ЗВІТ НА ЖОВТОМУ ОСЛОНІ (Фантастичне оповідання)

З тих пір, як був відкритий спосіб проникнення в рівнобіжні світи, у кожний з них була спрямована команда спостерігачів. Їм було сказано: «Йдіть, спостерігайте, вивчайте, а коли зрозумієте суть подій, можете змінювати дещо, але лише так, щоб не нашкодити аборигенам".

І був у кожнім світі визначений пункт, куди приходили спостерігачі рапортувати, коли наставав час. Заклик був непереможний, і ніхто був не в силах НЕ ПРИЙТИ. І приходячи в точно призначений час, розповідали вони про справи свої, і жоден не міг ні сховати дріб'язок, ні збрехати, тому що в такому випадку почував той муки пекельні і міг умерти від них…
Ті, хто приходив судити справи спостерігачів, судили суворо, але справедливо, відповідно мудрому завіту: «Так віддасться кожному по вірі його…». І хто був покараний за справи свої в інших світах, повинен був нарікати лише на себе. І в була цьому – найвища справедливість».
Літопис Всесвітньої Цивілізації за 3660 р. Галактичного Братства

Погода була чудесною. Сьогодні не просто один з вихідних днів, а свято міста. Раділи громадяни Фромбурга! Ні єдиною хмариною не був затьмарений обрій, легкий бриз віяв з моря. У цю пообідню годину більшість жителів зібралися на набережній.
Від достатку святкових убрань і різнобарвних куль здаля здавалося, що на березі розпустилися дивовижні квіти. Сьогодні всі діти Фромбурга – крім хіба що немовлят – прагнули опинитися тут, на вулицях, прилеглих до порту. От-от повинна була відбутися головна подія сьогоднішнього дня – салют і феєрверк. А після цього, городяни очікували запуску повітряних куль.
І якщо ошатні костюмчики хлопчиків, при всій їхній подібності до матроської форми – адже місто портове! – усе-таки були, безсумнівно, дитячими, то дівчатка – у довгих платтях до самої землі, у крислатих капелюхах з яскравими стрічками і квітками – виглядали, як крихітні дорослі жінки.
Сьогодні за мовчазною домовленістю не лунали брутальні слова. Навіть візники, що звичайно прокладають собі шлях у юрбі лайками, заради свят-дня обмежувалися вигуками: "Побережися!" Поблизу від порту фіакри зупинялися. Сьогодні набережна належала пішоходам.
Зійшовши з карети, Фердинанд простягнув візнику срібну монету з карбованим профілем ерцгерцога. Візник був здивований настільки щедрими чайовими, тим більше що пасажир аж ніяк не виглядав багатієм: латки на ліктях сюртука були красномовніше слів. Фердинанд із візником взаємно подякували один одному підійманням крислатих капелюхів.
Підійшовши до афішної тумби, Фердинанд швидко оглянув її. Злегка здивувала його циркова афіша, що оповідала про "публічні досліди по передачі звуку на відстань". За допомогою якогось невідомого пристрою кожному бажаючому пропонувалося "поговорити з об'єктом, дуже віддаленим".
Будь-який обиватель, прочитавши таке, лише посміхнувся б: чого тільки не вигадають циркачі! Але Фердинанд нутром зачув, що афіша оповіщає не просто про цирковий трюк. Очевидно, не він один у цьому місті – шукач нового. Думкою давши собі слово познайомитися з декількома ілюзіоністами, він вийняв з кишені годинник на масивному ланцюжку, глянув, похитав головою і став чекати.
Ізабелла з'явилася, як завжди – із двадцятихвилинним запізненням, мило посміхаючись. Сьогодні вона, як будь-яка жителька Фромбурга, виглядала знатною дамою, але досвідчене око не можна було обдурити зовнішнім блиском: її плаття, як і костюм Фердинанда, носило сліди кількаразових починок. А оксамитна троянда, що так прикрашала капелюх, і зовсім була узята напрокат.
Майже пошепки вимовляючи слова вітання, вони пару хвилин цілувалися, закриваючись від перехожих капелюхом – благо розмірами він майже не поступався парасолі.
– Мила! – прошепотів Фердинанд. – Сьогодні кращий день мого життя! Мені удався винахід! Я покажу тобі його в дії!
– Той самий, над яким ти стільки трудився?
– Так, мій світочу! Це – не просто перемога, він змінить усе наше майбутнє, от побачиш!
Після феєрверка було вирішено відправитися в лабораторію. Так Фердинанд іменував скромну комірку на горищі найвищого в місті шестиповерхового будинку, в новомодній мансарді. Його власник, благоволячи до винахідників, брав з них помірну плату.
Сьогодні комірку освітлював незвичайний вогонь: у скляній судинці дивної форми горіли два рівнобіжних вугільних стриженьки, розділених білою тугоплавкою прокладкою. За яскравістю полум'я не поступалося свічці, до того ж не давало кіптяви. Очі Ізабелли здивовано розширилися.
– Це і є твоя нова свіча? – запитала вона схвильовано.
– Так! – голос Фердинанда завмирав від гордості. – Такими свічами можна буде освітлювати будинки і вулиці. Тепер мені потрібен тільки заможний покровитель – меценат, щоб пустити цей винахід у діло! І ми з тобою, нарешті, виб'ємося з нестатку!
– Як це дивно! – зітхнула Ізабелла. – До такого джерела світла потрібно буде звикнути...
– До газових ламп теж звикли не відразу... Але бачиш, я не даремно витрачав час!
– Милий, я завжди вірила в тебе! Я така рада! Але маю йти. Якщо повернуся занадто пізно, господарка може погано про мене подумати і відмовити в пансіоні. А в інших господарів кімнати дорожчі...
– Сподіваюся, у нас незабаром буде свій кут, – завірив її Фердинанд. – Я зроблю тебе щасливою, мила!
Вони вийшли на сходи. І побачили дивного гостя: судячи з одягу, явного аристократа, але із саквояжем, який брали доктори, направляючись до пацієнтів додому. Його сірі очі дивилися холодно і гордовито.
– Ви пан Фердинанд? – не вітаючись, звернувся він до винахідника.
– Так... – трохи розгублено відповів той. – А з ким маю честь?
– Може, ви спершу запросите мене до помешкання? – Незнайомець жестом вказав усередину комірки. – Мені стало відомо про ваш винахід, і сподіваюся, ваша гостя вибачить, якщо ви не станете її проводжати.
– Ізабелла – моя наречена, – тихо, але рішуче заперечив Фердинанд. – У нас немає секретів одне від одного.
– І все-таки розмова відбудеться чоловіча, – тоном, не допускаючим заперечень, промовив візитер. – Там, – кивок убік комірки, – я відрекомендуюся, і ми поговоримо...
Ізабелла слухала діалог із тривогою, не сміючи втрутитися. У неї майнула думка: "Може, це і є меценат, що сам знайшов Фердинанда?"
Схоже, та ж думка виникла й у винахідника. Він з посмішкою запросив незнайомця до себе і прошепотів: "Вибач, мила".
Коли двері зачинилися, дивний гість заговорив:
– Ви запитуєте, пане винахіднику, з ким маєте честь розмовляти? З представником вищої сили. У моїх діях немає нічого особистого. Я лише виконую свій обов'язок.
У руці незнайомця раптово відкілясь з'явився чорний стрижень, з якого вирвався фіолетовий промінь. Від його дотику Фердинанд упав намертво, не видавши ні звуку.
За пару хвилин скромна лабораторія вже палала. Фіолетове полум'я, що пожирало креслення і моделі, не давало диму, і зовні ніхто не помітив пожежі.
Вийшовши з будинку, убивця взяв Ізабеллу за руку і довів до найближчого ліхтарного стовпа. Вона рухалася, як сомнамбула – її свідомість була заблокована...
…Пароплав незграбно шльопав по воді величезними колісьми, залишаючи за кормою вируючу пінну доріжку. На палубі розмовляли двоє: повний чоловік у чорному фраку і циліндрі і блідий юнак, одягнений бідно, але акуратно. Перший час від часу поблажливо кивав, другий гаряче доводив:
– Уявляєте, яку вигоду обіцяє вам це підприємство? Я розумію, ви цінуєте лише "грошові" аргументи. Але уявіть: якщо ви зможете передавати повідомлення за допомогою електрокабеля, усі витрати по його прокладанню незабаром окупляться. Проклавши кабель по дну моря, ми зблизимо континенти...
– Ваш апарат існує в одному екземплярі? – перебив гладкий пан.
– Поки в одному... Ви ж його бачили! І я його удосконалю, клянуся! Якщо ви мені допоможете, люди зможуть швидше спілкуватися! Не те що зараз, коли доводиться місяцями чекати листа через море...
– Ви ні з ким більше не ділилися своїми ідеями?
– Говорив неодноразово, але тільки у вас зустрів співчуття... Я так вам вдячний...
– Будьте люб'язні, повідомте мені адресу вашої лабораторії, – поважно вимовив товстун, пильно дивлячись в очі юнаку.
Той назвав і додав:
– Звичайно, це не можна назвати дійсно лабораторією. Так, невеликий підвальчик... Але там – усе моє спорядження... Якщо зволите глянути...
– Я і так, як ви помітили, серйозно поставився до вас, – промовив пан у фраку.
Він швидко вийняв із внутрішньої кишені невеликий конус і приставив його до горла співрозмовника. Пролунав сухий короткий тріск, спалахнула біла іскра, і тіло молодого винахідника безсило звісилося за борт. Ще мить – і пароплав позбувся двох пасажирів: товстун перекинув винахідника через поруччя, – сплеск потонув у шумі лопатей, – а сам, натиснувши сховану під одягом кнопку, злетів над палубою. Через хвилину після різкого вертикального злету він раптом схуд майже наполовину.
Ніхто нічого не помітив. Час був пізній, й більшість пасажирів відпочивала в каютах...
На лісовій галявині під крислатим дубом зібралося п'ятеро мандрівних ченців. На вигляд – звичайні слуги Божі в чорних рясах, з важкими хрестами на шиях... Тільки от розмову вони вели незвичайну.
Той, що сидів обличчям до інших, – вочевидь, старший, – звертався до кожного по черзі, називаючи на ім'я:
– Брате Карл, що зробив ти за минулий термін у цьому світі?
Той відповів приглушеним голосом:
– Усунув місцевого винахідника електричного освітлення. З ним була його наречена, але я вплинув на її психіку. Вона нічого не згадає про події того дня.
– Це не головне, – нетерпляче перебив старший. – Що з лабораторією?
– Природно, спалив. Збиток будинкові заподіяно мінімальний. Вогонь майже не вирвався за межі кімнатки, йменованої лабораторією. Крім того, вдалося викрасти креслення. Вони знищені.
– Молодець, попрацював непогано. Тепер відстежуй знайомих цього "вундеркінда". Якщо виявляться посвячені в суть його винаходу, нейтралізуй чи усунь. Наступний – брат Макс! Доповідай!
– Ввійшов у довіру до місцевого винахідника телеграфного апарата. Мав з ним докладну бесіду на пароплаві.
– Який результат?
– Винахідник – на морському дні! Усе, що мало відношення до його технічних вишукувань, знищено вибухом.
– Успішно справився, поздоровляю. Далі – брат Лео!
Чернець, що сидів у центрі, гнівно скинув очі на старшого:
– Хто ми такі? Чим займаємося в цьому світі? І заради чого?
Старший здивовано уп'явся на непокірливого:
– Це що, бунт? Ви забули про дисципліну, брате? Вам нагадати? – додав він з погрозою.
– Зараз я сам усім нагадаю! Нас направили сюди як спостерігачів! А ми що робимо? Розшукуємо й убиваємо ентузіастів, які зрушують прогрес! Знищуємо плоди їхньої праці! Ми злочинці! Убивці!
– У тебе коротка пам'ять, брате Лео, – з люттю прохрипів старший. – Ти забув, що це робиться заради великої мети. Для блага цього світу, у кінцевому рахунку!
– Ти маніяк! – вигукнув Лео. – Тобі не уникнути суду на жовтому ослоні!
– Звіту на жовтому ослоні!
– Для тебе він стане воістину страшним судом!
Старший був спокійний і зарозумілий:
– Я зумію дати звіт, оскільки упевнений у своїй правоті. А ти зараз довідаєшся, що буває з тими, хто суперечить командиру і протиставляє себе колективу!
Він зробив наказовий жест. Троє в рясах пригнули брата Лео до землі. Карл – найважчий з них – сів "бунтівнику" на шию. У руці в старшого блиснув шприц. Лише секунду після уколу Лео відчував пекельний біль, потім провалився в царство різнобарвних і звукових кошмарів...
… Старший – "у миру" його кликали Альфредом – відчув нестерпні муки. Судячи з описів, це нагадувало наркоманську "ломку". Здавалося, що хтось невидимий намагається зав'язати кістки вузлом, і навіть подих заподіював біль.
Альфред знав, що через кілька хвилин у його мозку пролунає заклик, пручатися якому даремно. Імплант, що міцно сидів у черепі, справно робив своє діло.
Що говорив цей бунтівник Лео щодо жовтого ослона? Утім, не тільки він... "Жовтий ослін" – це свого роду фольклорний образ. Ніхто навіть не знає, де він знаходиться...
Ці думки миготіли в його охопленому лихоманкою мозку вже на ходу. Варто на мить зупинитися чи зробити крок у невірному напрямку, як муки відновлялися. "Заклик" вів його до місця зустрічі з Контролером вірніше всякого компаса. Ноги немов самі привели Альфреда до Центрального парку столиці. І отут він зрозумів: жовтий ослін – не міф. Дійсно, кожна лава на алеї була пофарбована по-своєму. Була навіть рожева в цяточку.
Пройшовши кроком сновиди повз коричневу, білу і синю, Альфред плюхнувся на жовту і відчув хвилинне полегшення. Він знав – варто встати – муки посиляться десятикратно. Залишилося чекати на Контролера. І він з'явився – не пройшло і десяти хвилин.
Альфред був приємно здивований: виявляється, вони знайомі!
– Ієронім?! – вигукнув він з посмішкою.
Той стримано кивнув:
– Ієронім залишився вдома. Тут я тобі – Контролер. Розповідай. Не будемо тягти час.
Але коли Альфред уже розкрив рота, Контролер поморщився:
– Уже занадто тут голосний "звуковий супровід". Вони перестануть коли-небудь?
– Коли стемніє.
– ?!
– Це умова договору між оркестром і міською управою: музиканти грають у центральному парку зі сходу до заходу сонця, а їх за це безкоштовно розвозять по будинках. Так завжди буває по вихідних.
– Цікавий звичай... Тоді я поставлю звуковий бар'єр. Після поговоримо.
Не виймаючи руки з внутрішньої кишені жилета, він поклацав кнопками тумблера. Раптово вони вдвох, сидячи на ослоні, перестали чути звуки оркестру, а гуляючі по алеях перестали чути їхню розмову.
– Тутешня реальність стоїть на іншому ступені розвитку, -бадьоро заторохтів Альфред, – розвиток цього світу відповідає середині ХІХ століття...
– Це давно відомо, – перебив Контролер. – Ви, Спостерігачі, якимсь чином впливали на місцеву реальність?
– Ще як! – гордо викликнув Альфред. – Ми кардинально змінимо цей світ, назавжди законсервувавши його нинішній рівень розвитку...
– Що?! – із тривогою запитав Контролер. – Ти мариш?
– Нічого подібного! Сам поміркуй: адже тут більшість аборигенів безграмотні. Навіть у найбільш розвинутих країнах – біля половини населення! Про менш розвинуті і говорити нічого... Носіїв так званої ідеї науково-технічного прогресу можна порахувати по пальцях. Ми – тобто Карл, Лео...
– Можеш не перелічувати. Склад бригади відомий.
– Отож, використовуючи всі наявні в нашому розпорядженні засоби, ми знаходимо цих талановитих індивідуумів і усуваємо. Потім робимо те ж із кресленнями, деталями машин, якщо такі наявні, щоденниками – вони тут просто обожнюють вести щоденники, – ну і так далі... Припиняємо прогрес у зародку! Заради великої мети!
Ієронім був вражений почутим.
– Зачекай, ти сказав "усуваєте"... Живих людей? Куди, дозволь запитати?
– Тут прийнято казати "на той світ".
На хвилину Контролер утратив дар мови. Він ніби закляк – нізащо не повірив би Альфредові, якби не знав, що збрехати, сидячи на жовтому ослоні, неможливо.
– Виходить, ти перетворив своїх людей на вбивць? Альфреде, ким ти став?! Ти – справжній маніяк!
"Лео сказав те ж саме", – згадав Альфред і образився:
– Не треба! Не пересмикуйте, шановні добродії! Дійсні маніяки приносили цілі народи в жертву своїм амбіціям. Ми, навпаки, – перериваємо одиниці…ну, нехай десятки людських життів, щоб врятувати життя мільйонам! Ми законсервуємо тут ХІХ століття, і в цьому світі ніколи – чуєте, ви, чистоплюї, ні-ко-ли! – не буде світової війни! Можуть бути десятки локальних воєн, але світової – не буде! При нинішньому рівні озброєнь і зв'язку така війна неможлива, і ми збережемо цей рівень!
Очі Альфреда зайнялися божевільним полум'ям. Ієронім уже не заперечував, а дивився на учорашнього свого товариша як на помішаного. Той розійшовся ще більше:
– Думаєш, ми гальмуємо всякий прогрес? Звичайно, ні. Ми не проти відкриттів у медицині. Нехай винаходять нові ліки, створюють ефірний наркоз, пеніцилін, штучний кришталик...
– Рентген... – підказав Ієронім.
– Оце вже ні! – здійнявся Альфред. – Без радіоактивності обійдуться! Ніякого рентгена! І опанувати атомну енергію ми їм не дамо! У цьому світі не буде ні Хіросіми, ні Чорнобиля! І взагалі – ХІХ століття було золотим віком людства, так збережемо його хоча б тут!
– Ти закінчив? – ледь стримуючи шал, запитав Ієронім. – Золоте століття, говориш? А яка тоді була убогість, забув? Про те, що на фабриках працювали по 16-17 годин на добу, при тім, що праця не була механізована?! А яка була дитяча смертність у ХІХ столітті, тобі відомо? Коли житла опалювали й освітлювали відкритим вогнем, від опіків умирало стільки ж дітей, скільки сумарно від інших захворювань! А про розгул туберкульозу в тім "золотім" столітті ти чув?!
Але це ще не все. Ти перетворив групу спостерігачів на банду вбивць. Підкоряючись твоїм наказам, вони знищували кращих людей цього світу. Розумних, шляхетних, безкорисливих...
– Так? Безкорисливих?! Вони усі хтіли діставати прибуток від своїх винаходів!
– По праву, – викрикнув Контролер. – Мовчи, ти усе вже сказав, тепер слухай. Ви усі повинні понести покарання як убивці. І ти – у першу чергу. Ваші дії тут не тільки жорстокі й аморальні, але і даремні. Науково-технічний прогрес не можна зупинити – це ж аксіома! На місце знищених вами винахідників прийдуть інші. Відкриття, винаходи, час яких прийшов, усе рівно будуть зроблені. Щоб здійснити твій божевільний план, потрібно постійно – з покоління в покоління – тримати тут планетарну групу вбивць, але навіть це не допоможе! Рано чи пізно вас – чи вам подібних – вирахують і знищать! Незважаючи ні на що, загальний рівень грамотності росте. І настане час, коли люди опанують ті таємниці природи, що ви від них намагаєтеся сховати! Та ще як! – За допомогою вбивств!
Альфред спробував підхопитися, але відразу, простромлений диким болем, упав на ослін. Ієронім дивився на нього з презирством.
– Куди смикаєшся? Твій шлях скінчений. Даними мені повноваженнями я засуджую тебе до смерті.
В очах Альфреда застиг жах.
– Ти... мене уб'єш? Адже ми... були товаришами...
– Ти боїшся? А як же ті люди, яких засуджував ти? Не маючи на те ніяких прав?! У них були рідні, котрих ти зробив нещасними! Ти перервав їхні життя в ім'я своєї маревної ідеї. Так само, я перерву твоє життя. Кожному віддасться по його вірі. Чи, простіше кажучи, як гукнеться, так і відгукнеться.
Альфред більше не намагався пручатися. Електророзрядник у руці Ієроніма торкнувся його шиї, – тіло смикнулося в конвульсіях і завмерло. Осклянілими очима дивився непроханий благодійник людства на недільний парк.
Тільки тепер Ієронім оглянувся. Люди нічого не помітили: сидять, як і сиділи, собі на лавочці двоє мирних городян, от і все...
Оркестр продовжував беззвучно грати. Ієронім непомітним рухом відключив звукову завісу. Парк наповнився і для нього бравурними акордами. Устав, направився неквапливим кроком до кущів акації. Сховався в кущах – і зник з цього світу назавжди...
…В невеликому залі, де зібралися обрані Спостерігачі, стояла лиховісна тиша. Нарешті головуючий звернувся до доповідача:
– Але ж і ти, Ієроніме, став убивцею.
– Думаєте, мені легко було його ліквідувати? Ми разом училися в спецшколі Розвідки світів. Судіть самі, як вам завгодно. Але я не міг вчинити інакше.
– Видно, ми споконвічно були неправі, – задумливо промовив голова. Не можна було допускати ніякого впливу на досліджувані світи. Надалі – тільки спостереження, утручання слід назавжди заборонити.
– Заборонити? – обурився Георг, наймолодший із присутніх. – А якщо бачиш волаючу несправедливість? Я в рабовласницькому світі такого надивився...
– Альфредові теж здавалося, що він чинить справедливо, – буркнув Ієронім.
– Порівняв! – образився Георг і відвернувся.
– А яка доля членів групи Альфреда? – запитав хтось із задніх рядів.
– Їх будуть лікувати, – відповів голова, – лікувати довго і завзято. Альфред перетворив їх майже в зомбі. Один Лео намагався пручатися, та й то безуспішно…
Запанувало ніякове мовчання. У тиші раптово пролунали слова Ієроніма:
– Залізною рукою заженемо людство до щастя...
– Що? Що? – стрепенулися не знайомі з цією цитатою.
– Кажу, не перевелися ще бажаючі робити народи щасливими насильницьким шляхом. Законсервувати ХІХ століття – треба ж додуматися! Коли вже відоме, як аксіома, – щеплення історією людству вкрай необхідні. Чи ви вже не помітили, що сановані нами континууми людств найперш деградують?
– Усі ми, – підсумував голова, – повинні простежити за тим, щоб подібне не повторилося. Інакше пляма ляже на всю організацію. Подумайте про це до наступного засідання. Сьогоднішнє – маю оголосити закритим.

Травень 2004 р.