ЩОНОЧІ – ЗИМА (Фантастичне оповідання)

Посеред хвилястої марсіанської рівнини, з усіх боків оточеної червонуватими пісками, височить напівпрозорий купол.

На перший погляд – купол як купол. Звичайне стандартне покриття для невеликого поселення землян-колоністів. Таких на Марсі сотні. Тільки ось із середини це поселення незвичне.

Похмурі, глухі коридори, вічка в металевих дверях, грати на вікнах… Знайома за земним минулим, безрадісна картина. В’язниця, вона й на Марсі в’язниця.

У кабінеті начальника бесідують двоє: він сам і пастор Кьоніг. Бесіда, звичайно, стосується вічного питання: чи є Бог?

– Бачите, шановний гер Кнафф, – поважно промовляє пастор, – Божий промисел – навіть у тому, що діти Адама і Єви колонізують цю планету. Саме провидіння потурбувалось, щоб ми могли тут жити. Навіть земні годинники можна використовувати, оскільки доба всього на 37 хвилин довша за земну. Подумати тільки: о 24.37 перевести стрілки назад на 24.00 – й новий день почато! Як це просто і разом із тим геніально!

Начальник тюрми Мартін ван ден Кнафф скептично усміхається:

– Раніше ви, святі отці, інакше мислили. За прагнення догори– хай навіть у думці! – на вогнище! А тепер в освоєнні Марса Божий промисел побачили. Які ж ви, однак… – він з докором хитає головою.

– Так то ж коли було! До того ж вогнища палила католицька інквізиція, а я – протестантський священик…

Їхній діалог переривається приходом конвоїра й в’язня. Приведений – чорноволосий міцний чоловік середнього зросту – тримається бадьоро. Видно, що муки ув’язнення для нього наближаються до кінця.

Ван ден Кнаффові все відомо про доставленого, але той повинен відповісти На ряд стандартних запитань. Така традиція.

– Прізвище, ім'я!

– Ангел Крумов.

– Стаття й строк!

– Сорок дев’ята, частина перша Марсіанського УК. Строк два роки.

– У чому конкретно був винний?

– В крадіжці кисневого балона зі складу. Затриманий на гарячому.

– Зауваження в період ув’язнення?

– Не мав.

Коротка пауза. На жорсткому обличчі Кнаффа з’являється щось подібне до усмішки.

– Що ж, вітаю вас, Ангеле Крумов. Ваш строк закінчено, й ви скоро рушите в путь до свого рідного купола № 124, щоб знову розпочати життя чесного громадянина.

– Дозвольте запитання, громадянине начальнику?

– Будь ласка.

– На чому я доберусь?

Широкий жест – і на екрані з’являється мотоцикл-піскохід, сконструйований спеціально для подорожей по Марсу.

-Упоратися зумієте?

– Ще б пак!

– Це голограма. Оригінал стоїть у дворі біля самих воріт. Орієнтований точно на північний захід. Радимо не вихляти, щоб не збитися зі шляху. Охоче постачали б вам транспорт із вбудованим у руль компасом, але – не наша провина, що Марс позбавлений магнітного поля. Повторюю: головне – не робити поворотів. Киснева маска й костюм лишаються у вашому розпорядженні, а піскохід ви повинні по прибутті здати до найближчої поліційної дільниці.

Вони нам повідомлять про це. Ну, ось і все, – киває Кнафф.

– Підійди до мене, сину мій, – єлейно промовляє пастор Кьоніг. – Вислухай напутню молитву.

Крумов слабко посміхається:

– Я православний.

– Не так важливо, головне – християнин…

Пастор, наспіх хрестячи Ангела, бурмоче молитву й дає старе як світ:
– Ступай і не гріши.

…Вже довгий шлях пройшов піскохід червоною пустелею. Фобос закотився за обрій – значить, перша половина доби наприкінці. Дивне світило цей Фобос! Протягом марсіанської доби двічі сходить і заходить!

У Крумова немає годинника, тільки за сонцем та за супутниками Марса й можна здогадатися про час.

Ангел потягує через тонкий шланг харчову суміш із балона, закріпленого за спиною, і йому в голову приходять несподівані думки:

– Як усе ж таки незвично все влаштовано тут! В якій земній в’язниці так піклуються про тих, хто вийшов на волю? Забезпечили їжею й одягом у дорогу й транспорт напрокат дали… Правда, тут і умови не ті, що на Землі…

Зараз у душі нема навіть образи на Златку, яка не стала його очікувати. Бог із нею! Може, насправді з тим полінезійцем їй буде краще… Але як, чорт забирай, могли полінезійці – діти океану! – переселитися на планету, де майже немає води? Хоча кого тут тільки немає…

Шість мільйонів землян назавжди переселилися на Марс. Усього шість мільйонів на цілу планету – як це мало! Адже Марс – суцільна цілина, і ще багато років мусять пройти, перш ніж він стане для людей другою домівкою…

Холодніє, однак… І зненацька філософські думки розвіваються, мов попіл. Натомість надходить одна – проста: “Коли ж доберуся?”

Ангел нетерпляче тисне пальцями на кнопки клавіатури. На дисплеї поруч із приладною дошкою спалахує відповідь на запитання: “Максимальна швидкість – 90 км/год.”.
І в душу поступово починає закрадатися страх.

Значить, навіть при тутешній силі тяжіння більш за дев’яносто кілометрів на годину з цієї машини не витиснеш!

Далі – проста арифметика. Відстань від в’язниці до найближчого купола – 830 кілометрів. Понад дев’ять годин безперервної ходи! Так, розрахунок простий і вбивчий. Він, колишній арештант, а нині вільний громадянин не встигне добратися до людей до холодів.

Ця думка обпікає мозок. Здається, крижаний подих марсіанської ночі, що насувається, проникає всередину.

Не піддаватися паніці! Думати про те, що можна зробити!

Опівдні, коли сонце в зеніті, на Марсі в районі екватора близько +20о С, і цілком
можна обійтися кисневою маскою. Зате вночі, коли температура падає до – 45о , скафандр або дуже теплий одяг необхідні.

А ця бісова машина не має навіть кабіни – лише вітрове скло. Недолік чи економія? Адже знали ж конструктори, що тут бувають піщані бурі!..

Годі роздумів, треба зважитись на дії. Інакше піскохід доставить на базу морожене м’ясо замість Ангела Крумова… Але яка дія тут можлива?!

Пригадався побачений в дитинстві фільм “Дерсу Узала”. Там двоє головних героїв ховались од бурі в скирті щойно зірваної трави. Але куди заховатись тут, де благенька рослинність тулиться лише вздовж каналів?

А холод уже відчутно дається взнаки. І це ще, як кажуть, квіточки. Вирішуй, Ангеле, годі їхати назустріч загибелі! Треба рятуватися!

Крумов зупиняє піскохід. Зістрибує й, відчепивши від борту машини лопатку типа саперної (добре, хоч вона передбачена!), починає затято рити пісок.

Ще зусилля, ще! Він сам не знає, що копає: притулок чи могилу. Ясно одне: в цій наспіх виритій норі слід намагатися вижити. Замерзаючі пальці судомно стискають черешок лопати. Швидше, швидше!

Нарешті яма готова. Тепер залізти до неї. Пісок – на себе! Скоріш! Куртку на голову! Ще підгребти піску до себе! На поверхні залишається лише маленький горбик. Лягти на дні. Стиснутись. Руки й ноги піджати, кулаки стиснути, вкриту курткою голову втягнути в плечі. В норі стало трохи більше вільного місця. Пара різких рухів ногами – й пісок осипається з її стін. Як слід улізти в нього.

Не підведи, киснева маска з балончиком! Завдання проте: дожити до ранку! А вранці – знов у путь.

Крумов скручується в клунок, подібно до дрібного звірка в норі. Наказує собі заснути: уві сні менше витрачається енергії, та й кисню теж.

…Яскраве світло ріже очі. Незвична обстановка: маленька кімната, стіни з рифленого заліза. Враження, ніби знаходишся у скриньці. Але дихати можна. Й не холодно.
На Крумова, ще не зовсім прийшовшого до тями, дивиться бородатий здоровань у в’язаному светрі. Помітивши рух вій, задоволено сміється:

– Очуняв? Чудово! Це, брате, чиста випадковість, що я на тебе набрів. Дивлюсь – горбик якийсь ворушиться. Що за диво, гадаю? Узявся копати, й ось тобі – живого викопав! Ти хто такий? Балакати можеш?

Ангел видає нерозбірливі звуки. Слів не виходить. Незнайомець говорить однієї зі слов’янських мов, майже все зрозуміло. Але якою? Ох, цей туман у голові…

– Де я? – нарешті вичавлює він.

– В геологів ти! – посміхається бородань. – Двоє нас: я та Мболо, напарник мій, із Замбії. Скоро повернеться. На, ковтни, загрієшся. – Він простягає пласку баклажку і вливає до рота Ангелові кілька ковтків. Вогненна рідина обпікає горлянку. Перед очима пливуть кола.

– Справжня “смирновка”, із Землі привіз… Тебе як звати?

– Ан-гел…

– Ангел?! Нічого собі йменнячко!

– Н…норм-мальне бог…гарське ім’я – бурмочуть здерев’янілі губи.

– Та ти не ображайся, дивак! Його, можна сказати, з того світи витягли, а він… За що ж тобі, Ангеле, крильця підрізали?

Крумов здивовано кліпає повіками.

– Роба на тобі арештантська, так що не відкрутишся. Признавайся!

– Стягнув балон кисню, – знехотя відповідає Ангел.

– Хотів на дурняк повітрям дихати? Ні, братику, тут це не проходить! І скільки ж ти відмучився?

– Два роки.

– Марсіанських?

– А то яких же?

– Ух ти! Навіть голос прорізався! В мене теж контракт на два роки, тільки земних. Ой, забув відрекомендуватися: Савелій, ім’я рідкісне, тепер його й не зустрінеш.

– Савелій – це ваш національний герой?

– У своєму роді. Був колись такий популярний артист, весь народ його любив.
Недовга пауза. Крумову не хочеться ні говорити, ані думати. Як музику, не вдаючись у зміст слів, слухає він мову Савелія:

– Ми, вважай, розвідку цього району майже закінчили, ще пару днів – і рушимо на базу. В тебе піскохід, в нас – портативний будиночок. Не пропадемо!

– У мене у Вологді дім знаєш який? О-о-о! Зі справжніх соснових колод, із коником на даху. Усередині, ясна річ, усі блага цивілізації, а ззовні – як діди-прадіди будували, хоч до музею! Туристам показують…

– Е, та я бачу, тебе вже розморило. Лягай-но отут…

…По декількох місяцях у барі одного з куполів сидять за столиком колишній в’язень Крумов і колишній начальник в’язниці ван ден Кнафф. Колишній – бо він уже у відставці. На вигляд ніхто не сказав би, що вони – в минулому супротивники: вираз облич обох благодушний.

– А знаєте, пане Кнафф, – задушевно мовить Ангел, – раніше мені дуже хотілося набити вам орду.

– А нині?

– Тепер не хочеться. І все ж, якщо ви таке встругнули? Маю на увазі моє звільнення.

– Бачите, гер Крумов, нам – тобто керівництву виправного закладу – хотілося дати вам зрозуміти, що ви покарані.

– Хіба двох років не досить?

– Займаються на Марсі в’язні? Тим же, що й інші: освоєнням планети. Усі ми тут живемо в суворих умовах. А щодо раціону, самі згадайте – а де ж ви щодня їли м’ясні чи рибні продукти. Чи не так?

– Так.

– Ось бачите! Багато хто з вільних поселенців і не мріє про таке. У чому ж тоді покарання? Хіба що розваг поменше та ще обмежено свободу руху. Ось і все.

– І ви відправили мене замерзати під нічним небом…

– Можна сказати інакше: вам було надано можливість вижити. Й ви, до речі, прийняли єдино вірне рішення. А вже те, що на вас набрели геологи, свідчить, що ви народились не те що в сорочці – у скафандрі. Вип’ємо ще пива?

В очах Ангела спалахують веселі іскорки:

– За ваш рахунок – скільки завгодно, громадянине начальнику!

– Згода! Сьогодні я пригощаю!

Обоє направляються до стійки. Усе ж таки Марс – таке місце, де мимоволі стають побратимами. Інакше тут просто не можна.