову атаку нацистів на Курській дузі. Це було кваліфіковано як авантюризм з усіма, як кажуть, наслідками.
- Але ж тут зовсім інше. Я не збираюсь рятувати Машерова й впливати на радянську історію. Просто хочу подивитись…
- Покинь! Ти знаєш, чим ризикуєш?
- Кожен справжній дослідник ризикує, – відмахнувся Мельник, – без цього не можна.
- І потім, – продовжуючи думку, вів далі Мотрич, – якщо вже брати Радянський Союз, чому ти не бажаєш розплутати ті історії, про які казав напочатку, – з Кіровим та Орджонікідзе, скажімо?
- Бо навіть якщо туди втрапити, так близько до «батька народів» ніхто не підпустить. Це безперспективно. Крім того, ясно одне – у випадку з Кіровим дійсно маємо вбивство, у випадку з Орджонікідзе – самогубство. Мотиви – то вже інша річ. А от з Машеровим…Чи була катастрофа, чи ні – може її просто вигадали? Треба п о б а ч и т и, розумієш?
- Зрозуміло, що аварія там була! Тоді ще не наймали кілерів, принаймані у соцтаборі. Отже, це справді мало виглядати, як автокатастрофа.
- Значить, мав загинути не лише сам Петро Миронович, – зітхнув Григорій.- От я й кажу: самому глянути треба.
- Як ти собі це уявляєш? Задля твоєї забаганки скасують заборону? Нададуть тобі хронообладнання в обхід правил?
- Не зовсім так. Справа в тому, що саме в Мінському відділенні темпоральної служби я маю те, що у ХХ столітті називали коротким словом «блат». Коротше, я буду там, де маю бути, але офіційно, згідно документів, досліджуватиму…ну, скажімо, один з епізодів Лівонської війни. Хоча б для того, щоб аргументовано дискутувати з Дімою Сафоновим – це ж його тема! От парадокс: до ХVІ століття можна, хоч для цього енергії потрібно – дай боже! – а до ХХ, значить, зась! А ти будеш єдиним, не рахуючи декого з мінських темпоральників, хто знатиме, де я перебуваю насправді. В разі чого – спробуєте мене витягти.
Ян зачудовано похитав головою:
- Ти все ж таки невиправний авантюрист, Грицю.
- Можна сказати інакше – романтик. Та справа не в словах. Я просто відчуваю, що мушу бути там особисто. Спираючись на тодішні джерела, час і місце так званої катастрофи можна вирахувати досить точно. Від столиці Білорусі це недалеко. Розташування тодішніх автошляхів відновити не проблема. По якому саме їхав Машеров – дізнаюся. Пориюсь в архівах, знайду. Дата відома. Можна прибути на місце, скажімо, за годину до події – просто почекаю в лісі.
- Аби не пізніше, – підняв вказівний палець Ян…
…Не вірячи власним відчуттям, Григорій Мельник стояв на узбіччі дороги, що тяглася від Мінська в глиб білоруських лісів. Його напівлегальна вилазка вдалася – поки що. Він подумки повторив фразу Остапа Бендера: «Збулась мрія ідіота!» Лише тепер збагнув, що може статись непоправне. Там, у рідному ХХІІІ столітті, лишилися троє людей, які знали, де він перебуває, і в разі його неповернення їм загрожувала сувора кара. Отже, ризикував не лише собою..
А на гілках дерев виспівували пташки, стрибали білочки…Нюх жадібно ловив аромати лісових трав і квітів, майже забутих в урбанізованому суспільстві. Мимоволі дослідник перехопив подих: ідилічну лісову картину ось-ось мало щось перервати. Навіть не просто «щось» – якраз добре відомо, що саме…
Перед самою відправкою в минуле аспірант погодився на добровільне вживлення спеціальних підсилювачів почуттів. Вони мали діяти протягом чотирьох з половиною годин. І ось тепер він здалеку вловив запах бензину – раніше малознайомий. В його «рідний» час людство вже рішуче переходило на більш екологічно чисте паливо.
Напруживши зір і слух, Григорій пильно вдивлявся в дорогу. Його голову прикривав шолом, що забезпечував невидимість – та сама шапка-невидимка, створена колись мрією прадавніх поколінь і здійснена за допомогою високих технологій.
Настала рішуча мить. З-за обрію виринув силует смішнуватого на Гриців погляд довгого чорного автомобіля. Його не супроводжував кортеж мотоциклістів, як доводилось бачити в кадрах відреставрованої кінохроніки. Отже, поїздка не була офіційною – керівник БРСР вирушав на дачу або в гості до родичів – щодо мети його останнього шляху у досліджених джерелах єдиної думки не було.
Мініатюрна фотокамера, вмонтована у верхній ґудзик куртки – трохи поліпшений винахід часів «холодної війни» – почала фіксувати крок за кроком (коли можна так сказати про пересування на колесах) останні миті досить непересічної людини.
Оскільки зір Григорія був штучно поліпшений – потім очі болітимуть, але наука вимагає жертв! – він кинув погляд крізь лобове скло всередину машини. Безсумнівно, «об’єкт» був саме той. Риси обличчя Петра Машерова аспірант Мельник встиг вивчити досконало. Зненацька закололо серце, хоча раніше ніяких теплих почуттів до нього Григорій не виявляв – втім, як і ворожості. Була тільки цікавість. Але тепер усе змінилося. Він бачив людину, яка мала завершити свій земний шлях. Розв'язка наближалася…
Уперше Мельнику спало на думку: чи це етично – отак просто чекати смерті людини, наче падіння з дерева сухої гілки? Раптом нагадав собі, що він тут – для того, щоб побачити істину, й не має права нічого змінювати. Проте на душі чомусь не легшало…
Зненацька на шосе з'явився грузовик. Звичайний для цього часу й цієї країни «МАЗ» вигулькнув з-за повороту і вперто, не знижуючи швидкості, помчав напереріз чорній урядовій «Чайці».
Далі відбулось десятки разів бачене в документальних зйомках: безжальне зіткнення двох автомобілів, у якому, звичайно, міг вціліти лише більший, потужніший. На якусь мить Григорій пошкодував, що його слух посилений порівняно з нормальним людським: до нього донеслися не лише дзвін розбитого скла й скрегіт металу, але, здалося, навіть хруст поламаних кісток…
Передня частина «Чайки» була сплюснута настільки, що сумнівів не лишалось – шофер загинув. Дослідник нараз відчув душевний біль – звичайний чоловік, який волею долі став слугою можновладця, впав жертвою «розборок» у вищих ешелонах влади.
Зафіксувавши диво-камерою фінальний епізод кривавої події, Григорій побіг слідом за «МАЗом». Не усвідомлюючи, куди його може привести ця гонитва, просто мчав, наче наздоганяючи злочинця, якого не міг ні затримати, ані покарати. Думок не було. Лишились тільки емоції, точніше, їх уривки…
Як і слід було чекати, через певний час «МАЗ» звернув з шосе і, трохи скинувши швидкість, поїхав лісовою стежкою. Під колесами з сухим тріском, схожим на постріли, ламалися сухі гілки. Мельник біг так, як не бігав років з десять – аж відтоді, як брав участь у юнацькому кросі на честь Світового дня довкілля. Знову пригадав, що коли дія стимуляторів минеться, йому буде дуже погано. Але це буде пізніше, а тепер – уперед! І тут сталось непоправне: він спіткнувся, впав, витягнувшись на повен зріст, а рятівний шолом, зачепившись за гілляку, повис на дереві. Аспірант перестав бути невидимим! Його помітили одразу ж.
- Звідки він узявся? – почув Мельник верескливий крик у кабіні. – Може, через дію стимулятора слуху тембр був дещо змінений, але в інтонаціях явно звучала істерика.
- Ти раніше його не бачив, роззяво? – бубонів інший голос, який, певно, доносився з рації.
Далі відбувся короткий обмін репліками, в який Григорій не вслухався, охоплений одним поривом: вціліти! Пригадавши, що дія стимулятора не вічна, він побіг, вкладаючи всі сили в ці шалені перегони. Згадав Смотрича й ще двох приятелів, і це додало йому сил. «Я не маю права їх підвести!» – стукало у скронях.
Раптом помітив, що біжить вже не стежкою, а заглибившись у лісові хащі. Інстинкт спрацював швидше за розум – тут машині не пройти. Про те, щоб повернути рятівний шолом, мови не було – слід було скоріш тікати з цього страшного місця, де на нього полювали.
Не врахував Григорій одного: супротивники мали в розпорядженні рації. Коли вискочив на широку галявину, там на нього чекали двоє на мотоциклі. Сумніватись у їхніх намірах не доводилось – вони мали його ліквідувати або взяти живим. Григорій кинувся назад у ліс – пролунав постріл. Куля вдарила в трухлявий пень у двох сантиметрах від його правого черевика.
- Пристрель його! – заволав той, що сидів за кермом.
- Та він же все бачив! – люто відповів другий. – Слід схопити! Дізнатись, хто його прислав!
Раптом представник передової науки ХХІІІ століття уздрів те, чого не могли помітити очі звичайних людей – сучасників Машерова: тоненький шар повітря за сусідніми кущами ледь помітно вібрував, зрідка по ньому пробігали іскорки. Цілком випадково Григорій опинився близько майже невидимої рятівної межі, перетнувши яку, міг опинитись у безпеці. Тут поки що діяла відкрита зовнішня оболонка хронотунелю. Прорватись крізь неї – означало повернутись у рідну епоху…
«Вони не стрілятимуть», – промайнуло в голові. Вже не криючись, Мельник щодуху побіг просто на мерехтливий «бар’єр». З подивом помітив, що одночасно з ним цю межу подолав один з переслідувачів. Проте найголовніше було досягнуто: з того історичного періоду, що виявився таким непривітним, він уже вирвався. На жаль, у супроводі представника «контори» – так, здається, їх тоді кликали…
…Він прийшов до тями на госпітальній койці.
- Ну й завдали ви нам клопоту, шановний, – докірливо мовив сивовусий лікар. – Всякі доводилось лікувати травми, але ось таку – шок внаслідок неадекватної поведінки в хронопотоці – вперше.
- Хто, я поводився неадекватно? – вирвався зойк у Григорія. – А вони хто?
Вбивці!
- Вони діяли відповідно до своїх життєвих обставин. Між іншим, у себе вдома. А вас туди ніхто не запрошував.
Мельник здригнувся, коли лівого плеча торкнулась чиясь рука. Обернувся –поруч на стільці сидів Ян.
Не хвилюйся, найгірше позаду, – стиха мовив він. – Звичайно, твоїх мінських приятелів покарано, але лише адміністративно. Ніякого криміналу в наших діях нема. За унікальні знімки спасибі. Їх уже досліджують. Власне, ти лише підтвердив те, про що ми здогадувались: загибель тов. Машерова П.М. була точно спланованою акцією. Причина – протистояння у верхах. Але ти не розкрив головного – хто саме з правлячої верхівки за цим стояв.
- І не міг розкрити, – додав лікар. – Запам’ятайте, юначе: час, коли подвиги робили одинаки, давно минув. Без потужної підтримки у вас не було шансів на цілковитий успіх. Затямте це на майбутнє.
- До речі, я можу додати собі очків, – з усмішкою промовив Мотрич. – У вересні 1980 року в Радянському Союзі сталася ще одна подія: вийшов на екран кінофільм «Пірати ХХ століття», який зібрав рекордну кількість глядачів…
Вересень 2008 р.
Сообщения
Комментариев нет:
Отправить комментарий