НЕПРОБАЧЕНИЙ, (Фантастичне оповідання)

Він зійшов із товарного потягу недалеко від станції Льєж. Ось-ось мав настати світанок. Стрибнув на залізничний насип і рушив до електричних опор, відчуваючи, що без підзарядки довго не протягне.

Підійшовши до розподільчого пристрою (на це були витрачені останні зусилля)… став відгвинчувати вказівний палець правої руки, що виявився порожнім.

Передбачливо сунув цей палець до кишені сірого пальта. Тепер на його місці стирчав оголений провід. Він тицьнув провід в електромережу. Спалахнула велика блакитна іскра. Протягом восьми хвилин штучне тіло міцно струшувало.

Наситившись таким чином електроенергією, він ковзнув униз, майже миттєво приладнав палець на місце й продовжив шлях значно бадьорішим кроком.

Добре, що кіборги не підкоряються емоціям, а то б, певно, від недавніх подій можна було б схибнутися. Уже декілька місяців у країнах Євросоюзу на його співбратів тривала справжнісінька облава, хоча її причин ніхто з обивателів не знав.

Кіборги, які протягом ряду років виконували переважно рутинну роботу, миттю перетворились на “ворогів суспільства”. Одні покірно з’явилися на демонтаж, інші, якими рухав інстинкт самозбереження, пустились навтьоки. Нік – так звали “зайця” із товарного потягу – належав до других.

Він увійшов до міста на світанку. Нечисленні перехожі не звертали на нього уваги: зріст середній, одяг світло-сірий, стандартний, обличчя – правильне, але абсолютно нічим не примітне. Хоча професійних “нишпорок” саме ця “посередність” і могла насторожити – щоправда, лише у випадку особливого службового старання.

Нік наближався до бару “Золотий павич”, де було призначено конспіративну зустріч. В його електроннім мозку, як старовинна заїжджена платіжка, крутилася, не даючи спокою, думка:
“За що живі незлюбили нас?”

У “Золотому павичі” доводилось бувати разом із господарем понад десять років тому, але електронна пам’ять нічого не забуває. Пробравшись крізь лабіринт вулиць у середньовічній частині міста, зогледівся, Поліцейських поблизу не було. Зайшов до бару, кинув погляд на столик у дальньому кутку. Там поки було порожньо. Наблизився до стійки.

– Два мартіні з льодом, – промовив діловим тоном і, згідно з тутешнім звичаєм, поставив монету на ребро й покотив уздовж стійки. Блискуча новенька “5 євро” зупинилась між спритними пальцями бармена.

Коктейлі з’явились майже миттєво. Коли Нік повертався, то почув приглушений голос:

– Може, краще не пий? Від цього контакти окисляються.

Будь-яка людина здригнулась б. Але біороботи не вміють цього. Нік повернувся і прямо запитав:
– Ви знаєте, хто я?

– Синку, мені 55 років, і 28 з них я – за цією стійкою На бачився вашого брата. Ну й місцинку ви собі вибрали. Копи за півгодини будуть тут. Скажи це своєму дружку, коли він з’явиться.

– Дякую вам, сер.

Бармен хрипко розсміявся:

– Ми в тій частині Бельгії, де прийнято звертання “месьє”. “Сер” у нас не у вжитку.

Нік вдячно кивнув.

Столик був уже зайнятий. Одного погляду було досить, щоб пізнати “свого”.

“Які ми все ж таки схожі”, – подумав Нік, сідаючи.

– Нік, – відрекомендувався він.

– Марк, – кивнув сусіда. – Сподіваюсь, номер необов’язковий?

– Який так номер? В поїзді “Париж – Афіни” провідник – співчуваючий нам.

– Тутешній хазяїн – теж, – попередив про швидкий візит копів.

– Чудово. Я не побіжу. – Марк був незворушний, як і належить біороботу.

– Що вирішили в паризькому центрі?

– Голови урядів Євросоюзу збираються до Льєжа наступного тижня. Ось і ми – сюди ж. Можливі два варіанти.

Перший: у день самміту ми всі, що зібралися та вціліли, стрункими лавами рухаємось до ратуші. Розігнати й знищити нас на місці не посміють – все ж не за тиранії живемо. Один із першого ряду подає петицію. Наші вимоги: припинити робоцид і, якщо вже так ми заважаємо живим, дозволити нам від’їхати до Швейцарії, де не діють закони Євросоюзу.

Варіант другий: за тиждень більшість з нас переловлять. Урочистого ходу не вийде, бо п’ять – шість осіб – це не колона. Тоді петицію подасть один із нас, найловкіший, який мусить пробратись до ратуші за будь-яку ціну. Цей варіант гірший – не буде театрального ефекту для стереобачення. Але це вже, як кажуть живі, що Бог пошле.

– Чого вони взагалі взялися нас винищувати? – спитав Нік. – Адже повинна бути причина.

– Торочать про якусь змову біороботів проти живих. – Марк дуже натурально потис плечима.

– Провокація?

– Важко сказати. Може, щось і було. Але ж не можна так – усіх гамузом…

Він не встиг договорити. У дверях з’явився поліцейський патруль.

– Увага! Загальна перевірка! Будь-хто з живих буде негайно відпущений, навіть якщо він – терорист, що перебуває у розшуку! Ми лише виявляємо прихованих біороботів!

Марк та Нік чудово розуміли свої плюси й мінуси: вони значно поступалися живим людям у спритності, але переважали їх у силі й швидкості реакцій. Перший блискавично вскочив і, висадивши вікно, вистрибнув на вулицю. Другий кинувся до стійки. Бармен послужливо розчахнув перед ним дверцята, й Нік загубився в лабіринті старовинних льєжських вуличок.

Маркові не пощастило. Двоє поліцейських чергували біля входу. Один із них дістав його розрядником, схожим на довгу нагайку, і біоробот звалився, знеструмлений.

А в барі офіцер поліції, ліниво позіхнувши, звернувся до бармена:

– За співчуття о ц и м ходімо, месьє, із нами. З якого дива ви їм допомагаєте?

Той відповів:

– Свого часу один з о ц и х, як ви висловлюєтесь, врятував із ставка мою дворічну доньку. Сьогодні вона доросла, і в мене є онук. А могло б не бути нікого. Ось так… А що, за співчуття біороботам вже саджають?

Поліцейський похмуро буркнув:

– Поки що ні. А штраф заплатите солідний…

Марк, штучно “приведений до тями”, давав свідчення в поліційній дільниці. Відповівши на всі запитання, він звернувся до слідчого:

– Скажіть, на якій підставі нас вважають злочинцями? За що переслідують?

Той удавано здивувався:

– Ви не знаєте? У вас же власні канали зв’язку!

– Уявіть, не знаю. Мене все одно розмонтують, так скажіть хоч зараз, у чому причина?
Слідчий зітхнув:

– Дехто з вас був незадоволений відведеною вам у суспільстві роллю. І взявся, слід сказати, досить ретельно, робити кар’єру. При сучасних технічних можливостях зробити фальшиві документи – дрібниця. Й тільки випадок допоміг виявити, що мер португальського міста Коімбра – прихований біоробот. Було проведено перевірку – бачте, навіть не тотальну, а вибіркову! – і виявилось, що ваші браття звили собі гніздечка в муніципалітетах Амстердама, Барселони, Ліворно, Мангейма та інших міст. А дехто навіть став депутатом Європарламенту. І тоді ми, живі, забили на сполох. Адже справа йшли до суспільства, керованого біороботами! Цього ще не вистачало!

– І ви вирішили винищити нас усіх. Про всяк випадок…

– Не іронізуйте, будь ласка! Що нам ще залишалося робити? Чекати на засилля “осіб штучного походження”?

– Дозвольте спитати, пане слідчий: мерство чи депутатство бодай одного з нас завдало лиха людям?

– Слава Богу, ні. Біоробот не може заподіяти шкоду людині за ідею. Хіба тільки схибнеться… – слідчий нервово гигикнув.

– Ось бачите! А хіба серед живих немає типів, здатних використати владу задля зла?

– Із вами цікаво вести бесіду. Я б сказав, ви надто розумово розвинуті як для біоробота.

– Я був садівником у домі доктора філософії. І мене, між іншим, це влаштовувало.

– Й ви з ним вели в саду філософські бесіди… Так, школа відчувається. Що вас іще цікавить?

– Як щодо Швейцарії?

– Швейцарія давно відома як пристанок всесвітніх мерзотників або їхніх капіталів. Бажаєте приєднатися?

– Ми не мерзотники!

– Ви перш за все не люди. І всякий там гуманізм до вас не прикладеш. Вас просто розберуть, як цю складану шафу!

– Шафа не відчуває! – обурився Марк. – А нас ви наділили свідомістю! Ще у двадцятому столітті було сказано: “Ми відповідаємо за тих, кого приручили”. Ви, живі, так нічого й не навчились!

Він кричав, поки його не відвели до камери.

…Наступного дня вся Європа побачила на екранах стереовізорів ходу біороботів із транспарантами. Очолював процесію Нік.

Він і вручив петицію, відкарбовану на дюралевій дошці, керівникам Євросоюзу, що зібралися біля Льєжської ратуші.

Двері камери розчинилися. Марк почув довгоочікувані слова:

– Прохання ваших братів про виїзд до Альпійської республіки задоволено.

Він не втримався від іронії:

– Ви проведете мене до Базеля?

Пролунала суха відповідь:

– Ви були заарештовані ще до подачі петиції. Й ви – особисто ви! – підете на демонтаж.

– Чим же я так завинив?

З глибини коридору долинув знайомий голос слідчого:

– Такі, як ви, справді не рвуться на високі посади. Але ви можете стати трибуном і проповідником, а це ще гірше. Ви створюєте нові євангелія, за якими будуть навчатися нащадки. Цього не можна допустити.

На пластиковому обличчі з’явилася сумна посмішка:

– Що ж, я загину недарма. Зате іншим поталанило.