ФАТАЛЬНИЙ ТРИКУТНИК (Фантастичне оповідання)

1.
…Над Києвом висіла темна, непроглядна ніч. Було дуже тихо. Ані вітру, ані дощу. У звичайній двокімнатній квартирі на Оболонському проспекті були двоє: молода мати й маленький син. Тато був на роботі, він працював у нічну зміну.
Те, що відбулося, нагадувало сцену з голлівудського фільму жахів. Тихих жахів. Молода жінка підвелася з ліжка, навшпиньках підійшла до сплячої дитини. За мить, вже з хлопчиком на руках, вона була на балконі. Ще за хвилину – стояла на поручні, дивлячись безтямними очима на нічне місто. Ніхто не побачив, як вона зробила крок у безодню…
Поверх був 12-й. Що саме побачили на асфальті рано-вранці двірники, а потім прибулий наряд міліції, описувати не варто. Вже наступного ранку київські – та й не лише київські – газети вмістили на перших сторінках кричущий заголовок: «24-річна Мар’яна Вахненко кинулася з балкона з дворічним дитям на руках».
Протягом наступних трьох днів у Києві відбулось ще декілька безглуздих, абсолютно немотивованих самогубств. За дивним збігом обставин всі вони мали місце на Оболоні, Мінському масиві та північній частині Троєщини…
2.
…На околиці Москви, Можайським шосе летіла довжелезна фура. Саме летіла, перевищуючи швидкість, припустиму не лише для міст, але й для міжміських трас. Молодий водій шаленими, осклянілими очима позирав навколо. Коли б хто бачив його у ту мить – вирішив би, що за кермом божевільний. Але глянути було нікому, в кабіні водій був сам. Збивши дві легкові автомашини, він раптом зробив різкий поворот і загальмував, перегородивши трасу саме там, де Можайське шосе зустрічається з Рубльовкою, перед самим виїздом на МКАД. Це стало страшною несподіванкою для тих, хто їхав у транспортному потоці й не встиг зупинитись.
Кілька автомобілів розбилися одразу ж, з розгону налетівши на металевого монстра. Дехто спробував загальмувати, але не вписався у поворот і вилетів у кювет. Аварія, створена очманілим водієм, вже у перші хвилини забрала життя щонайменше шести людей. Але це був тільки початок…
Відчинивши дверцята кабіни, водій висунувся, підвівся на весь зріст і, завмерши на хвилину, раптом зробив різкий стрибок. Він кинувся під колеса джипа, який котився назустріч. Це стало останнім його божевіллям…
28-річний москвич Володька Дорохов помер страшною смертю посеред траси на західній околиці столиці. Може, й на краще для нього. Бо за навмисне створену аварійну ситуацію, та ще з багатьма людськими жертвами, чекав би на нього довгий строк ув’язнення. Принаймні третина життя…
Той випадок виявився не єдиним. Ще декілька прикладів «скаженої» поведінки водіїв, що призвели до загибелі людей, зафіксувала ДПС Москви того й наступного дня. Чомусь усі ці трагедії сталися там, де МКАД огинає російську столицю з заходу. Хто-небудь із старшого покоління побачив би у цьому відгомін тих часів, коли слово «Захід» було позначенням ворога. Але таких людей залишилося вже небагато.
3.
Наступний випадок, що шокував широку громадськість, стався на півдні Санкт-Петербурга. Вибух побутового газу зруйнував майже півбудинку на вулиці Олеко Дундича. Загинуло чимало людей, серед яких були й діти. Але найстрашнішим виявилось те, що цього разу винуватець залишив передсмертну записку.
У листі, який надійшов наступного дня на адресу міської влади, цілком пристойний громадянин, раніше не судимий 31-річний інженер Кіровського заводу Георгій Звєрєв повідомляв, що більше не хоче жити, оскільки відкрив для себе незаперечну істину: найвищий сенс життя – у смерті. А тому вирішив піти з життя не сам, прихопивши з собою ще декого, хто ще не дійшов думкою цієї «вічної істини».
Це настільки не в’язалося з образом законослухняного, сумирного за характером інженера, що повірити було неможливо. Але графологічна експертиза підтвердила: почерк – справді його…
Протягом ще трьох днів містом на Неві прокотилася хвиля страшних, абсолютно безглуздих терактів. Ті, хто вчиняв їх, безперечно, хотіли загинути й самі. Й таки гинули в різний спосіб, але при цьому знищуючи своїх сусідів, а часом і рідних. Впадала в око географія цих диких випадків: всі вони сталися на півдні – в районі станцій метро «Купчино», «Звёздная» та на проспекті Ветеранів. Останній дикий вчинок – розстріл продавця й чотирьох покупців у невеликій крамниці – мав місце поряд з Балканською площею. Наряд міліції прибув негайно, але заарештовувати не було кого: вбивця пустив останню кулю собі у скроню.
4.
…У залі, де проходила нарада керівників силових структур Росії та України, на деякий час повисла гнітюча тиша. Навіть звичні до всього професіонали були вражені тим, що побачили й почули. Вони сиділи, мовчки втупившись у згаслий екран, поступово осмислюючи інформацію.
Порушив мовчанку генерал-майор Морозов:
– В мене запитання до тих, хто монтував матеріал. Скажіть, шановні, ви впевнені, що події, які мали нещастя статися, пов’язані між собою? Це не може бути збіг обставин?
Підвівся худорлявий чоловік у темно-коричневому костюмі – один з тих, чиї імена поки що не розголошувались:
– Ми стовідсотково впевнені, що це не може бути «збігом». Надто багато спільних рис.
По-перше: самогубства нібито не можуть бути масовими, а в нашому випадку вони такими є.
По-друге: добровільно йдуть із життя молоді люди або, принаймні, не старі. І, що жахливо, намагаються забрати з собою на той світ ще когось, і це їм, як правило, вдається. Кількість жертв може бути різною, але суть одна: маємо, так би мовити, епідемію немотивованих убивств укупі з самогубствами.
По-третє: ця епідемія – поки що назвемо так – вразила чомусь лише Москву, Пітер і Київ. Три найбільші міста колишнього Радянського Союзу.
– Три найбільші слов’янські міста, – докинув хтось із середини залу.
– Можна сказати й так. Отже, на наше глибоке переконання, – а група експертів працювала над матеріалами півроку, – йдеться про закономірність, а не випадковість.
– Чому було обрано для показу саме ці, а не інші приклади? – спитав заступник начальника прес-центру МВС України Бугаєнко.
– Щоб вказати на абсолютну немотивованість злочинів. Ні у Володимира Дорохова, ні в Мар’яни Вахненко, ні в Георгія Звєрєва не було жодних підстав накласти на себе руки. Всі троє були цілком здорові, не мали проблем ані з психікою, ані з фінансами. Двоє чоловіків мали стабільний заробіток і користувались авторитетом у своїх колективах. Жінка, яка вбила власну дитину – що може бути страшніше? – перебувала у декретній відпустці. Її чоловік заробляв цілком пристойно, родина не бідувала. Отже, ми переконані, що такі дикі випадки можуть бути лише наслідком чиєїсь злої волі.
– Гіпноз? – пролунало запитання. На короткий час знов запанувала тиша.
– Щось із цього ряду, але значно страшніше. Хтось або щось невідоме діє на психіку людей, змушуючи їх вмирати. Комусь, певно, це вигідно.
– Це ще не все, – додав керівник групи експертів. – Про те, що тут маємо цілеспрямований вплив на свідомість, свідчить ще й те, що випадки суїциду відбуваються саме на півдні Санкт-Петербурга, заході Москви та півночі Києва. Вас це не наводить на роздуми?
Далі загомоніли вже всі. Люди підводилися з місць, розмахували руками, повертались один до одного, шукаючи моральної підтримки. В очах у всіх присутніх відбилися подив і водночас – рішучість. «Треба щось робити, не можна сидіти склавши руки!» – це немов носилося в повітрі.
– Прошу тиші! – промовив голова зборів. – Погляньте на карту.
На всю стіну, де була розташована невелика сцена для виступів, раптом засвітилося зображення Східної Європи. Тієї, що колись називалася європейською частиною СРСР. Між трьома найбільшими містами пролягла яскраво-жовта пунктирна лінія.
– Зверніть увагу: коли з’єднати три мегаполіси лінією, вийде трикутник. Тепер згадайте – лихо приходить до Києва з півночі, до Москви з заходу, до Петербурга – з півдня. Логічно припустити, що, так би мовити, пульт керування цим лихом слід шукати саме в центрі цього трикутника.
Нарада перейшла до обговорення деталей…
5.
Минуло півроку.
У досить тісному кабінеті зустрілись четверо. Керівники групи експертів аномальних явищ: від Києва – Владислав Марченко, від Москви – Костянтин Гришин, від Санкт-Петербурга – Михайло Найдьонов. Усі вони вже були добре знайомі, розуміли один одного з півслова. Четвертим був непоказний чоловічок середнього зросту з обличчям, яке ніяк не запам’ятовувалось. Відвернувся – й не можеш згадати. Колись таких брали в розвідники. Втім, і тут потрібна була своєрідна розвідка: слід якось вирахувати невидимого ворога. Незнайомець по черзі простягнув руку всім трьом:
– Кирило Савін. Екстрасенс.
Після рукостискання на певний час запала пауза. Потім Марченко мовив:
– Я так розумію, шановний, що вас до нашої групи відрядили, так би мовити, за вашим профілем?
– Можна сказати й так. Я вже давно співпрацював з психологами, допоміг у скрутних ситуаціях. Всяке траплялося…Коли не вірите – прогляньте мою справу.
– Та ми вам віримо! – Гришин закашлявся. – Набридло вже на місці топтатись. Ми вже знаємо, що маємо справу з різновидом психотропної зброї. Ви нам допоможете виявити її господарів?
– У всякому разі, постараюся. Адже це – не радіація, її датчиками не зафіксуєш. Мені треба зустрітися з людьми, які були під впливом невідомої сили, але залишилися в живих. Є такі?
– Є, але небагато, – мовив Найдьонов. – На щастя, в нашому місті біохвилі – назвемо це так – дещо слабші, аніж у Москві та Києві. Певно, через те, що ми – все ж таки на Півночі. Джерело загрози, очевидно, від нас трохи далі. Були окремі люди, які відчували сильне бажання вмерти і разом з тим – когось вбити. Потім самі злякались, бо це ж – загалом нормальні люди! Звідки така патологія? Перейшли на інший бік вулиці або звернули у двір – усе те зникло. Потім звернулися до психіатра, а той уже їх направив до нас. Вам буде з ким побалакати.
– От і добре. Мені треба промацати їхню ауру, відчути, що саме діяло на них у той момент. Тоді буде видно, що робити далі…
6.
…Посеред широкого поля, далеко від шляхів і людського житла, розташувався не дуже великий, але й немалий табір, що чимось нагадував військовий. В одному з брезентових наметів, чекаючи початку рішучих дій, неквапливо розмовляли представники трьох міст, яким судилося пережити – вже вкотре за свою багатостраждальну історію! – ще одну халепу.
– Ще коли не стало Союзу, – згадував сивочолий представник ФСБ, – я тоді ще хлопчиськом був, але запам’ятав фразу одного філософа: Росія завжди буде ненависною для Заходу. Не тому, що вона – комуністична чи якась інша, а тому, що вона – Росія. Ось і тепер хтось нам шкодить.
До намету просунув голову молодий хлопець у зеленому кашкеті прикордонника:
– Петре Прокоповичу, дозвольте завтра ввечері додому збігати. На 2 години. Буде телепередача, на яку давно чекав.
– Ну ти й нахаба! Хоч би причину поважнішу вигадав. Що за передача, ану признавайся!
– Завтра З0 січня, сота річниця приходу до влади Гітлера в Німеччині. Я двічі там був, ніяк не можу збагнути, як у тій країні, де живуть культурні, цивілізовані люди, могло з’явитися оте коричневе зло. Ну ніяк не вкладається в голові! Може, щось для себе з’ясую.
– За це хвалю. Молодець, що цікавишся. Завтра розкажеш, що побачив і зрозумів. Можеш іти!
Коли хлопець вийшов, троє науковців зітхнули.
– Недарма згадали про Гітлера, – стиха мовив Гришин, – якийсь новий підлий ворог з’явився.
– А знаєте, яка думка була в декого з нас, пітерських? – спитав Найдьонов. – Що ця «мертва хвиля» йде з півдня, а отже – з Києва. Неймовірно! Я стукнув кулаком по столу й сказав, що відкину всякий етикет і наб’ю пику тому, хто це поширює.
– І в нас були такі ж «гіпотези», тільки навпаки, – кивнув Марченко. – Мовляв, північні сусіди нам шкодять, нову психотропну зброю випробовують на нас. Гидко слухати! Я тоді нагадав, що мій покійний прадід був родом з Волині. Він колись розповідав, що там в 1943 році, під час окупації, українці й поляки, замість того, щоб разом піти проти спільного ворога, стріляли й різали одні одних. Ясно, кому це було на руку – тільки фашистам. Ось і тепер – щось подібне. Комусь дуже треба ще раз нас посварити.
– Я про Волинь такого не чув, – здивувався москвич.
– Про це не полюбляють згадувати. Бо соромно – і нам, і полякам.
– А мій батько, коли я ще зовсім малим був, перебував як лікар у складі контингенту ООН у Югославії,– мовив Найдьонов.– Саме тоді вона розпадалася на шматки – окремі держави й державки, та ще як – з кров’ю! Шкода, що при собі нема, а то б я показав вам ті знімки, що він привіз: обдерті, скалічені трупи людей. Страшно дивитись! Як тоді розпалили ненависть між хорватами й сербами! Хоч за походженням це – фактично один народ! Тоді ніби 1941 рік знов повернувся, хоч надворі був уже початок 90-х. І знов те саме: хтось нас між собою сварить.
– Невже не зрозуміло й досі: слід нам, слов’янам, триматися купи, – сказав Марченко. – Хоча б східним слов’янам.
– А ми згадуємо це, тільки коли нас біда притисне! – Гришин аж кипів.
7.
Потроху розвиднялось. Безсонна ніч минула в неспокійному чеканні й напружених розмовах. Спати нікому не хотілося. Усі чекали, чим закінчиться протистояння. На 10 годину ранку було призначено останню нараду перед наступом на невідому ворожу силу. Туди мали запросити й представників «нетрадиційних методів» – ясновидців, екстрасенсів. Науковці – хто з надією, хто із скептичною посмішкою, чекали, що вони скажуть.
Нарешті, на середину «майдану», утвореного рядами наметів, вийшов Савін. Трохи прокашлявшись, звернувся до притихлого натовпу.
– Панове! Я знаю – мені не всі тут вірять. Але я тут, серед вас, не заради слави або грошей. Все, що ми тут робимо, залишиться таємницею для широкого загалу.
– Ніби в наш час це можливо! – почувся скептичний вигук. – Газетярі все одно довідаються!
– Коли й так, не знатимуть, в чому суть, – заспокоїв той. – Надто усе це неймовірно. Я та ще троє моїх колег по ремеслу – один з них аж із Сибіру, увійшли у ментальний контакт із тими пітерцями, хто відчув на собі дотик «хвилі суїциду», але зумів з-під неї вирватись. Кого цікавлять подробиці, може проглянути аудіо- й відеоматеріали. Вони там, – він невиразно повів рукою в повітрі, – звертайтесь до штабу. Скажу головне: тепер нам відомо, що оте кляте «щось» випускає ті хвилі постійно. Тільки вони зараз не сягають широко. Й центр, з якого поширюються, саме тут, посеред трикутника, який сполучає три великі міста. До Петербурга хвилі доходять у дещо послабленому вигляді, отже, він далі од центру… гм… «явища», аніж Київ та Москва. Отже, ми на місці, колеги. Шукати слід саме тут, у цій місцевості. До мене є питання?
– Усе зрозуміло! – вигукнув хтось із середніх рядів. – Недарма тут так багато вимираючих сіл. У деяких по три-чотири хати стоять. А коли й більше, то немає молоді. Лише старі залишились!
– Пробачте, але тут економічно-соціальні проблеми винні, – пробурчав хтось із правого кутка.
– Вони також, але й нашого нового ворога не слід відкидати, – рішуче заперечив Савін. – Люди тут постійно живуть, так би мовити, у полі дії тих незнаних досі хвиль. Результат – той, що маємо.
– А як шукати оте «не знати що»? На це у вас відповіді нема? – не вгамовувались скептики.
– В мене самого, може й не було б, – зітхнув Савін, – але фізики допомогли. Експериментально встановлено, що навіть під час посиленої дії, своєрідної «психічної атаки» смертельних хвиль вони не зачіпають тих, у кого на голові є щось металеве.
– Отже – одягнемо всіх у каски?! Як на війні!
– Те, що ми нині переживаємо, і є своєрідна війна. Проти нового ворога. Будемо сподіватись, що остання. В нашому житті…
8.
…Наступного ранку довгі колони людей, одягнутих у камуфляж, хоч у ньому не було особливої потреби, у касках і з дозиметрами та іншими точними приладами замість зброї вирушили на прочісування місцевості. А в перших рядах ішли без усякого захисту біля двох десятків людей з міста на Неві, яким вдалося вціліти під час нападу «ікс-хвиль» на їхні домівки. Тепер вони були вже навчені, як поводитись, коли таємнича сила їх знов зачепить. Просто різко відходити назад. Там, де вони відчули страшний потяг до смерті, ставили спеціальні позначки. На болотяній, рідкозаселеній землі утворився своєрідний контур. Коло стискалося…
…Вранці третього дня полювання на невидимого противника наближалось до завершення. Невеликий, але рішучий натовп, який складався з фахівців, підійшов упритул до звичайного на вигляд горба, вкритого сніжною шапкою. Люди, що були без касок, кривилися від психічного й тілесного болю. Гримаси на їхніх обличчях були красномовніші за слова. Керівник групи жестом наказав відвести їх.
– Знову на живця ловимо. Жорстоко. По відношенню до людей, – ледь чутно мовив Марченко.
– Робимо боляче їм, щоб стало краще всім, – так само тихо відповів Найдьонов. – Зате знайшли гніздо цієї гидоти.
Гришин, який за мовчазною згодою вважався старшим у групі дослідників, мовчки махнув рукою: мовляв, починайте. Десятки саперних лопат вгризлися в мерзлу землю…
9.
…Група людей похмуро розглядала витягнутий з землі круглий металевий предмет, на якому не було слідів ані іржі, ані інших пошкоджень, наче він і не лежав у землі довгий час. Поверхня тьмяно поблискувала.
– Схоже на міну, лише ріжків не вистачає, – сердито буркнув Марченко.
– Це і є своєрідна психоміна сповільненої дії, – відгукнувся Найдьонов. – Скільки років зберігалась – експерти скажуть. А тоді почала шкодити.
– Впевнений, що походження неземне, – твердо сказав один з групи експертів.– Бачив подібні штуки на спільних семінарах з американцями, коли вони розсекретили архіви НАСА.
– Що ж, давайте його вантажити…
Всіх дивувало, що страшна річ, яка накоїла стільки лиха, виявилась зовсім не страшною на вигляд. Втім, вона не становила загрози тільки тому, що всі присутні були в касках. Тому випромінювання, яке несло поклик до смерті, не проникало у мізки.
Після детального розгляду, проведеного експертами, здогадки підтвердились: корпус було виготовлено зі сплаву, невідомого на Землі. Приблизно визначили й вік психозброї. Її було закопано в землю десь наприкінці 1970-х або на початку 1980-х рр. і залишено на тривале зберігання. Тоді ще продовжувалась «холодна війна», отже, зрозуміле й призначення. Жахливий предмет почав діяти, коли в минулому лишились і його творці, й політика взаємної ненависті…
– І все-таки це ще не все, – стиха мовив у кулуарах фахової наради старший експерт. – Недарма ще наприкінці минулого століття розвідка повідомляла, що західні спецслужби співпрацювали з агресивними прибульцями, використовуючи їхню технологію. Ось куди слід веде! Вже й протистояння «Схід-Захід» давно закінчилося, а от бачте… Маємо дарунок з минулого! Слід було б притягти до відповідальності тих землян, хто разом із прибульцями створив таке…
– Не впійманий – не злодій, каже народна приказка, – розвів руками голова надзвичайної комісії. – Та й творці цієї пекельної штуки, певно, вже годують хробаків. Адже вони ще тоді, коли це творили, не могли бути надто молодими…Так що карати нема кого.
Деякий час усі помовчали. Усіх мучила думка, яку ніхто не наважувався висловити вголос: чи цей «дар диявола» останній на Землі?!

Лютий 2010 р.