РЯТІВНИЙ СТРИБОК (Фантастичне оповідання)

Хірург Павло Яковенко повертався вулицями Харкова додому після напруженої нічної праці.

Операція, що тривала майже п’ять годин, була надзвичайно складною. Вона вимотала і лікарів, і асистентів. Зате можна було впевнено сказати: пацієнт житиме. Людину врятовано.

Починало світати. Проходячи рідним містом – він жив далеченько від місця роботи – доктор Яковенко помічав, як загоює Харків завдані війною рани. Хоч де-не-де ще й зустрічаєш то руїни, то покарлючену арматуру, то купу битої цегли або ще не засипану воронку від снаряда, все ж три повоєнні роки не минули марно. Харків відроджувався.
З’явилися на вулиці перші автомобілі. Проходячи повз пам’ятник Кобзареві (надто помпезний, на його думку). Яковенко піймав себе на тому, що мимоволі копирсається в минулому, ніби намагаючись підбити підсумки прожитих років. Раніше з ним такого не траплялося. А може, просто часу не було?

…Яка довжелезна Сумська… Здається, кінця їй не буде… До війни усе складалося щасливо: його поважали на роботі, досить часто з’являвся портрет лікаря Яковенка на Дошці пошани. В нього була дружина й двоє синів. Усій забрав кровожерний Молох… Ні, про це жне можна згадувати без болю…

37-й рік не зачепив його безпосередньо. Проте назавжди вкарбувалися в пам’ять жахливі подробиці того часу: зграї “чорних воронів” на вулицях і у дворах, пломби на дверях кімнат, із яких забирали господарів – “ворогів народу”. Людські сльози й біль і розлитий в атмосфері страх. Тоді Павло вперше збагнув, що живе у державі, де подібне може трапитися з кожним.

Потім були незабутні фронтові шляхи… Чотири вогненних роки Яковенко провів, не випускаючи скальпеля з рук. Довелось оперувати, тисячі бійців і командирів, але не всіх удалося повернути до життя. Щоразу, коли поранений помирав, хірург відчував такі докори сумління, наче сам був у цьому винен…

А одного разу довелося робити операцію ворогові. У полон потрапив поранений німецький майор і потрібно було врятувати його, щоб допитати. Звичайно, це був наказ командування. Але ж “особисти” здатні будь-який факт перекрути так, як їм вигідно.
…Довелося зупинитись. Вулицю перетинала колона вантажних машин, які вели “метал війни” – снаряди й бомби, щоб знешкодити. Чималенько! Повно, цілий склад сапери надибали…

І під час цієї вимушеної зупинки Яковенко запитав себе: звідки взялася загадка про “особістів”? Адже йому нібито нічого не загрожувало. Принаймні явно… Щось негаразд.

Він узяв себе в руки. Примусив тверезо все оцінити. У чому справа? І безжально відповів сам собі: уперше за три мирних роки йому не хотілося повертатись додому. Це своєрідне відчуття близької небезпеки іноді рятувало на фронті. Та й не лише його…
Відганяючи геть похмурі думки, оглянув таких же, як сам, пішоходів. Як багато тепер уже цивільних людей удягнені у військову форму! Бо іншого одягу часто-густо й немає… Та й сам Павло вдягнений так: поруділий френч без погонів (лівий рукав зашито – кулею зачепило), галіфе, заправлені в кирзові чоботи. На грудях декілька орденських планок. І знову зринула в підсвідомості тривожна думка: “Нині такий час, що й бойові нагороди не дають гарантію безпеки…”

Тим часом ранок цілком вступив у свої права. Перехожих побільшало – на відміну від Яковенка, вони поспішали на роботу. З репродуктора на перехресті гриміло:

Піснею про Сталіна починаєм день –
Кращих ми не знаємо на землі пісень…

Раптом немов блискавка пронизала свідомість. Так ось що ятрить душу, не дає заспокоїтись! Арешт лікаря Бронфмана. Недавня подія, яка приголомшила багатьох, а Павла – чи не найдужче. Вони були знайомі років із п’ятнадцять, і ЯКОВЕНКО в душі розумів, що найдобріший Аркадій Самуїлович ні в чому не винен… Щоправда, має рідню в Америці, а це тепер вважається смертним гріхом… А може, всьому виною злощасна торішня розмова?

Павло пригадав, як Бронфман, тримаючи його за ґудзика і кліпаючи вологими короткозорими очима, схвильовано повторював:

– Ви бачите, що робиться? Ні, ви бачите?! У Харкові – не в блокадному Ленінграді, а в післявоєнному Харкові – люди вмирають від голоду. Я старший за вас, молодий чоловіче, і добре пам’ятаю двадцять перший рік. Тоді про голод не просто говорили – кричали! Благали допомоги! І приймали її! А тепер?! Та зараз переможцям нацизму весь світ допоміг би! Так ні – “залізна завіса”, щоб вона заіржавіла навіки!

Але ж ту розмову ніхто третій не чув! Невже сакраментальну фразу “стіни мають вуха” нині слід розуміти буквально?

…Додому лишалось пройти якихось два квартали. І тут відчуття небезпеки стало просто-таки нестерпним. Ще не збагнувши як слід, що ж він робить, Яковенко звернув на вуличку, якою зазвичай не ходив. Наблизився до чотирьохповерхового старорежимного будинку, відновленого руками полонених, з несподіваного боку. Що хотів там побачити? Він не зміг би відповісти. Його вела інтуїція.

Підійшовши до рудуватої цегляної стіни з наклеєним плакатом “Возродим Донбасс!”, спритно поліз угору пожежною драбиною. І, опинившись на даху, глянув у вікно кімнати на третьому поверсі будинку напроти. Побачене його неприємно вразило, але не здивувало. Ніби весь останній час підсвідомо чекав на це.

Там тривав обшук. Усе було розкидано, перевернуто догори дном. Отже, беріївські нишпорки прийшли по нього вдосвіта. Вони не могли знати, що цієї ночі доктор Яковенко оперуватиме, бо це й для нього самого стало несподіванкою. І вдершись у вбоге помешкання, вчинили справжній погром.

“Що вони збираються там знайти?” – відсторонено подумав Яковенко, ніби про когось іншого. – І що начеплять? Доктор Бронфман для них – “агент міжнародного сіонізму”, а я хто? Певно, УБН?”

Наступною була думка: “Добре, що з Марією не оформили шлюб, а то б забрали і її…” Справді, існував ярлик ЧСИР – “член семьи изменника Родині”, але “кохана ворога народу” – такого, принаймні офіційно, не було…

Немов у сомнамбулічному стані, Павло поволі спустився тією ж драбиною на брук. Діяв “на автопілоті”. Тіло вже тікало, тоді як мозок починав усвідомлювати, що тікати нікуди – без грошей, без документів… Паспорт і всі необхідні посвідчення в руках енкаведистів – чи як би вони тепер не називалися! – а гроші…

Коли він рішуче звернув у напрямку Сумської, у підворітні зненацька виникла довготелеса постать у сірому плащі майже до землі.

– А ось і він! – гукнув берійовець. – А ну, стій!

Павло зірвався з місця. В душі не було ні страху, на навіть ненависті до катів. Адже вони теж “гвинтики”, тільки завдання в них специфічні – полювання на людей. Було лише гостре бажання опинитися якнайдалі звідси… І раптом увесь світ навколо ніби перестав існувати, перетворившись на суцільне ніщо…

…Він стояв посеред неозорого степу, яким простягся аж до обрію асфальтований шлях. Тим шляхом мчали автомобілі. Зроду Яковенко не бачив машин таких марок. А він же був за кордоном не лише на війні. Ще тридцять шостого року виїздив на конференцію до Праги. Там теж – нічого подібного…

А головне – де поділось місто? Тільки що Павлові загрожувала небезпека, і от – нема її…

Якби не був лікарем, мабуть, вирішив би, що збожеволів. Але він – бувалий фронтовик – умів володіти собою і не втратив професійних навичок. Одразу виміряв пульс – він був у нормі. Та й годинник, на який мимоволі глянув ще не міській вулиці, показував 6.47. Зупинився, чи що? Підніс до вуха – почув клацання. Виходить, опинився тут миттєво? Неймовірно, але про “подорож” сюди – жодних спогадів. Помацав лоба – холодний. Отже, це не приверзлося…

Треба думати, що робити далі. Перш за все, дістатись до людського житла. Але ні в якому разі не мати справи з урядовцями: адже для них він – однозначно! – радянський шпигун. У тому, що опинився за кордоном, сумніву не було. А з іноземцями, які нелегально перетинають кордон – розмова коротка: що там, що тут… А от з простими людьми порозумітись можна і треба.

Однак стає спекотно. У південні краї потрапив, мабуть… Тримаючись поблизу шосе, рушив у путь. На нього ніхто не звертав уваги. Йдучи, сховав до кишені орденські колодочки. Нема чого тут демонструвати свої нагороди.

По дорозі, розглядаючи іноземні написи, ще раз переконався, що перебуває в чужій країні. Значить, додому тепер один шлях – в якості в’язня… Втім, згадавши, що на нього чекало вдома, мимоволі здригнувся.

…Після тригодинного походу, добре стомившись і зголоднівши, дістався придорожнього бару. Трохи повагавшись, наважився зайти. Усе одно іншого виходу не було.

Усередині уздрів над стійкою велетенський телеекран, на якому демонструвався футбольний матч. Дехто з відвідувачів – тут були й чорношкірі – сиділи з увімкненими плеєрами й кивали головами в такт музиці, дивлячись на екран.

Раптом репортаж перервався, його змінили зображення олімпійських кілець, пролунали урочисті акорди. Диктор щось лопотів незрозумілою для Павла мовою (англійська – здогадався той, пригадавши зустріч на Ельбі); далі, мов у калейдоскопі, замиготіли кадр – фрагменти різноманітних змагань, а в нижньому лівому кутку світилися цифри – дата й місцевий час.

І поступово, незважаючи на незнання мови, перед Яковенком вимальовувалася неймовірна картина: він, виявляється, миттєво перенісся з радянського Харкова 1948 року до Лос-Анджелеса 1984-го, який приймав Олімпіаду.

Він не ставив собі запитання: “Чому?” – відповіді бути не могло. Сидів, зовні збайдужілий до всього, а насправді жадібно вбирав у себе враження. Навколо були дива аудіо- й відеотехніки, та ще й касовий апарат із комп’ютером. Це так приголомшило гостя з 40-х років, що він не відчував ні голоду, ні втоми.

Раптом із далекого кутка пролунало насмішкувато-бадьоре:

– Хеллоу, рашен!

Яковенко напружився. Невже хтось розкусив його? Проте несхоже, що тут його мають за ворога. Розчепіривши руки, до Павла прямував трохи підпилий янкі у строкатій сорочці навипуск і жовтогарячих шортах. Зупинившись за два кроки, вигукнув:

– Рашен туріст, єс?

– Українець, – буркнув Павло.

Це чомусь розвеселило американця. Ставши ближче, щосили ляснув гостя по плечу:

– Оу, юкрейніен! Нешнеліст!

Хоч той і не знав англійської, проте останнє слово зрозумів. Його аж тіпнуло: ще й тут ярлики чіпляють!

– Іди та під три чорти! – крикнув.

Ледь не додав, що він – комуніст із 43-го, та вчасно схаменувся. Тут краще про це мовчати.

Американець, не зрозумівши, став каліченою англо-російською мовою пояснювати, що був кореспондентом В СРСР, двічі виїжджав з Москви – на Урал і на Україну.

– Юкрейн – гуд! Кієв, Кхаркев, Донецк… Тут вік, две недель – поєзд… Карош народ, вері гуд!

За деякий час він уже пропонував, смикаючи за прядку паска з п’ятикутною зіркою:
– Чейнд… Меньятса.. О’кей?

Подумавши, Яковенко погодився. Нехай краще символ Червоної Арміх прикрашає тут чужий одяг.

Поступово, незважаючи на мовний бар’єр, розмова зав’язувалася. З великим подивом дізнався Павло, що радянські війська воюють в Афганістані і що американці не так давно воювали у В’єтнамі. Білл – так звали нового знайомого – засуджував і ту, і другу війну.

– Ті там біл? – спитав він, смикаючи напіввійськовий Яковенків одяг. – Война біл?

– Так, був на війні, – щиро відповів Павло, не уточнюючи, на якій саме.
Поступово перед ним вимальовувався план подальшої поведінки: його тут приймають за учасника цієї незрозумілої для нього війни. Виявляється, дехто зі співвітчизників, пройшовши полон, опинився за кордоном, в тому числі і в Америці. Виходило, що слід триматися саме цієї версії, бо вона – рятівне коло. А незнання багатьох деталей дійсності 80-х років слід списати на контузію. Нічого іншого не залишається.

Дізнавшись, що Яковенко – хірург, білл шумно зрадів:

– Вері, вері гуд! Май анкл… дьядья… імейт клінік ін Джорджія! Толко – екзамінейшн! Пров’єрка! Ду ю андестенд? Понімай?

– Я ваших інструментів не бачив… – намагався пояснити Павло.

– Ноу ефрейд! Не бойсь! Біл война – ета плюс!

…Із бару вони вийшли напідпитку. Згадавши, як уміють американці рахувати гроші, Яковенко здивувався: чого раптом Білл його пригощав? Спробував спитати. Той замахав руками:

– О, сенсейшн! Пишу газета – мані. О’кей!

І, помітивши, як знітився гість, наче аж протверезів:

– Я понімай! Фамілій – чейндж! Оунлі фоктс! Толко факти!

Так розпочалось життя Павла Яковенка в новому світі…

Історії відомі випадки – поки ще нерозгадані – миттєвого переміщення в просторі й часі окремих людей або предметів. Згадаємо лише деякі з них.

У квітні 1853 року мешканець одного з містечок Сицилії у буквальному розумінні провалився крізь землю на міському майдані. І через двадцять два роки з’явився точно на тому ж місці. За цей час виросли його діти, а сам він анітрохи не змінився. Отже, перебував двадцять два роки поза часом…

На світанку ХХ століття дві англійські вчительки, заглибившись в алеї старовинного Версаля під Парижем, “занурилися” у XVIII століття і, проблукавши там кілька годин, зустрівши декілька тодішніх людей, незбагненним чином повернулися у свій 1901 рік…

1953 року радянський військовий літак, беручи участь у маневрах поблизу Курил, безслідно зник. Він не вибухнув і не впав ні в океан, ні на острів. Просто, заходячи на посадку, ніби розчинився в повітрі…

7 червня 1956 року південноафриканський фермер миттю перенісся до Англії. Про деталі свого “польоту” нічого не пам’ятав…

У перший день нового, 1966 року на околиці шотландського міста Глазго троє братів ішли в гості до родичів. Раптом один з них просто зник на вулиці…

Нарешті, наприкінці ХХ століття – у 1998 та 2000 роках – двоє надзвичайно впливових людей – бізнесменів-мільярдерів – безвісти зникли, перебуваючи на борту пасажирських літаків, що летіли на величезній висоті. Від першого не залишилося жодних слідів, від другого – акуратно складені окуляри та гребінець…

Археологи знайшли на острові Пасхи закутого в лати середньовічного лицаря на коні, який свого часу втопився в болоті. В гаманці воїна виявили декілька золотих монет XІV століття. Як же міг він опинитись на віддаленому острові, відкритому європейцями лише у XVIII столітті? Відповідь напрошується – очевидно, тут мала місце телепортація…

Цей список можна продовжити. Для декого подібні подорожі стали тільки цікавим казусом. Інших це злякало й засмутило – де взяти грошей на зворотний шлях? А комусь такі випадки й врятували життя…