ІНШИЙ ВИМІР (Фантастичне оповідання)

Серпневий день наближався до кінця. Сідало сонце, здалеку долинав плескіт морських хвиль. У кімнаті пансіонату тривала жвава розмова про таємниці Природи й Всесвіту. Дмитро Яструбович, приїжджий зі столиці, доводив своєму сусідові:

– Усе, що в газетах пишуть про ці дива – НЛО чи там снігову людину, екстрасенсів, – де воно? Може, комусь і трапилось... А я от сорок п'ять років живу на світі, і хоч би тобі щось незвичайне побачити. А так – не життя, а рутина. Мотаюся по відрядженнях, стою у чергах, вигулюю цуцика і сплачую аліменти. На старість навіть згадати нічого буде.

– А вам дуже хочеться незвичайного? – всміхнувся сусіда, сухорлявий чоловік із дивним, якимсь металевим блиском сірих очей.

– Авжеж! З мною – повірите? – ніколи ніяких пригод не бувало. Хіба що в дитинстві ногу зламав. Не заздрю ані багатству, ані кар'єрі – заздрю тільки тому, в кого життя цікаве. А то комусь і "тарілочки", і "йєті" трапляються, і телекінез на власні очі бачить, а тут – сірість та й годі.
Сусіда із загадковою посмішкою дістав із шухляди темний футляр.

– Як по-вашому, що це таке?

– Бритва "Харків", хіба не так?

– Бритва? А ось погляньте...

Він відчинив футляра, доторкнувся рукою до дзеркальця, прикріпленого всередині. І одразу ж воно перетворилося на екран. Замість відображення кімнати пансіонату Яструбович побачив зовсім інше приміщення. У залі, стіни якої були облицьовані салатовими кахлями, у круглому кріслі (воно скидалося на рожеву кулю, із якої вирізали близько чверті) сидів поважний сивий чоловік в одязі, схожому на старогрецьку туніку. Очі в нього блищали так само, як у Яструбовичевого сусіди. А той, склавши руки в якомусь екзотичному привітанні, розпочав невимушену розмову.

Дмитро хоч не був поліглотом, але "вгадував" на слух англійську, німецьку та французьку мови і міг би заприсягтися, що це не була жодна з них. Та й узагалі жодну з європейських мов ця, щойно почута, не нагадувала.

Розмова тривала хвилин із десять. Нарешті апарат незнайомця клацнув, відключився, і перед отетерілим Яструбовичем знову була електробритва із дзеркалом усередині футляра.

– Ну, як? – спитав сусіда. – Тепер ви бачили незвичайне. Мали честь спостерігати розмову з паралельним світом.

Дмитро, немов відганяючи важкий сон, похитав головою:

– Ви маєте мене за дурня? Паралельний світ... Може, ще будете доводити, що ви – інопланетянин?

– Інші планети тут ні до чого. Інший простір ось тут, – сусіда простяг руку вперед, – він пронизує ваш. Ми давно вивчаємо цей світ, як і інші – адже їх багато...

У двері хтось постукав. Яструбович трохи злякався, але намагався говорити твердо, дивлячись в очі сусідові:

– Ви – шпигун і говорили з вашим закордонним центром. Ач, до чого додумалися – рація з відеотелефоном! Ще й локшину чіпляє – "інший світ"... Не такі дурні живуть в Україні, щоб повірити...

Стук у двері повторився. Сусіда швидко встав. Яструбович теж підхопився. Давно він так не хвилювався, як нині.

– Уб'єш мне, так?! Але тебе все одно піймають! Наші й не таких брали...

Той мовчки сунув руку в кишеню піджака. "Пістолет!" – майнула думка у Дмитра. І він, не тямлячи себе, пожбурив на голову сусіди величезного кам'яного орла, що стояв на шафі. Сусіда закотив очі і навзнак упав на підлогу...

Яструбович кинувся до нього, ставши на коліна, сунув руку до кишені. Замість зброї там були... пігулки.

У двері хтось гатив щосили. Дмитро глянув на "ворога", що лежав долі. І вперше в нього зародилася думка: а може, той не ворог? Раптом здригнувся: із скроні таємничого сусіди тоненькою цівкою стікала ... зелена кров.

– "Я вбив людину!" – ледь не скрикнув. Він, наймирніший у світі чоловік, який, як кажуть, і мухи не зобидив, убив людину. Коли навіть це був шпигун, його не можна було вбивати.

Адже є правосуддя. До того ж – зелена кров? Може, й справді – інопланетянин?
А двері ось-ось тріснуть... Зараз зайдуть і побачать... Страшно подумати: Дмитро Яструбович – убивця!

Глянув на пігулки. "Якщо це отрута – вип'ю... Усе одно життя собі зламав".

Він вийняв одну з пігулок і ковтнув. Перед очима замерехтіли райдужні кола. Усе навколо стало непевним, почало розпливатися. Хотів крикнути – але втратив голос. В наступну мить відчув, що кудись провалюється...

...Над ним було жовтогаряче небо, по якому пливли сірі хмаринки. Дмитро підвівся, глянув навколо – пустеля. Червоні піски, куди не глянь. "Може, я на Марс потрапив?" Але там було б важко дихати...

Зненацька на пісок упала велетенська тінь. Птах? Ні, гігантський метелик, у кілька разів більший за орла. Перш ніж Дмитро вирішив – боятися чи ні, метелик підхопив його й поніс...
Він не міг сказати, скільки тривав політ. Був охоплений жахом. Нарешті метелик знизився й сів на площі незнайомого міста. Біля невеликого будинку без вікон, що нагадував половину яйця, стояло кілька бородатих людей в одязі на зразок давньогрецького або римського. Один із бороданів жестом запросив Яструбовича всередину приміщення.

...Минуло кілька днів. Дмитро за допомогою сеансів гіпнопедії вивчив мову невідомого народу, серед якого опинився. Він дізнався, що знаходиться у паралельному вимірі, що вчені цього дивовижного світу давно знайшли спосіб проникнення до світів, які мають інші часово-просторові координати. І ніхто не нагадував йому про трагічний випадок у пансіонаті. А сам він не наважувався про це заговорити.

І ось настав день, коли Яструбович мусив стати перед верховним правителем. Голова уряду запитав:

– Чи ви і є Яструбович Дмитро Корнійович, сорока п'яти років, українець, освіта середня спеціальна, розлучений, позапартійний?

– Так. Але звідки ви знаєте...

– Усі ваші дані? Ви заздалегідь були обрані об'єктом дослідження. І вчинили в критичній ситуації, як типовий представник вашої цивілізації.

– Я... убив вашого дослідника... – ледь вимовив Яструбович.

– Не хвилюйтеся, він живий і здоровий. Ваш вчинок – не ваша провина, він випливає із загального рівня розвитку вашої свідомості. Ви прийняли нашого представника за ворога...

– Вибачте, а що ще я міг подумати?

– Оце і є ваше мислення. Якщо людина користується незрозумілою для вас технікою, та ще й розмовляє іноземною мовою, то ця людина – ворог. З ваших душ ще не вивітрився "образ ворога". З такою свідомістю вам ще рано ставати нашими партнерами. Контакти з вашим світом можливі. Але поки ще небажані.

Він мовчки простягнув Дмитрові долоню, на якій лежала така ж крихітна пігулка, як та, що "привела" його сюди. Яструбович проковтнув її...

...І опинився в пансіонаті. Він був у кімнаті сам. З-за дверей чувся розгніваний голос:

– Ви що там, оглухли? Зараз же закрийте воду, ви мене заливаєте!

Тільки тепер почув Дмитро дзюрчання води в душовій. Мерщій побіг до кранів, знаючи, що пережив пригоду, яку пам'ятатиме все життя.

Липень 1994 р.