ДАРЕМНЕ ПОЛЮВАННЯ (Фантастичне оповідання)

Передвиборний мітинг вирував у центрі Мехіко.

Величезний майдан, оточений лавами поліції й солдатів, мав святковий вигляд.

Гірлянди, різнокольорові кулі, прикрашені квітами портрети президента Хорхе Раміреса… З репродукторів лунали патріотичні пісні, супроводжувані звуками кастаньєт, що, втім, не заважало палким промовам ораторів з безкінечними закликами віддати голоси за істинного патріота Мексики”. Усе, що відбувалося, було шумно, строкато й яскраво – цілком у латиноамериканському дусі.

Долорес на прізвисько Кицька крізь оптичний приціл ясно бачила навіть краплі поту, що блищали на лобах охоронців президента. Дурні! Думають, що два взводи одягнутих в армійську форму сільських телепнів урятують цю жирну каракатицю! Нічого подібного! Справжній вирок історії виноситься не в кімнатах для підрахунку голосів, а на площах, і головне, вирішальне слово тут належить зброї.

Ось, нарешті, й сам президент – він же претендент на другий термін. Як горлають від захоплення його прихильники! Недовго їм залишилось радіти…

Якраз, коли оратор розпинався з приводу” щирого бажання ще підвищити матеріальний та культурний рівень життя народу”, Кицька натисла на гачок.

Недарма вона була снайпером. Куля, проклавши повітряний шлях у вісімнадцять поверхів під кутом сорок п’ять градусів, увійшла точно в перенісся Раміреса. Оптичний приціл давав чудову можливість розгледіти, як між очей “обранця нації” з’явилася кругла дірочка і з голови ринув фонтан крові. Президент гепнув на спину.

Долорес відійшла від вікна з почуттям виконаного обов’язку. У Північній Америці та Європі таке не пройшло б: там у всіх будинках, оточуючих майдан, були б наглухо зачинені вікна. А тут скла у вікнах не було – тільки жалюзі. Постріл пролунав тихше за звук відкорковуваного шампанського – чи варто казати, що гвинтівка була з глушителем.

Кицька професійними рухами розібрала гвинтівку і по частинах, кладучи в спеціальні пакети, спустила у сміттєпровід. Потім зняла тонкі рукавички й спалила у попільничці. Попіл прослідував за гвинтівкою.

Суто котячим рухом Долорес стрибнула на диван і, зігнувшись, завмерла в позі “тільки що прокинулась”. Виходити з готелю було не варто – тільки збуджувати підозру…
…Президентський потяг, прикрашений феєричними вогнями, рухався в напрямку Акапулько. Ніхто не підозрював, що він їде назустріч загибелі.

Підкоп під рейки було зроблено заздалегідь. Четверо фанатичних бойовиків протягом двох тижнів рили землю й потім маскували свою “діяльність”.

Педро, прозваний за колючий характер Кактусом, поторкав трьохденну щетину і, відзначивши подумки, що нині відповідає кличці навіть зовні, повернув важіль детонатора. Спалахнуло полум’я. Педро, прикритий придорожніми кущами, на мить замружився – спалах був яскравим. Зачекав хвилину і, задоволено оглянувши справу рук своїх, гулькнув подібно до ящірки в хід, який вів у глибину катакомб.

...Мануель Очкарик, давно змінив окуляри на лінзи. Але прізвисько лишилось. З цілком зрозумілих причин він не придатний був у снайпери, зате був чудовим дельтапланеристом. Що й вимагалося для сьогоднішнього завдання.

…Коли президент у супроводі кортежу їхав у відкритому “кадилаку”, рух на автострадах перекривався, але перекрити ще й не небо не намагались. На це й був розрахунок.
Опинившись над “пролітаючим” поблизу Гвадалахари кортежем, Мануель навіть не кинув, а просто відчепив від ременя пластикову бомбу, – невелику, але досить потужну.

Летіла вона точно в те місце, де за кілька хвилин мав з’явитись автомобіль.

Не очікуючи на результат, Мануель, подібно до відомого героя дитячої літератури, натис круглу кнопку на животі й миттю набрав швидкість майже артилерійського снаряда. Куля охоронців догнати його не могли, а ракет вони на озброєнні не мали.
Унизу майнула червоно-жовта заграва…

…Хуан Дельфін, швидко перебираючи ластами, час від часу поглядав на водонепроникний хронометр. У вісімдесяти метрах над ним знаходилась президентська яхта з Раміресом на борту.

Нарешті Хуан почав обережний підйом. Ближче до поверхні він вимкнув глибинний ліхтар і рухався майже навпомацки, хоча в товщу вод ще не проник жоден промінчик.

Він навіть затаїв подих, хоч тут це було безглуздо, весь “зібрався”. Наблизившись до дна яхти, він розраховано прилаштував до нього магнітну бомбу з часовим механізмом. І, переконавшись, що вона тримається надійно, майже вертикально пішов на глибину, де у кількох милях звідси таїлося сховище…

У стародавньому ацтекському храмі, який рідко відвідували туристи через важкодоступність – його оточувала пустеля, – у невеликому залі, вирубленому в скелі, зібралися п’ятеро: уже відома нам четвірка та її лідер, до якого звертались коротко, але шанобливо – Командор. Вислухавши звіти, він відповів на повисло в повітрі німе запитання:

– Ніхто з вас не бреше. Ви всі виконували одне й те ж завдання – ліквідували Раміреса. А тепер – тест на кмітливість: як він міг перебувати протягом одного дня в чотирьох досить віддалених одне від одного місцях? Він що, всюдисущий, як Бог?
Першим зреагував Педро Кактус:

– Значить, троє з нас, ризикуючи життям, “прибирали” якихось акторчиків? Називається, нам честь виявили! Почесне завдання! Кар-р-рамба!
Командор іронічно скривив губи:

Майже істина, але неповна! Навіщо акторчики, як ви висловлюєтесь? Адже ми живемо у вік прогресу! Це клони!

Тут уже не витримала Долорес:

– Тоді увесь ризик – котові під хвіст! Ми будемо винищувати ходячі копії, а цей кабан – відсиджуватися на віллі! Адже їх у нього десяток, а то й більше!
Командор похитав головою:

– Ви практики, друзі мої, але не майстри інтриг. Рамірес уже політичний труп. Адже його камарилья ніколи не зізнається, що використовувала клонів! Отже – на майдані вбито президента, вся країна по телевізору це бачила! І навіть якщо десь іще лже-Раміреси з’являться, ми їх теж приберемо. У нас на це сил вистачить!

– “Скільки раз побачиш його, стільки раз його й убий…” – задумливо промовив Мануель.

– Сам придумав? – здивувався Командор.

– Ні, це я цитую російську поезію.

– Аякже, ти ж у нас інтелектуал… Давайте-но вип’ємо за упокій душі раба Божого Хорхе… Може, колись у пеклі зустрінемось?

На столі, немов за помахом чарівної палички, з’явилась пляшка цельке, задзвеніла витягнута з темного закутка гітара, розпочалася цілком звичайна мексиканська вечірка…

А наступного дня розрахунок Командора було спростовано.

З динаміків та з екранів телевізорів лунало:

– З сто з гаком років, що минули після вбивства Джона Кеннеді, державні діячі, змушені були вжити додаткових заходів для охорони власного життя. І сьогодні ми можемо сказати відверто: безпрецедентне полювання на обраного народом президента, здійснено мерзенними екстремістами, провалилося. Їм удалося знищити лише декількох клонів, що заступали Раміреса в різноманітних ситуаціях. Президент живий і не має наміру відмовлятися від балотування на другий строк. Наша славетна поліція найближчим часом зробить усе, щоб знешкодити отруйну змію політичного тероризму…

І лише керівники силових відомств знали всю правду.

На лівій лопатці екземпляра, застреленого Кицькою, була відсутнє татуювання з табельним номером. Отже, він не був клоном…

А один із клонів залишився в президентському палаці правити Мексикою. Але ніхто з посвячених не наважувався сказати про це вголос.