ЦІНА ТАЄМНИЦІ Фантастичне оповідання)

…Відгриміли запеклі бої Кенкістадерів з індіанцями, і настав час розправи…

На майданах перед кам’яними храмовими спорудами, де раніше жерці приносили криваві жертви богам, тепер палали інші вогнища. Десятками страчували непокірних, у першу чергу – вождів разом із родинами, та рядових бійців, які потрапили в полон. А часом видовище було страшнішим: “благородні” ідальго кидали у вогонь християнських дітей. Зойки в плач розносились довкола.

Горді сини Американського континенту – ацтеки, майя, інки та інші – змушені були скоритися жорстокій силі, яка прийшла з-за океану. Закуті в залізо двоногі потвори, із старанністю, гідною ліпшого застосування, винищували червоношкірий народ, який вони зневажали.

І притому – нещадно грабували. Водночас із ріками крові лився золотий потік до іспанської казни, не минаючи й широких кишень пихатих “донів”, і здавалося, не буде кінця тій нарузі над індіанським народом…

…Пабло Мендоса, один із командорів конкістадорського війська, примруживши очі, спостерігав за сценою тортурів і стратою. Йому вже набридла ця кривава оргія, що тривала четвертий день. Хотілось піти геть. Але суворий етикет змушував його бути присутнім, уособлюючи королівське правосуддя. Хай усі бачать, яка чекає кара на того, хто не підкоряється волі “блідолицих”…

Тут стався жахливий, з точки зору церкви, випадок: один з приречених, замість поцілувати бронзове розп’яття, плюнув на нього. За це він мусив померти страшною смертю. Тепер жорстокі тортури чекали на нещасного. У справу втрутилися отці-езуїти, обурені святотатством, і дон Пабло, немов віддавши в їхні руки ініціативу, відійшов убік. Постоявши кілька хвилин, оглянув натовп переможених індіанців. Переможених, але не підкорених – це було очевидно. В їхніх очах – лише затаєна ненависть, але жодної покори.
Поки очі присутніх були звернуті до страждальця, Мендоса поволі спустився кам’яними сходами всередину величної споруди – колишнього інкського храму, в якому завзяте “христове воїнство” влаштувало в’язницю.

Тут темно й похмуро, як у всіх в’язницях світу, але зовсім не вогко – не той клімат. Немає цвілі на стінах,, як у далекій Європі. Он висить під стелею догори ногами кажан – йому байдуже, як цю будівлю використовують люди.

Зупинившись біля закутого в лати охоронця з алебардою, Мендоса недбало кинув:
– В’язня з дальньої келії – до мене! Отого їхнього жерця.

Вартовий миттю зник і повернувся в супроводі старого індіанця в напівзотлілому одязі, розшитому священними символами. Клацнув шпорами:

– Накажете привести тлумача, вельможний дон Пабло?

Мендоса, донедавна незворушний, люто загорлав:

– Геть звідси, щеня!

“Епітет” був неточним: якщо вартовий і був молодший за командора, то хіба років на п’ять. Проте виконав наказ блискавично.

Лишившись удвох, при світлі смолоскипа, двоє представників еліти своїх народів – середніх літ іспанський дворянин і старий індіанський жрець – пильно розглядали один одного.
Мовчання порушив дон Пабло:

– Я не помилився, коли вирішив обійтись без тлумача, чи не так?

Адже ти розумієш нашу мову, старий шахраю. Не намагайся мене одурити – по очах бачу.
Жрець поважно хитнув головою:

– Так, за три роки полону я навчився твоєї мови, білий нелюде. Що тобі потрібно? Золота від мене не дочекаєшся.

Іспанець презирливо скривився:

– Облишмо золото. Мене цікавлять знання. Ви, червоношкірі, приховуєте від нас чимало таємниць. Уся ваша земля – величезна загадка, яка не дає спокійно спати не лише мені. І ти, один із утаємничених, поділишся зі мною бодай часткою секретів. Інакше – знаєш, що чекає на тебе. Не просто смерть – значно гірше. Гніву твоїх богів я не боюся й тобі це відомо.
Старий натужно розсміявся:

– Уперше чую од білого про таємниці, які не дають спати. Вас же цікавить тільки одне – як нахапати побільше золота й дорогоцінного каміння.

– Я не такий, – із погордою мовив Мендоса. – Я вчився в університеті – хоч ти не знаєш цього слова.. Мені доступні знання, до яких за все життя не наблизяться оті головорізи, – він зневажливо кивнув головою в бік виходу.

– Отже, ти вчений чоловік і тому командуєш головорізами…

– Не дратуй мене, старий язичнику! – скрикнув дон Пабло. – Бо буде лихо!

– Не забувай і ти, із ким маєш справу. Ти можеш мене вбити, але не залякати.
Іспанець отямився від лютого гніву.

– Гаразд, досить з’ясовувати взаємини. Перейдемо до справи. Що це таке?!

І він спритним рухом дістав із кишені камзола “колумбійський золотий літачок” – отой самий, який через віки спричинить сенсацію в науковому світі.

– Для моїх воїнів справді це – шматок золота чудернацької форми, і тільки. Але я запитую тебе, як мудру людину: що це? Птах? Не повірю. Жоден птах не зміг би так жити – із великим вирізом на спині, біля самої шиї. Але це щось – крилате, отже, призначене для польотів. То що ж воно?

– Тебе тільки це турбує? – спокійно запитав жрець.

– Не тільки. Декілька разів мої люди – й не лише мої – натрапляли на статуї ваших богів – чи хтозна, ким ви їх вважаєте, як чоловіків, так і жінок, в яких ніс починається вище очей, із середини лоба. Невже колись жило носолобе плем’я? Не можу повірити. І в той час – хто б таке став вигадувати? Адже це – не кентаври й не русалки, в “носолобості” нема нічого поетичного… Ти знаєш! Ти мені скажеш! Для кого тепер берегти таємницю? Вашого царства вже нема й ніколи не буде!

Жрець досить довго мовчав. Тоді поважно мовив:

– Гаразд, я покажу тобі наш справжній скарб, дорожчий за будь-яке золото. Але попереджаю: він не принесе тобі радості. І чи не злякаєшся побаченого?

Іспанець зареготав:

– Злякати справжнього ідальго, який перетнув океан?! Дотепно!

Старий індіанець кивнув:

– Тоді я мушу пройти підвалами храму як господар, а не бранець. Перед вами, завойовниками, таємні двері не відчиняться. Накажи розкувати мене, коли хочеш зустрітися з дивом. Інакше його не буде.

Дон Пабло схилив голову на знак згоди.

…Через деякий час, коли жрець був уже розкутий, вони удвох рушили підземелля. Мендоса люто шипів, коли від одного поруху руки індіанця розсувались кам’яні брили, які здавались монолітами, опускався згори або піднімався з підлоги велетенський камінь, відкриваючи невідомі проходи. Іспанці могли тут блукати роками – і не знайшли б нічого, крім сірих похмурих брил.

Нарешті зупинились перед окутими бронзою дверима із зображенням ока в оточенні променів.

– За цими дверима – Око Богів, яке зберігається тут віками, – мовив жрець. Чудесне Око та все, що в залі, залишили нам у спадок боги, які колись відвідали наш край. Востаннє запитую тебе, загарбнику: чи не злякає тебе побачене? Ще не пізно повернутись назад.

– Ти намагаєшся мене принизити? Я не боюся твоїх богів разом із дияволами!

Жрець незворушно кивнув і знов абсолютно невловимим жестом щось зрушив у товщі скель. І перед очима очманілого ідальго відкрився великий овальний зал, освітлений незвичайними, ніким із білих прибульців не баченими, лампами. Вони випромінювали блакитне сяйво, яке не давало кіптяви й не блимало. А посеред залу на підвищенні стояло те, що наші сучасники назвали б комп’ютером.

Індіанець став на коліна і палко зашепотів молитву. Мендоса дивився навколо, ніби спостерігав за нечистою силою. “Завів у бісівське кубло!” – майнула думка. Але дворянський гонор узяв гору: вмерти, але не виказати власного страху!

Він здригнувся, коли почув хрипкуватий голос жерця:

– В наших легендах сказано: “Спустився з неба човен, і вилізли з нього боги в шкурах”. Але то був незвичайний човен і незвичайні шкури носили ті боги. Тільки в нашій мові немає слів, щоб усе те правильно описати.

А далі почалося справжнє магічне видовище, із точки зору середньовічної людини.
Це ми з вами, читачу, знаємо, що таке комп’ютер, дисплей, клавіатура, файл і т.ін. Але наляканий Мендоса із забобонним жахом спостерігав, як бігали по клавішах червонясті вузлуваті пальці, як на екрані змінювали одне одного зображення Землі, побаченої з космосу, посадки космічного корабля, зустрічі носолобих з аборигенами…

…Іспанець забув про час. Він ніби розчинився в потоці інформації, що ринув із дивовижного екрана.

Бачив, як прибульці передавали деякі свої знання людям Землі. Деякі – але не всі, бо для всіх ще не прийшов час. Як подарували вони втаємниченим – касті жерців – “Око Богів” і навчили ним користуватися, як залишили в надрах гори, яка згодом стала храмом, суперпотужні акумулятори, заряджені на віки. Спостерігав, як високо в Андах прокладали залізницю, для якої не було назви в мові землян. І робили операції, зокрема пересаджували людські органи, навчали землян вирощувати окультурені рослини… Й нарешті відлетіли, залишивши по собі добру пам’ять…

Як зачарований, дивився дон Пабло на старого жерця, коли той закінчив своєрідну “розповідь у малюнках”. Індіанець усміхнено глянув довкола:

– Ти збагнув наш секрет, чужинцю? Ми сильніші духом за вас, бо з нами поділилися досвідом боги. Наші боги, яких ніхто не розпинав, як вашого: чи зможеш ти розповісти про це на батьківщині?

Мендоса сумно посміхнувся. Він добре знав, який може бути наслідок цієї розповіді в Іспанії, де лютує інквізиція: клеймо єретика й смерть на вогні.

І тут жрець вигукнув:

– Правильно, ти нікому нічого більш не розкажеш! Бо тепер ти – труп і я разом із тобою!
Він доторкнувся дома пальцями до ледь помітного виступу в стіні, і почався “запрограмований” землетрус: схований у скелях пристрій, який уперше привели в дію, скидав стелі велетенські брили, й вони чавили все навколо. Не минуло й півгодини, як від комп’ютера, жерця й конкістадора не залишилось майже нічого. А те, що залишилось, було поховане під товщею скель…

Ще довго дивуватимуться земляни наступних віків, знаходячи час від часу то скульптури “носолобих”, то золоту модель літака в Колумбії, то рейки – залишок стародавньої високогірної залізниці в Перу… Лише окремі фрагменти космічного знання, яке не вдалося зберегти цілим…

Самолетики из прошлого

Множество
глаз рассматривало золотые крылатые фигурки, выставленные в Музее
золота при Государственном банке Колумбии. Они не раз экспонировались
на передвижных выставках "Сокровища Колумбии", проводившихся в
различных странах мира. Но только в 1969 году американский ювелир
Эмануэль Стауб обратил внимание на то, что одна из крылатых фигурок,
копией которой он располагал, как-то уж очень сильно смахивает на
самолет. Ювелир переслал копию своему другу, известному зоологу Айвену
Сандерсону, руководителю Общества по изучению необъясненного. Ученому
сразу стало ясно, что фигурка, названная в выставочном каталоге
"зооморфной", в действительности не имеет прототипов среди животных. В
то же время несколько авиационных экспертов, с которыми
консультировался Сандерсон, признали в находке модель летательного
аппарата. А возраст ее составлял более тысячи лет.



Статья
Сандерсона о древнем самолете, опубликованная в конце 1969 года
журналом "Аргоси", произвела сенсацию - и побудила к поискам
аналогичных фигурок в музеях и частных собраниях. Всего к настоящему
моменту известно свыше тридцати "золотых самолетиков". Обычно их
находили в захоронениях индейских вождей. Предполагается, что при жизни
хозяев эти предметы использовались в качестве нагрудных украшений или
амулетов. Благодаря наличию в захоронениях органических остатков,
поддающихся датировке радиоуглеродным методом, время изготовления
крылатых амулетов известно с достаточной точностью - около 500 года
нашей эры. Авторами этих шедевров являлись мастера индейской культуры
толима, жившие на территории нынешней Колумбии, в среднем течении реки
Магдалена. Однако творения их рук встречались далеко за пределами
названного региона. Так, в берлинском Музее этнографии хранится
"самолетик", найденный на территории Коста-Рики. Сообщалось об
обнаружении подобных изделий из золота в Венесуэле и Перу.

Не
все фигурки этого типа обнаруживают столь же яркое внешнее сходство с
самолетом, как экземпляр, обследованный Сандерсоном. Более того,
изготовители фигурок явно изображали некое живое существо, о чем
свидетельствуют глаза и пасть. Соответственно классификации этих
предметов специалистами по древним культурам Америки носят
биологический оттенок. Крылатые амулеты часто связывают, например, с
"культом насекомых". Аналогичный экспонат из Музея естественной истории
в Чикаго снабжен подписью "летучая рыба", а его собрат из Музея
примитивного искусства в Нью-Йорке подается публике как "крылатый
крокодил". И все же, несмотря на различие форм, практически все
крылатые фигурки из золота сохраняют принципиальную схему самолета,
которой нет точных соответствий в природе. На каждом экземпляре легко
показать кабину, фюзеляж, крылья, стабилизаторы, киль...

Все
споры вокруг колумбийских "самолетиков" оставались умозрительными, пока
за дело не взялись Алгунд Энбом и Петер Белтинг из немецкого городка
Лер. Этих очень разных по профессии людей - медика и офицера ВВС -
объединил глубокий интерес к истории авиации. Вдобавок Белтинг уже
давно увлекается моделированием самолетов. Энтузиасты приняли решение
построить увеличенные копии крылатых фигурок и испытать их в полете.



Для
копирования были выбраны две фигурки, наиболее похожие на самолет - та,
которая прославилась благодаря публикациям Сандерсона, и золотой
амулет, хранящийся в Смитсоновском институте в Вашингтоне. По размерам
модели превосходили миниатюрные оригиналы в 16 раз, но сохраняли все их
пропорции и особенности формы. Для вящего сходства копии покрыли
золотистой краской. Так как по виду колумбийских "самолетиков" трудно
было определить, какого рода двигатель мог на них стоять, Петер Беллинг
создал модели в двух вариантах - с пропеллером и реактивным движком.



Результат
был ошеломляющий. Радиоуправляемые модели оказались в состоянии
выполнять даже такие фигуры пилотажа, как бочка и петля! Они уверенно
маневрировали в воздухе и заходили на посадку, несмотря на
поднимавшийся время от времени ветер. В ходе испытаний у моделей не
выявилось абсолютно никаких аэродинамических недостатков. Даже с
выключенным двигателем они превосходно планировали.

Эти
испытания, начатые в 1996 году, повторялись много раз. В апреле 1998
года за демонстрационными полетами моделей наблюдали сотни участников
ежегодного съезда Немецкого общества авиации и космонавтики. Маститые
ученые, авиаконструкторы и профессиональные пилоты были едины в своем
мнении: конструкция этих летательных аппаратов совершенна. В природе
нет и не могло быть ничего подобного.



Этот
экспонат комнаты 22 Египетского музея в Каире носит инвентарный номер
6347. В его судьбе много общего с судьбой колумбийских крылатых
фигурок. Предмет был найден археологами в 1898 году близ Саккары в
захоронении, датируемом III веком до н.э. Находку поместили в ящик с
ярлыком "Деревянные фигурки птиц", где она пролежала довольно долго,
пока ее не выставили в музейной экспозиции. Целых полвека по ней
равнодушно скользили взоры посетителей, - вплоть до 1969 года.
Переломным моментом в своей судьбе древнеегипетская "птица" обязана
доктору Халилу Мессихе, который помимо основной специальности имеет
археологическое образование и серьезно увлечен изучением египетских
древностей. Он-то и узрел очевидное: деревянная "птица" больше
напоминает самолет или планер.



Предмет
N 6347 изготовлен из твердого дерева сикомораи весит около 40 грамм.
Длина "птицы" - 14,2 см, размах крыльев - 18,3 см. Носу фигурки придана
клювовидная форма, с одной стороны даже нарисован глаз - на другой
стороне он почему-то отсутствует (возможно, стерся). Кроме этого, у
модели нет никаких признаков пернатых. В частности, хвост, как и у
колумбийских "самолетиков", представляет собой вертикальный киль.
Крылья и корпус имеют явно аэродинамические, "зализанные" контуры.

Знатоки
в области конструирования летательных аппаратов констатировали: да,
похоже на модель планера, но с одним конструктивным изъяном - нет
горизонтального оперения, стабилизаторов, без которых планер будет
неустойчив в полете. Понимал это и Халил Мессиха. Решение проблемы ему
видится таким: "Часть хвоста отломана. По-видимому, на нем крепились в
горизонтальном положении рули высоты". Исходя из такого предполжения,
Мессиха изготовил из платана точную копию экспоната N 6347, добавив
стабилизатор, и испытал ее в полете. Она замечательно планировала, а,
будучи оснащена моторчиком и пропеллером, развивала скорость до 95
км/час и оказалась даже способной нести груз!"



Сразу
же после сенсационного открытия в 1971 году была образована специальная
комиссия из авторитетных египетских археологов и авиационных экспертов
для изучения данной находки и поиска ее аналогов в запасниках
Египетского музея. И аналоги нашлись. 12 января 1972 года в центральном
зале музея открылась выставка древнеегипетских "моделей самолетов",
которая насчитывала уже 14 экспонатов!