ГІРКЕ ПРОБУДЖЕННЯ

…Щось надзвичайно голосно вдарило у стіну. А здавалося – у скроні. Звук відлунював різким болем. Тобто ні – звук і біль були цього разу єдиним цілим.
Коротка пауза. Знову: Бум-бум! Арсен відчув усім тілом якусь дивну вібрацію. Раптом – шипіння, немов поруч зявилася кобра або розгніваний кіт. На правий лікоть щось посипалось, спершу дрібне, згодом – значно більше. На цей раз сумніву не було: поволі розвалюється стіна. Десь із з глибин підсвідомості проступило – на рівні інстинкту – почуття небезпеки.
Й водночас – щось схоже на радість. Ще не вміючи виказати своїх почуттів словами, Арсен уже знав: це перші почуття – нехай не дуже приємні – які в нього з’явилися за довгий час. Скільки тривало забуття – він не зміг би відповісти.
Розплющив очі – непроглядний морок. Але зненацька щось тріснуло й у досить широкій щілині затанцювали дрібні пилинки та ще якісь значно більш тверді частки, які .були не спроможні одразу осісти на землю.
Арсен зробив різкий рух – при цьому відчув пекучий біль – і відповз у бік. Вчасно: на те місце, де тільки що лежав, впав дебелий шматок стіни. Ледь-ледь раніше – міг би поторощити череп. Звиваючись, мов в'юн, Арсен якомога швидше поповз туди, де крізь щілину – ні, вже чималий отвір! – ставало видно сіре присмеркове небо.
Свідомість поверталась поступово. Вже встаючи, згадав, як його звуть, як потрапив до цього похмурого дому, який тепер, певно, доживав останні хвилини. Точнісінько, як тоді… Коли це було – «тоді…». Коли?!
На філософські роздуми часу не було. Будівля, що стала йому притулком, ось-ось могла перетворитися на пастку або навіть могилу. Схопившись за напівгнилу колоду – при цьому в підсвідомості промайнула якась напівдитяча радість від того, що згадує назви речей – Арсен підвівся й рушив у бік "шпарини"… А як ще назвати – же дверима ж?! Почувся ще один глухий удар. Зі стелі падало або каміння, або шматки дерев’яних конструкцій – у иапівтемряві не розібрати. Зробивши три незграбні стрибки, опинився на подвір’ї.
І тут же почув брутальну лайку. Обернувся, побачив якусь чудернацьку машину, яка, власне, й ламала будинок. Середнього віку чоловік, що сидів за кермом, проматюкавшись по-свійськи хвилин з п'ять, певне, "випустив пару» й додав уже значно більш сумирним тоном:
– От іще алкаші довбані! Такий шум, аж земля гуде, а вони сплять! Завалиш оце такого стіною, а тебе ж посадять! Гей ти, опудало! Ти там сам!?
Збагнув, що звертаються де нього. Ображатись не було сил – ані фізичних, ані моральних. Кивнув головою, а з горла вирвались якісь непевні хрипкі звуки.
– Так перепився, ще й голосу нема! – Водій у подертій фуфайці вже заспокоївся й добродушно кепкував. – Коли там, – він махнув рукою в бік будинку – твої дружки, скажи їм, щоб тікали, бо буде гаплик! Он, бачиш?
Він вказав на величезну чорну гирю, завбільшки майже з кабіну своєї машини. Арсенові стало ясно: саме оця штука щойно била в старі стіни, ламаючи їх. При слові «дружки».раптово защеміло серце. Його, немов ніж, прорізав ще неясний, але болючий спогад.
– Я… один, – видушив із себе й закашлявся.
– Ну й тікай звідси, босото! От же народ! – водій знову вилаявся, але вже не люто.
Арсен намагався бігти, але в нього виходили тільки незграбні вихиляси. Поглянеш збоку – наче п’яний намагається танцювати гопака посеред вулиці.. Перейшов на. крок.
Поки тікав, не озирався – був наче в тумані. Коли ж пішов повільніше, місто, яке ще вчора було наче рідним, обвалилось на нього, мов снігова лавина на заблукалого альпініста. Суцільний потік небачених автомобілів, електросигнали невідомого призначення з усіх боків, мерехтіння дивних вивісок – теж, здається, електричних! – і шум, надзвичайний шум! Та й одяг перехожих відрізнявся від того, який був йому звичний. Й навіть вулиці покриті не бруківкою, а чимось іншим, схожим на гудрон. Славо "гудрон" було знайоме Арсенові з випуску кінохроніки – чи то про Америку, чи ж про Англію.
Й у свідомість почала входити – ні, швидше вповзати – страшна думка: може, «вчора» було не вчора, а значно раніше? Бо інакше доведеться визнати, що він з'їхав з глузду – а цього страшенно не хотілося б…
До речі, глянувши на себе у вікно однієї з дивовижних вітрин, зрозумів, що робітник недарма обізвав його опудалом. Чорно-сірий костюм, ще "вчора», знову ж таки, виглядав цілком пристойним. Сьогодні ж Арсен у ньому нагадував портового волоцюгу. І не лише тому, що геть увесь вкритий будівельним сміттям. Просто тканина на очах розповзається.
Зайшовши де тісного прохідного двору в старій частині міста, сів на лавочку. У голові щось стукало, наче там працювала мала копія тієї машини, яка ламала будинок. Раптом рука наче сама собою намацала в кишені парабелум. Вірний бойовий товариш був на місці.
Він не знав, скільки просидів отак – поринаючи у спогади й не змозі відповісти собі на запитання… А що з ним трапилось? Ясно одне – минуло багато років.
Але чому? Як це могло статись? Поволі, немов на екрані архаїчного сінематографа – не прудкого, чорно-білого, ще в тому, колишньому, житті, – пропливали перед Арсеном подробиці цього страшного, останнього у тому звичному світі дня…
... Це був один з буденних епізодів бурхливого й страшного, незабутнього 1905 року. У тому самому будинку, який уже віджив своє, тоді відбувався справжній бій. Есерівська боївка – до неї входили троє –відстрілювалася від солдатів і жандармів, які штурмували дім. Третій поверх, який здавався чималою висотою – адже таких башт та еркерів, як нині, тоді в місті не було! – став фортецею. Перший поверх був перетворений на барикаду. Двері завалені мішками з піском та каменюками, вивернутими з бруківки.
Бойова операція склалася не так, як планували ватажки. Життя завжди вносить свої корективи. Сталося так, що цілому загонові слуг режиму протистояли тільки троє бойовиків партії соціалістів-революціонерів…
Незабаром їх залишилось двоє: куля, що залетіла в розбите вікно, вкоротила життя Геннадія на прізвисько Громобій. Це сталось миттєво. Ще хвилину тему Громобій сам посилав кулі одна за одною туди, де засіли вороги, аж раптом повалився, не встигнувши навіть крикнути, на підлогу. З його миттю зблідлого лоба стікала тоненька цівка крові, й Арсен, який бачив чимало смертей, збагнув: той умер paнішe, ніж упав.
Вони лишилися удвох. Але це ще не все: з сусіднього проспекту підкочували до будинку, в якому чинили шалений опір революціонери, гармату. Шансів вижити не було. Лишився єдиний вихід, випробуваний чимало разів: відступати по дахах. Коли в третій поверх вдарить снаряд, там уже нікого не буде, окрім мертвого Геннадія-Громобоя. Йому вже все одно.
Першою перебігала дахами, час від часу роблячи немов котячі стрибки, терористка Зоя на прізвисько Маланка. Дехто з "аристократів» – були в середовищі революціонерів і такі – вважав її псевдонім проявом хлопоманії. Мовляв, узяла собі ім я селянської дівчини. Тільки окремі втаємничені знали справжній зміст її бойового наймення: маланка по-білоруськи блискавка. Зоя була родом з Полоцька…
Та ось знизу бабахнув постріл. З підніжжя похмурого купецького особняка на протилежному боці вулиці вів прицільний вогонь снайпер, вочевидь, напрактикований у Маньчжурії...
Ветеран японської війни був перетворений кимсь можновладним на мисливця за ворогами режиму. Таке траплялося вже не вперше. Маланка летіла додолу, розкинувши руки, й нагадувала при цьому зовсім не блискавку, а підбитого птаха.
Попереду було два шляхи: або стати наступною жертвою, бути підстреленим мов куріпка, або спробувати якось інакше вирватися з тієї пастки, до якої втрапив. Він миттєво озирнувся. Єдиним порятунком міг стати димохід. Якби тільки вдалося влізти! Довелось зіщулитись, на мить стати у півтора рази тоншим, аніж був. Здавалося, навіть ребра ось-ось влізуть всередину. Але й такі «вправи» входили до програми тренування бойовиків, які хотіли бути невловимими.
Пістолет він не кинув: бути беззбройним нині – значило йти на вірну загибель. Запхнув за ремінець – надто тонкий, ще порветься! – й відчуваючи гострий біль у правому нижньому ребрі, почав спускатись. Куди саме – не мало значення. Головне – заховатись від вогню, який уже накрив верхні поверхи ближніх будинків. Дахи, якими завжди відступали терористи в разі небезпеки, нині були смертельними. Потім, не чуючи нічего, крім калатання власного серця, він провалився в якийсь широкий отвір. Пролетівши кілька саженів, боляче вдарився об щось холодне й тверде. Коли біль трохи вщух, здогадався, що лежить на кризі. Певне, тут купець тримав туші худоби, призначені для продажу.
...Скільки минуло часу, він не знав. Що робилося надворі, не чув. Час ніби зупинився, залишився тільки холодний, не вельми гостинний притулок, з якого не було виходу. Принаймні змучений Арсен його не бачив.
Він пригадав, що нібито перед очима людини, яка тоне, пропливають картини життя з дитинства до фатального кінця. Може, щось подібне тепер відбувалося з ним. Реальні спогади мішалися у свідомості з примарами. Давалися взнаки три останні безсонні ночі. Пригадалася географія місць, де він та його вже полеглі товариші чинили терористичні акти, виконуючи, як їм здавалось, священну революційну місію: Єкатеринослав, Варшава, Томськ, Ревель, Кутаїс... Від бомбових та динамітних ударів, здавалося, тріщала імперія. А може, то тільки здавалося?!
Кожного разу, коли чиясь роззолочена карета розпадалаеь на цурки й усе навколо буяло золотим і багряним полум'ям, в душі піднімалась якась хижа радість: ми ще покажемо високопоставленим паразитам, на що ми здатні!
Проте часом закрадалися сумніви, не лише Арсенові, але й іншим бойовикам спадало на думку, що революційна програма виконується лише наполовину: паразити гинули один за одним, але простолюдові від того не легшало. Але ніхто не смів виказати це вголос: його б назвали боягузом. А могло бути й гірше!
Вже наполовину не відчуваючи рук і ніг, Арсен повільно поринав у дрімоту. Так, він Арсен. Ніхто, крім нього самого, вже не пам'ятає, що у глухому повітовому містечку піп колись охрестнв Григорієм. Псевдонім Арсен приріс до нього, став ніби справжнім іменем. Він не обирав собі гучних імен. На відміну від напарника по багатьох "акціях» та "ексах» – так скорочено називали експропріації – Громобоя. Проте той виправдував своє наймення: вмів так організувати кожну справу, що вона перетворювалась на справжній гучний феєрверк. І кожен той феєрверк був кривавим... Хоч далеко було їм з Геннадієм до слави короля терору Бориса Савинкова, а все ж нагнали жаху на жандармів. Та й на лише на них. Колись від їхніх рук у Калузькій губернії злетів у повітря цілий вокзал, де мали зустрічати якогось великого жандармського чина. Й тоді здавалося невеликими "витратами виробництва" те, що поруч загинуло біля трьох десятків людей і троє коней. Революція вимагає жертв!
Потім, уже в напівсні, Арсен пригадав, як колись у томському ресторані Маланка віртуозно відправила на той світ тамтешнього обер-поліцеймейстера. Чекаючи, поки офіціант виконає замовлення, вона за столиком…в язала. До речі, одному з товаришів згодом таки знадобився вив язаний тоді шарф. Помітивши подив в очах сатрапа, – мовляв, знайшла місце! – з лагідною посмішкою промурмотіла: "Не дивуйтеся, пане, таке в мене хобі...» Поліцеймейстер був приємно вражений: його нова знайома, виявляється, знає новомодне англійське слово, відоме не багатьом. Та ще в Сибіру!
Потім він сидів, розчахнувши банькаті очі так, що став схожим на жабу. Поруч на столі лежав його гаманець: Маланка чесно розплатилася й зникла. Й лише значно пізніше хтось із клієнтів помітив під столом чималу калюжу крові. В'язальна спиця з найкращої британської сталі, та ще й загострена як слід, пробивши цупку тканину мундира, пройшла точно крізь центр печінки.
Так, вони таки завдали ударів по клятому самодержавству! От тільки до перемоги, певно, дожити не вдасться... Принаймні йому, Арсенові…
Вже не в силі зібрати докупи думки, він задрімав.
І от – неймовірне пробудження через багато років. Маючи невеликий, але все ж досвід у медицині, – колись за "легендою" довелось маскуватися під фельдшера, прочитавши купку спеціальних книжок, а трохи згодом – побути працівником міського моргу, – Арсен поступово дійшов висновку, що з ним сталося. Певно, летаргічний сон "нашарувався» на замороження. Адже він потрапив до підвалу, де купець тримав кригу й заморожені туші биків. Повітря й грунт виявились сухими, невологими… Але як сталося, що за багато років ніхто не спустився в підвал, навіть не поцікавився його вмістом? Певно, мусили відбутися події, за яких людям стало не де того...
Арсен з подивом подумав, що всі – або майже всі – людські по¬чуття атрофувалися в нього. Навіть банального голоду не відчував. Навпаки, нібито шлунок повний. Хоч це ілюзія. Й нема ні пере¬ляку, ні здивування – хоч мають бути...
Оглянув руки – на них зявилися якісь бурі плями. "Чи я стаю мерцем?" – уперше за кілька годин Арсен невесело всміхнувся. Зробив різкий рух ліктем – старе пальто тихо затріщало, й рукав відвалився.
Колись цілком пристойний костюм повільно, але неминуче перетворювався на дрантя. "У такому вигляді мене приймуть за бродягу, – подумав він. – Може, це й добре. Бродяга в усі часи бродяга, людина без паспорта. Що з нього спитаєш і чому тут дивуватись?"
Посеред порожнього двору він сів на лавку, бездумно задер голову. Небо краяли літаки. Вони були дуже високо, нагадували чи то іграшки, чи дрібних пташок, які чомусь не змахують крильцями (Арсен згадав, що за два роки до... як назвати – сну? чи загибелі для свого часу? – він читав у газетах про перший політ братів Райт.) Що ж, знов-таки дивуватись на слід. Минуло чимало часу й люди навчилися літати значно вище й далі, аніж колись...
Але сидіти у дворі не можна вічно. Ще не знаючи, що на нього чекає, Арсен встав і повільно вийшов на вулицю: слід знати, в якому світі опинився і як має тепер пристосовуватись.
Згадавши своє "пробудження", всміхнувся: воно, як і надзвичайно довгий сон, було пов'язано з громом та руйнацією. Тоді – палав так званий старий світ, який дуже хотілося зламати. Тепер – розвалювали будинок, який ще тоді був старий і нині віджив своє. Поринення в летаргію й повернення до життя відбувались під акомпанемент вибухової "музики". У цьому щось є…
Йдучи вулицею, Арсен помітив, що перехожі не дуже звертають на нього увагу. Ще не зустрівши жодного бродяги, вже здогадався, що тут вони – не рідкість. На технічні дива, які оточували з усіх боків, намагався не реагувати, не можна виказувати подиву, це приверне увагу до нього. Ні в якому разі...
Але посеред площі він уздрів те, від чого аж відвисла щелепа. На постаменті стояв сам… та невже?!
Знайомі борідка й кепка, знайомий жест – рука простягнута вперед і трохи вгору, нагадує семафор. Невже це лідер більшовиків? Так і є: на постаменті напис: "В.І.Ленін».
-Ульянов увічнений монументом, – пробурмотів Арсен, – цікаво.
Отже, щось уже ставало зрозумілим, викликаючи суперечливі почуття: по-перше, значить, царя вдалося повалити. По-друте, шкода, що есдеки – тимчасові союзники й вічні конкуренти – взяли гору. Хоча й не дивно, їхні вожді були завжди рішучі…
Але те, що відбувалась далі, знов усе змішало в свідомості. До пам'ятника під'їхала вантажна машина з відкритим кузовом. На шию монументальної фігури накинули металевий трос. Двоє дужих навіть на вигляд чоловіків, перейшовши з машини на п'єдестал, заходились ламати його верхню частину. Вони щосили старалися сколупнути статую з того місця, де вона, певно, стояла довгий час.
Нарешті їм це вдалося. Коли скульптуру не вельми обережно клали в машину, Арсен раптом помітив промах автора: піднята рука Ульянова-Леніна була майже у півтора рази довша за іншу, опущену. Невже цього ніхто не помічав, коли він стояв? Або всі мовчали?!
Задній борт вантажівки закрився. Вона повільно рушила до найближчого перехрестя. Декілька перехожих проводжали машину байдужими поглядами. Жодного пожвавлення й хвилювання ця подія не спричинила.
Арсен був спантеличений. Він уже зовсім не розумів, що коїться. Знов, на його очах, відбувається зміна влади? Але чому так спокійно, буденно? Чи тепер взагалі все змінилося настільки, що й не збагнути?! І хто тепер керує... вже не імперією, а іншою державою? Від цього аж голова йде обертом.
Відчувши щось на зразок шоку, знов присів на довгу лаву, тепер вже на бульварі. Поряд хтось лишив купку газет. Тихо зітхнувши, Арсен узявся їх проглядати. Як і передчував, неясного було значно більше, аніж зрозумілого. Справа не лише в технічному прогресі, який зайшов надзвичайно далеко. Не тільки в ньому...
Він подумки відзначив ті слова, які викликали особливий подив. Дякувати Богу, пам'ять не погіршилась за ці довгі роки. Вона ніколи Арсена не підводила...У всякому разі, тепер він знав чітко хоч одне: минуло 90 років. За такий термін багато чого могло трапитись…
Осмислити все прочитане самостійно виявилось неможливим. У всякому разі, збагнув, що в країні коїться щось неймовірне: зміна політичного й економічного ладу, від якої значна більшість громадян потерпає. Подробиці зрозуміти було важко, та це й не дивно: бути на стільки років виключеним з життя – що втямиш?
...Вже надвечір ноги самі принесли його до "притулку" – того самого будинку, який вже майже доламали. Нічого іншого, ніж спуститися до знайомого підвалу, Арсен не придумав...
На нього чекав сюрприз. У темряві наступив на щось тверде й довге. Почувся різкий крик. Арсен відскочив убік. Здавалося б, втрачені рефлекси знов поступово верталися до нього.
Темряву прорізав тоненький, але яскравий промінь ліхтарика. Арсен розгледів одягнутого не за сезоном у довге тепле пальто чоловіка середнього зросту. Той, тримаючи в правій руці той самий, дивний для "гостя з минулого", електричний ліхтар, спитав, намагаючись говорити твердо – хоч це погано йому вдавалося:
– Ви що, й тут мене дістали? Та кажу ж вам: в мене таких грошей нема! Хоч стріляй мене, а немає! Вистежили – ну, заріжте! Шакали! Нічого ви не дістанете!
– Хто ти такий? – глухо промовив Арсен. – Це було його перше звертання до людини нового віку. – Чому кричиш? Я тобі нічого не зроблю.
– А ти не з тих… не з рекетирів? – затинаючись, спитав незнайомий.
– Я навіть не знаю, що це таке. Я взагалі багато чого тепер не знаю. Може, ти б мені пояснив, замість крику?
Кілька секунд утікач – чи хто він був, що ховався у підвалі? – пильно вдивлявся в Арсенове обличчя, потім опустив ліхтарик і сів на підлогу. Він переконався, що небезпеки для нього немає.
Поступово між ними розпочалась розмова – спершу неясна й плутана, далі – більш емоційна. Анатолій – так звали того, хто переховувався від загадкових рекетирів – дуже хвилювався, настільки, що його майже не здивувала Арсенова розповідь про 90-річну "ночівлю" в підвалі вгрузлого в землю будинку, який вранці розвалили. Свою власну історію він вважав не менш неймовірною.
...-I ось ми відкрили кооператив, – його голос вібрував од напруження, – зібралися й медики, й інженери, адже в нас складна апаратура, й без комп"'ютера не обійтися, й узагалі… А тут тепер таке! Для чого я дві вищі освіти здобув, навчаючись у медичному, а потім, заочно, в політехнічному інституті? Щоб тепер від¬давати свій заробіток якомусь дегенерату, який не вміє навіть грамотно написати пояснювальну записку в міліції? Та ще й цього мало, з'явився в нас і чеченський рекет! Вони, бачте, ведуть героїчну боротьбу за свободу, а ми їм повинні допомагати! Тим дай, іншим дай, а ще ж собі? Навіщо було старатись, жили з себе тягти?! Це справедливо?
– Я теж помітив, що у ваших газетах зустрічається це слово –рекет, – спроквола мовив Арсен. – Та ще "корупція», "мафія". Де чого тут мафія – вона ж на острові Сицилія?
-То було в твій час, – відповів Анатолій, – тепер майже повсюди – власна мафія. В нас також. А корупція – це значить, що дехто з тих, що мають оберігати закон, його самі порушують і роблять всякі темні справи разам з ті-єю ж мафією! Тьху! – він рвучко махнув рукою.
– Все ж таки мені не зовсім ясно, –подумавши, мовив Арсен. – За. що вони вимагали в тебе?
– Та просто за те, що не зачеплять! Спробуй не заплати – розгромлять усе вщент, це вони вміють. Можуть і самого покалічити. Таке бувало…
– У наш час такого не було. Ну, хабарі – ясна річ, без них в імперії ніколи не обходилось. Але щоб отак... – він покрутив го¬ловою, не знаходячи слів.
-У твій час багато чого не було. Прогрес...– Анатолій люто вилаявся. – Ну ось, допомогли мені родичі зібратись на проживан¬ня до Америки. Я не перший такий, там колишніх наших повно. Сьо¬годні мав бути в аеропорту, завтра вранці летіти.
-Й до Америки вже літають? – вихопилось в Арсена, але він тут же пожалкував: що за дурне питання? На те й прогрес!
– А тут вони! – Анатолій кивнув рукою в бік вулиці. – Бачив, там коричнева машина стояла?
– Так, я ще подумав: навіщо їхати в таке місце? Руїни й більш нічого!
-Оце ж вони і є! Я в тому самому домі напроти живу – вони це знають. Квиток, закордонний паспорт, гроші – все вдома. Впустити – пустять, а ось потім не випустять, поки не заплатиш відступного. А в мене стільки нема, скільки вони хочуть! Що ж, я маю до Америки порожняком летіти? Там без баксів і кроку на ступиш!
Хвилину тривало мовчання. Раптом Арсен рішуче мовив:
– Глянь, ми з тобою однакового зросту. Правда, ти безбородий... Та це нічого, вже сутеніє. Переодягайся в моє й чекай тут, а я в твоєму одязі їх зустріну. Стріляти не розучився!
Анатолій застиг від здивування.
– Ти мене хочеш виручити? Спасибі! А може, зробимо інакше? Я тобі дам ключі, ти підеш і все мені принесеш. Рекетири побачать – якийсь бомж зайшов у під'їзд. Це в нас так бездомних кличуть... Ось тобі ліхтарик, там посвітиш так, щоб з вулиці не бачили. Чемодани у вітальні, там усе складено…
Й раптом затнувся.
– Не вийде… Вийдеш з чемоданом, вони його на вигляд знають. Як і мій автомобіль, і все моє...
-А де твоя машина? В гаражі? – Арсен вимовив це досить впевнено. – Слова "авто» (іноді "машина") та '"гараж" були в ходу вже в його час.
– Та ні, на роботі лишив, у нашому дворі. Це близько.
-От бачиш! Лишається тільки так зробити, як я пропоную. – Арсен спритно дістав з-під поли парабелум.
-В них теж пукалки є, – попередив Анатолій. – Ти за своє життя не боїшся?
– Яке там моє життя? Воно давно вже... відгриміло. Тут мені все чуже й до того ж, – знічено додав він, – відчуваю, що довго вже не протягну.
Його співрозмовник схилив голову.
– Не хотів тобі говорити, але, вибач, ти сам сказав...Після того, що з тобою трапилось – заморожування без дотримання санітарних норм, як правило, довго не живуть. Це я тобі кажу як медик.
Арсен глянув йому в очі:
-Я, може, й сам не дуже хотів би... Мені у вашому часі гидко.
Помовчавши, додав:
– Вони думають, що нарвалися на жертву, яка й не писне. Ні, я не з таких! Їх скільки?
– Троє, з пістолетами. Один, може, буде в машині, а двоє вийдуть… Та ні, це дурниця, що ти вигадав!
-Не дурниця. Я колись у Вільно чотирьох жандармів постріляв за хвилину. Вони також не знали, що в мене зброя! О, ти ще не знаєш, хто я такий!
Трохи помовчавши, Анатолій тихо сказав:
– Ось тобі ключі. Оце – від під’їзду, а оце – від квартири. Помагай тобі Бог!
– Нібито вчена людина, а віруючий... – знизав плечима Арсен.
Підйом і спуск у ліфті, короткий візит до квартири зайняли вкупі менше десяти хвилин. Ще за хвилину біля 12-поверхового будинку про¬лунали три постріли. Бандити навіть не встигли дістати свою зброю.
Біля виходу з підвалу відбувся нороткий діалог:
– Ось тобі все твоє. Тікай до своєї Америки, раз тут тобі життя нема.
– Не знаю навіть, як тобі дякувати…
– Досить! Не розводь церемонії, бо лягаві ось-ось будуть тут!
– У нас кажуть "менти".
– От я їх і побачу. А тобі тут не можна лишатись! Тікай скоріш!
Трохи згодом двоє міліціонерів з подивом розглядали трупи загиблих – відомих в околиці рекетирів, яких ніяк не вдавалося взяти на гарячому. Хто б це міг так із ними розібратися?
В ту ж хвилину, коли вівчарка, взявши слід, впевнено рвонула в бік підвалу знесеної будівлі, звідти долинув четвертий постріл. Живий релікт з 1905 року, передчуваючи швидкий неминучий кінець, зберіг останній патрон для себе…

Червень 2007 р.