ГАНЕБНИЙ УЧИНОК (Фантастичне оповідання)

Джордж Мак-Мерфі сидів у приймальні директора Брейн-коледжу і нервував. Півгодини тому він одержав радіотелефоном повідомлення:

"Шановний містер Мак-Мерфі. Змушені Вас засмутити. Ваш син скоїв ганебний учинок.

Директор коледжу висловлює пропозицію поговорити з Вами особисто".
Мак-Мерфі був настільки вражений, що, не чекаючи закінчення службового дня, одягнув індивідуальний літальний апарат і, ніби простий клерк, полинув над містом на пластикових крилах. Усього двадцять хвилин знадобилося йому, щоб перетнути гігантський мегаполіс.

І ось він тут. До тривожної думки: "У чому винен син?" – домішується ще одна: "Як прикро, що директор – мій товариш по клубу!" Справді, між партнерами по елітарному Клубу ентузіастів прогресу заведено так: жодних таємниць один від одного! Принцип "Мій дім – моя фортеця" тут не діє. Отже, про вчинок сина дізнається все товариство.

Розчинилися двері, і на порозі з'явився сам директор.

– Добридень, містер Мак-Мерфі. Заходьте, будь ласка.

Мак-Мерфі увійшов. Сів у запропоноване директором крісло.
– Даруйте, але я почну здалеку. Цього вимагає справа.

Джордж мовчав. Що ж сталося? У всякому разі, не п'янка, не бійка – про такі речі кажуть одразу, без передмов. З іншого боку, якби син учинив щось кримінальне, цим би займалася поліція...

Директор, зручніше вмощуючись у кріслі, розпочав:

– Ми з вами – члени одного клубу і, отже, однодумці. Ви згодні, що прогрес – підкреслюю, невпинний прогрес – основа будь-якої цивілізації?

Джордж кивнув. Директор продовжував:

– Ви знаєте, як звуть людей, які виявляють... м-м... потяг до старовини?

– Знаю. Ретроградами.

– Саме так. Ще не перевелися, на жаль, ті, що користуються архаїчними предметами в побуті. Наприклад, носять окуляри замість контактних лінз. Чи запалюють вогонь за допомогою сірників – отих, знаєте, паличок із дерева. Дехто пише чорнильними авторучками, із яких, між іншим, іноді виливається чорнило і забруднює навколишнє середовище.

З усіх цих, із дозволу сказати, захоплень я вважаю припустимим для цивілізованої людини лише одне – гуртки любителів старих автомобілів. Все ж таки — це вивчення історії техніки на практиці. Хоча й вони завдають певної шкоди, бо використовують застаріле пальне – бензин і забруднюють атмосферу. Але це так, між іншим. Хочу наголосити на тому, що окремі ретрогради досягають слави – скандальної, звичайно. Ви, мабуть, дивилися по стереобаченню передачу про Джима Паттерсона?

– Бачив.

– Ну й як? Оригінальний тип, чи не так? Димить люлькою, пускає дим кільцями і цим нагадує інший релікт – паровоз. Отак прославитися! Не хотів би я бути родичем цього Паттерсона.
Захопившись, директор додав:

– Певно, якби таких обирали до парламенту, вони потягли б нас ще далі – до гасових ламп і гусячих пер. Я маю на увазі знаряддя для писання.

– Не розумію, як це стосується мого сина, – мовив Мак-Мерфі. – Щодо сірників і чорнила, то він їх бачив тільки в музеї. Звичайні старожитності... Крім того, в нашій сім'ї ніхто не палить...

– Куріння – то ще не найгірше, – зітхнув директор. – Вибачте, що нагадую вам банальні істини, але наш коледж особливий. Ми готуємо інтелектуальну еліту, майбутніх рушіїв прогресу. Те, що припустимо серед, скажімо, сіреньких обивателів, абсолютно неприйнятно в нашому середовищі.

Через те я й назвав учинок Мак-Мерфі-молодшого ганебним. Під час лекції він читав дещо... Зараз самі побачите. Чи може стати рушієм прогресу той, хто здобуває інформацію в такий спосіб?

Директор вийняв із шухляди стола книгу і простяг її Мак-Мерфі. Той прочитав: "Чарлз Діккенс. Девід Копперфілд" і відчув, як його заливає хвиля сорому.

Річ була, звичайно, не в авторі. Досі ніхто в стінах Брейн-коледжу не насмілювався читати книгу, НАДРУКОВАНУ НА ПАПЕРІ.

квітень 1997 р.